Місто дощу

Глава 15

 

Ден закінчив огляд останніх зроблених фотографій, склав їх у шухляду стола та подивився на стіну, даючи очам відпочити. Його чекає чергова партія знімків, які він повинен розібрати. З від’їздом Рейчел в Торн-Сіті фотографу доводилося самому вибирати найбільш вдалі фотографії для публікацій. Це було складно для нього, він уміє красиво фотографувати, його знімки зачаровують, але ось з підбором необхідного зображення для статті у хлопця певні труднощі. Саме Рейчел вміла підібрати найбільш підходящу для тексту картинку, таку картинку, яка вже сама по собі, без статті, могла передати читачеві необхідну інформацію. Але Стентон зараз немає, вона безслідно зникла в Торн-Сіті.

Ден подивився на календар, підраховуючи, скільки часу вже немає звісток від напарниці. Виявилося, що досить довго. Хлопець насупився, відсутність зв'язку з Рейчел бентежить. Не те, щоб він відчував до неї якісь романтичні почуття, але вони були трохи більш, ніж просто колеги і трохи менше, ніж друзі. Вони представляли собою тандем, який давав блискучі професійні результати та моральне задоволення від спільної роботи.

І ось зараз фотограф відчував не тільки гострий брак Рейчел, але і щось ще. Якусь внутрішню тривогу. Він прекрасно розуміє, що Рейчел вже давно повинна була зв'язатися з ним. Хоча б по телефону з поліцейського відділку. Проте дзвінке не було. На Стентон це не схоже.

– Щось тут не те, – пробурмотів Ден і, взявши телефон, набрав номер поліцейського відділку Торн-Сіті.

На тому кінці дроту механічний голос сповістив, що даний номер не існує. Вилаявшись, Ден набрав номер мерії Торн-Сіті, але відповідь була такою ж, як і попередня. Не знаючи інших номерів, фотограф знайшов в інтернеті телефонний довідник Торн-Сіті та почав набирати номери лікарень. Як виявилося, і цих номерів не існує. Це серйозно спантеличило хлопця. Ну не може ж такого бути, щоб жоден з десяти номерів не існував?! Що ж робити тепер? Дзвонити в поліцію? А що це дасть? Не поїде ж патруль в інше місто, щоб дізнатися про долю журналістки? Тим більше, що там є свій поліцейський!

Ден набрав в інтернеті ім'я та прізвище Прайса. Однак нічого цікавого не взнав. Скупі дані повідомили, що поліцейський в чині лейтенанта залишився єдиним поліцейським міста Торн-Сіті, та що деякі його колеги не надто засмутилися цим фактом. В одній статті хтось навіть згадав, що для Прайса там найкраще місце, і що перейматися треба не за нього, а за нещасних бандитів, які зіткнуться з ним.

Знизавши плечами, Ден піднявся та рішуче попрямував до шефа. Почуття тривоги посилилося, необхідно щось робити.

Головний редактор, відклавши свіжий номер видання, підняв очі на фотографа, який буквально увірвався до кабінету.

– Що в тебе?

– Я з приводу Рейчел, шеф, – сказав хлопець, стурбовано дивлячись на редактора. – Вам не здається, що її занадто довго немає?

– Ну, мабуть, вона зайнята. Вона тобі не дзвонила?

На подив шефа, хлопець заперечливо похитав головою. Весь цей час редактор гадав, що Рейчел і Ден підтримують зв'язок, тому й не справлявся про справи своєї заступниці, а тут виявилося, що їх краща журналістка просто пропала безвісти! Ден розповів, що не зміг додзвонитися в Торн-Сіті.

– Там взагалі якась незрозуміла ситуація, і я починаю турбуватися за Рейчел, – закінчив Ден.

– А я з самого початку попереджав її! – вдарив рукою по столу головний редактор – Так що сама у всьому винна. Полізла в осине гніздо, нехай сама й вибирається!

Ден нерішуче м'явся біля дверей, не знаючи, йти чи чекати від шефа якихось дій. Він розуміє, що ні за що не кине свою напарницю в біді, але також розуміє, що самотужки нічого не зможе зробити.

Головний редактор трохи заспокоївся і раптом усвідомив, що Рейчел йому дорога. Вони разом починали, разом пройшли тернистий шлях, і якщо з нею щось трапиться, то він не пробачить собі бездіяльності. А ще шеф прекрасно знає, що без Рейчел цей журнал приречений на смерть. Звичайно, талановитих журналістів вистачає, а в їхньому видавництві працюють кращі з кращих, але... Рейчел була тією самою іскрою, яка змушувала серця читачів горіти від захвату й обурення, від співпереживання та протесту. Без неї все буде вже не таким.

– Значить так, – сказав шеф, – зараз негайно їдемо до відділку. Потрібно підняти на вуха поліцію, цією справою повинен зайнятися особисто начальник поліції міста!

Вже через хвилину головний редактор і фотограф вибігли з будівлі та сіли в комфортний новенький автомобіль шефа. Потужний двигун заревів, розполохавши зграйку бродячих собак, і понісся по вулиці, викликаючи здивовані погляди перехожих.

– Зараз у нас новий начальник поліції, – говорив по дорозі шеф, – я не знайомий з ним. Його попередник був моїм приятелем і він би швидко розібрався з цією справою. А ось чого очікувати від нового – не знаю. Але ми змусимо їх ворушитися!

Поліцейський відділок гудів як бджолиний рій. Поліцейські снували туди-сюди, затримані кричали про незаконність затримання, заглушаючи ридання й обурені крики потерпілих. Загалом, можна сказати, що відділок живе своїм звичним життям.

Головний редактор, увійшовши до будівлі відділку, трохи сторопів. Він уявляв собі, як його відразу оточать кілька поліцейських і співчутливо розпитають про те, що ж привело таку людину до них. А потім кинуться доповідати начальству про подію. Однак до нього не тільки ніхто не підійшов, а навіть навпаки – один сержант середніх років грубо відштовхнув його, коли волочив двох злодіїв, закутих у наручники. До шефа модного видання стало доходити, що це в своєму офісі він велике цабе, а тут ніхто, такий же потерпілий, як інші.

Ден швидко зорієнтувався та попрямував до чергового поліцейського, який позбувся потерпілого й кілька секунд у його столика нікого не було.

– Вітаю! – швидко випалив фотограф. – Ми хотіли б заявити про зникнення людини.

Коп ліниво протягнув йому бланк і ручку:

– Пишіть докладно, хто пропав, коли пропав і де пропав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше