Містичні історії

На крилах гніву, глава 3. Зустріч і прощання.

Він дійсно став більш терплячим і самостійним... Я думала, що якщо помру, то він і яєшню не зможе посмажити... Але я помилялась. Макс дуже гарно справлявся з усім і без мене і замість того, щоб радіти тому факту, що він такий молодець, що він такий сильний, я тільки більше злилася.

Виходило, що я не була незамінною. Він справлявся і сам... А з тим, з чим не справлявся, справлялася його «Кицюня».

Думки про суперницю змушували злитися.

А Макс тим часом припаркувався біля її будинку.

Він вийшов з машини, не забувши взяти квіти. Я з завмиранням серця рухалася слідом за ним. Минулого часу мене не пустило до будинку Насті.

Як тільки підійшли до під’їзду, Макс пішов всередину, а я... Я не змогла переступити поріг цього будинку.

Довелось чекати на цих двох внизу. Очікувати їх було одним з найжахливіших... Я знала, що мій час повільно закінчується. Духи не можуть жити в цьому світі вічно, але був спосіб. Я відчувала, що можу вселитися в людину і тоді стану сильнішою. Я помщуся цьому дівчиську за те, що забрала його...

Вона кохала його ще до того, як я померла, але Макс кохав тільки мене. Коханою він і досі не називав її. Вона просто опинилася поруч, все. Він ніколи не покохає її. Краще я займу її місце, так буде правильно, я заслуговую бути з ним. Я... Я так люблю його. Я ж змогла розвернути при аварії машину так, щоб вдарилася вона тільки моїм боком. Макс вижив... В мене вийшло. Тепер залишилось забрати собі тіло і ми знов зможемо бути разом.

Як тільки подумала про це, то ці двоє вийшли з під’їзду і пішли до машини. Я побігла вперед, намагаючись зайняти місце поряд з Максом раніше за цю курку.

Я впоралась, але... Курка просто сіла прямо на мене. І саме в цей момент сталося дещо дивне. Я дійсно ніби потрапила в її свідомість.

Побачила світ її очима.

— Настю, ти в порядку? — Макс подивився на мене так ніжно і стурбовано, що я ледь не заплакала просто від щастя просто від цього погляду.

— Так, — я спробувала змусити тіло кивнути, але воно чомусь перестало нормально слухатись.

«Поверни мені тіло!» — почула я голос Насті, власниці тіла.

«Нізащо. Я не впущу такої можливості. Я буду з ним...»

«Він так важко переживав твою смерть...Я намагаюсь бути веселою і позитивною, намагаюсь підтримати його, але цього недостатньо... Припини його мучити, Алісо, я благаю тебе.» — схоже, вона вирішила змінити тактику.

«Він буде щасливий зі мною...»

«Ти вже не людина, хіба не розумієш?»

«Допоки я мислю, допоки кохаю його, я — людина.» — твердо відповіла їй я. «Він теж кохає мене, він буде щасливий, якщо це тіло стане моїм.»

«Хіба ти не була доброю і чуйною людиною? Ти всім допомагала, згадай... Навіть на мене не злилася, коли дізналася, що я теж закохана в Макса. Але смерть... Вона змінила тебе. Ти стала агресивнішою. Бо чіпляєшся за життя, якого в тебе апріорі не може бути. Якщо ти все ще людина, чому не вчиниш правильно?...»

«Ти все це кажеш просто щоб бути з ним... Ти не гідна його...» — раптом видала я.

«Я просто не хочу, щоб він мучився.»

« І що? Якщо, наприклад, я пообіцяю тобі зникнути, але тільки за умови, що ти сама зникнеш з його життя?»

Я була впевнена, що вона ніколи не погодиться. А якщо й погодиться — то тільки на словах. Але як дух я відчуваю, коли люди обманюють. Якщо вона спробує мене обманути, то більше ніяких розмов. Я змушу це тіло підкоритися мені і зроблю Макса щасливим.

«Якщо така ціна його волі — я не проти.» — раптом спокійно звернулась вона до мене.

І, не знаю чому, я повірила.

Вона дійсно змирилася...

«А що, якщо я заберу твоє тіло, але пообіцяю покинути його? На таке ти теж погодишся?» — не здавалася я.

Я злилася. Хотіла хоч якось вивести її на якісь недобрі помисли, я ж це одразу помічу і тоді захопити її тіло буде легше легкого...

«Так.» — знов погодилась вона. — «Головне, дай йому жити далі, про більше я не смію просити.» — вона злегка усміхнулась.

А я згадала, що колись ми були подругами... Ми одночасно познайомились з Максом, закохались у нього, але його серце тоді обрало мене. Вона ж ніколи не заважала нам і, схоже, щиро бажала щастя... Виходило, вона дійсно кохала його?

Я раптом відчула, як тілу Насті дають легенького ляпаса.

Макс стривожено дивився на мене в її тілі.

— Настю, ти як? Настю... — він зазирнув мені в очі. — Алісо?... Але як... — шоковано запитав він.

— Ти... Ти все ще кохаєш мене, правда? — на видиху запитала я. — Я можу залишитись тут, з тобою... Ти ж хочеш цього?

— Я... Алісо, будь ласка, відпусти Настю, — раптом сказав він. — Можеш робити зі мною все, що хочеш... Напевно, я заслужив. Я не мав зближатися з твоєю подругою, але після твоєї смерті в моєму серці була надто сильна порожнеча, а Настя, — він тепло усміхнувся. — Вона змогла показати мені, що моє життя все ще не скінчилося...

Моїми щоками почали скочуватися сльози.

— Напевно, в тому що ти тут, винна не ти, а я сам, — раптом продовжив він. — Я авжеж не хочу відпускати тебе... Знання того, що ти тут, поруч зі мною, що ти не зникла з цього світу, заспокоює мене. Ти ж пожертвувала собою, щоб врятувати мене... Дякую тобі, кохана. Але... Зараз я маю відпустити тебе.

— Максе...

— Я ніколи не забуду тебе, Алісо, — він провів долонею по обличчю Насті, тілом якої зараз керувала я. — Будь ласка, звільнись, я відпускаю тебе.

Раптом я відчула якийсь спокій і надзвичайну легкість. Не встигла зрозуміти, як вже почала летіти вгору, покинувши тіло Насті.

Макс притиснув Настю до себе, коли та відкрила очі і одразу ж міцно обійняла його.

А я з останніх сил потягнулася назад, до цих двох і, прошепотівши їм «дякую», почала тонути в чомусь теплому і світлому, що нагадувало мені обійми мого Макса... 

 

***
Якщо ви дочитали твір, буду рада почути вашу думку щодо нього у вигляді комента чи хоча б зірочку))) Дякую!!!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше