Скринька бажань, глава 3. Тік-так, час пішов...

Одночасно з її словами зі скриньки випав якийсь папірець.

Стає дійсно моторошно, але все ж таки, це все всього лише гра, сто відсотків.

Сковтнувши слину, простягаю руку до папірця. Ще пару секунд тримаю його в руках не розкриваючи.

Але все ж таки наважуюсь:

Тік-так, час пішов

До городу

Треба направлятись

Там, можливо, знов

Із мерцем

Почнеш ти спілкуватись...

Напис вториться дівочим голосом, жахлива пісенька все ще не дає мені спокій...

Але ж із яким мерцем? Невже, вона про мою бабу? Вона була як завжди живішою за всіх живих буквально пів години тому... Однак що за чортівня тут відбувається?... Я з цими жартівниками ще поговорю, як тільки зустріну їх.

Не можна змушувати людину так переживати. Та й бабця... Як вони втягнули її в цю авантюру? І хто це зробив? Я ж тут нікого не знаю...

Перед тим, як йти на вулицю, все ж заходжу на кухню. Стара, напівзакинута, вона здається зовсім незатишною, та ще й брудною, однак я одразу бачу те, що мені зараз потрібно.

Магнітна штука з ножами, подарована мною минулого року, все ще висить. І ножі на ній теж.

Беру другий за величиною ніж, свій улюблений. Він трохи тонший за найбільший, але ним орудувати набагато зручніше. Проводжу долонею по лезу й одразу розсікаю шкіру. Пронизливий біль застає зненацька: не пам’ятаю, щоб мені взагалі колись було так сильно боляче, як зараз.

Але намагаюсь про це не думати й просто йду на вихід, міцно стискаючи в руках ніж: час закінчувати з цими іграми.

Йду в напрямку городу, але розумію, що рухаюсь аж занадто повільно.

Ірраціональний страх намагається захопити мою свідомість, але я не здаюсь так просто і продовжую рухатись вперед. Нехай і невеликими кроками, але рух — це все одно рух.

Коли доходжу до хвіртки перед городом, то намагаюсь щось роздивитись. Вже мене не турбує ані сильний холодний вітер, ані дощ, який, здавалось, щосекунди посилювався.

Секунду коливаюсь: все ж, можливо зараз саме час розвернутись, піти геть, і можливо викликати поліцію... Дістаю з кишені телефон, зрадівши геніальній ідеї з поліцією, однак мережу він не ловить, хоч буквально пів години тому ловив ідеально.

Тік-так, час спливає...

Дівочий голос знов лунає біля самого вуха, а я відстрибую вперед, тим самим перетинаючи лінію городу.

Розвертаюсь назад, але чомусь виявляється, що стою я не біля хвіртки, а в самому центрі городу бабці.

Закинуті непідстрижені кущі малини та інших ягід, неприбране листя... Тут все було не таким, як раніше.

Раптом чую булькіт від ванної, в якій бабця тримала воду для поливу у спекотну погоду. Але ж зараз вже була осінь і було нічого поливати... Там не мало бути води...

Обережно підходжу до ванної.

Брудна вода зовсім каламутна, і я авжеж не можу нічого розгледіти крізь неї. На секунду мені здається, що той булькіт мені просто почувся, і я вже збираюсь йти далі, коли булькіт знов повторюється.

Кров застигає в жилах, однак, не знаю чому, замість того, щоб піти подалі від дивної ванної, я нахиляюсь до неї, намагаючись хоч щось розгледіти в каламутній воді.

Як тільки наближаюсь на відстань десь двадцяти п’яти сантиметрів, щось хапає мене за руку і починає тягнути всередину.

Тік-так, тік-так, тік-так,

Все так, все так, все так,

Тік-так, тік-так, тік-так,

Збери волю в кулак...

Голос, що вже дістав, дратує настільки, що я з останніх сил намагаюсь рвонути назад, з води, щоб не задихнутись.

Ковток повітря теж додає сил. Я розплющую очі й бачу, що мене все ще тримає за руку якась кістлява рука з браслетом на ній. Моїм шкіряним браслетом.

Чи то на адреналіні, чи то ще на чомусь, я хапаюсь за браслет і вмить зриваю її з кістяшки....