ДЗЕРКАЛО

–Я розповім вам цю історію. Все, від початку до кінця. Без затаювань, без обману, без брехні. Лише правду. Історію про те, як я убив свою дружину.

Все почалось прекрасного весняного дня. Я познайомився з моєю Наталею в парку. Цього вечора, чи точніше ночі, я провів її додому вперше. Це було кохання з першого погляду. Воно загорілось, спалахнуло і уже ніколи не гасло. Ми жити не могли одне без одного, а за місяць одружились. Боже, яка ж вона була чарівна у білосніжному платті. Вона сяяла, випромінювала радість і щастя. Її блакитні очі горіли, іскрились немов зорі. І я був щасливий із нею. Ніколи не забуду цей день. Найкращий у моєму житті.

А далі усе було ще краще. Ми полетіли у весільну подорож. Медовий місяць на березі Карибського моря. Ми опинились в раю на землі. Зранку до ночі і з ночі до ранку ми були лише удвох. Два прекрасних, неповторних тижні.

Говорять, що буденність і повсякденні клопоти убивають кохання. Але це не правда. Я спішив з роботи додому щодуху, щоб знову побачити свою кохану, свою золотоволосу красуню. І вона чекала мене із нетерпінням. Наше кохання лише міцнішало, а пристрасть нікуди й не дівалась.

Через рік ми купили будинок. Так, він не був новим, але це були наші, власні, квадратні метри. Ми завжди мріяли про те, щоб жити за містом, в приватному секторі. Тому і зважились на таку купівлю. Ми приводили свій дім до ладу по частинках, по клаптиках, кімнату за кімнатою.

Одного дня Наталя знайшла малопомітний вхід у підвал. Скільки ж там було мотлоху, що залишився від попередніх власників. Та серед усього цього непотребу таки знайшлось декілька гідних речей. А найпривабливішим нам здалось старовинне дзеркало з вишуканою різьбленою рамкою. Воно було величиною в людський ріст. Щось було у ньому незвичне. Воно немов манило до себе. Ми полюбили його. Бувало станемо разом з Наталею, обіймемось і милуємось. Якою ж ми прекрасною парою були. Ми ж схожі, немов брат і сестра. Волосся у обох золоте, очі насичено блакитні, носи рівні і трішки курносі. Нам часто говорили, що ми, як близнята.

Минав час, усе було добре, поки я не помітив дивну річ – Наталя почала розмовляти з дзеркалом. Чи то зі своїм відображенням. Я запитав її про це. Спершу вона вдала, що не розуміє про що мова. Але я почав слідкувати за нею ще уважніше. Вона продовжувала говорити до дзеркала. Підслуховуючи, я зрозумів, що зсередини їй хтось відповідає, але не почув жодного голосу. Та упевнений, що це був діалог.

Одного дня я побачив дещо дивне, дещо таке, що не зміг пояснити. Наталя причепурилась біля дзеркала. Вона не розмовляла цього разу з відображенням, адже я був поруч. А коли відійшла від дзеркала, її відображення так і залишилось стояти. Лише на мить, але я помітив, що воно мені усміхнулось. Та хіба мені хтось би повірив? Зрештою, як і зараз. Правду кажучи, я б також не повірив почувши таке. І тоді скинув усе на гру уяви. Але слідкувати не перестав.

Потім сталось щось зовсім дивне. В Наталі одне око змінило колір. Стало карим. Я чув, що таке буває, але, щоб у дорослих ось таке траплялось – це рідкість. Називається це гетерохромія. Так нам сказав окуліст. Після цього я заспокоївся трохи.

Ніби усе налагодилось. І до різних очей я звик. Наталя і далі спілкувалась із дзеркалом, але набагато рідше. Я почав сприймати це, як розмови з подругою. Адже ми, як я і говорив, жили лише один одним. Ані у неї, ані у мене людей, яких можна було назвати друзями не було. Так, кілька знайомих. Ми спілкувались однин з одним, але були теми, чисто чоловічі, чи чисто жіночі, і ми для цього використовували дзеркало. Спочатку було досить не звично, але зрештою стало буденним.

Потім сталося ще одна незвична подія. Друге око Наталі змінило колір. Але знову нас заспокоїв окуліст, сказавши, що нічого надприродного немає. Зрештою моя блакитноока красуня перетворилась на карооку. Ні, я не перестав її кохати. Вона і такою подобалась мені. Життя продовжувалось. Так, ми інколи сварились, як і будь яке інше подружжя. Здебільшого через буденність, але нічого серйозного. Я називав це сварками на п’ять хвилин.

Минуло два роки. Все було добре і стало ще краще, як я думав. Мене підвищили на роботі. Це збільшило мою заробітну плату майже вдвічі, але довелось їздити у відрядження. Щомісяця я був відсутній удома тиждень. І це сприяло тому, що Наталя почала розмовляти з дзеркалом частіше. Одного разу, коли повернувся із відрядження я не впізнав свою дружину. Вона пофарбувала волосся в абсолютно чорний колір. Я сприйняв зміну кольору очей, адже це було, хоч і дуже рідкісним, та все ж природним явищем. А от зміна кольору волосся принесла в нашу сім’ю першу серйозну сварку. Першу за усе спільне життя. Вона намагалась виправдатись, казала, що не фарбувалась, але я й чути не хотів. Я пішов до дзеркала, щоб побути на самоті, щоб поділитись своїми роздумами, вилити свою злість. І тоді сталось щось таке, що зовсім не підлягає поясненню. Ми всі – сучасні люди і в усьому шукаємо наукове підґрунтя. Але це не пояснити. Наталя забігла в кімнату. У руках вона тримала молоток. Такої злості в її очах я ще не бачив. Вона з усієї сили ударила по дзеркалі. По ньому пішли тріщини. Знаєте, такі немов павутина. Я розлютився. Так, як ніколи до того. Я не хотів, щоб це трапилось, але мій розум ніби затьмарило. Я ударив її. Вперше у житті. Розбив губу. Одному богу відому, як я про це шкодую.

Ми не розмовляли цілий тиждень. Потім я знову поїхав у відрядження, а коли повернувся, побачив дружину, яка гірко плакала сидячи навпроти дзеркала. І диво. Воно було цілим. Наталя клялась, що не замінювала його, що воно напередодні немов би відновилось. Просила викинути його геть.

Я приніс оберемок білих троянд. Це її улюблені квіти. Я розумію, що вибачити мене так швидко вона не могла. Наталя пішла з кімнати заливаючись сльозами. І тоді, в дзеркалі, я побачив її. Мою дружину. Справжню. Ці неповторні блакитні очі і хвилясте золоте волосся. Вона била долонями зсередини і кричала. Ні, слів я не чув, але по губах було не важко прочитати: «врятуй мене». І я зрозумів, що в будинку не моя дружина. Якимось чином потойбічна сутність з того дзеркала вирвалась назовні. І полонило мою кохану в задзеркаллі. Я розумію, як це звучить. Але я почав слідкувати за нею. І чим більше слідкував, тим більше розумів – це не моя дружина. Ні зовні, ні всередині. Вона поводилася якось потайливо. Вона? Ні, це вже була не вона. Я буду називати це воно, створінням, потойбічною істотою, але не моєю дружиною. Не моєю Наталею. Не моєю коханою. Отже, на мою думку, воно здогадувались, що я щось знаю.