Декорації

З виразом нудьги Річі мовчки тягнувся слідом невеликою залою з високими стелями, які надавали приміщенню ексцентричного і навіть пафосного вигляду. Пошарпані стільці розміщувалися півколом, де кожен наступний ряд був вище попереднього і все задля того, щоб краще бачити сцену, яка не відрізнялася значними розмірами. Зате нещодавно проведена реконструкція пішла на користь, завдяки їй дошки планшета сцени перестали видавати несамовиті скрипи. До того ж, минулого року директору школи вдалося отримати фінансування та встановити сучасне освітлення, тому під час виступів сцена виглядала видовищно та мега-ефектно.

— Нічого собі! — присвиснув Генрі, відчинивши дерев'яні двері, — тут цілий склад картону. Тут роботи на цілий день.

— Досить скиглити, — перебив його Річі, — витягай верхній, а я підхоплю.

— Чого ти розкомандувався?

— Ти маєш якусь іншу пропозицію? Можеш сам усе переносити, а я піду барабанити.

Генрі оглянув однокласника з голови до ніг, переповнений почуттям щирого обурення, після чого ривком дістав першу частину декорації, злегка зачепивши Річі.

— Ти це навмисне.

— Звичайно ж, ні, — уїдливо відповів той, — бачиш, я без твоєї допомоги навіть картон витягти не можу.

— Бачу.

Тепер, коли вони тримали розфарбований картон з обох боків, залишалося лише його донести. Але для однокласників, які важко переносили один одного, завдання виявилося не настільки легким. Річі весь час намагався штовхнути Генрі, а той постійно повертав декорацію в різні боки, через що вона вислизала в однокласника з рук. Коли ж їм таки вдалося дістатися сцени, Анна, звірившись зі схемою, вказала на правий кут.

— Так, точно, в правий кут, — знову пильно подивившись на аркуш паперу, сказала вона. — Або в лівий...

— То куди?

— Зараз… За схемою прикраси схожі на вулицю міста. Нам потрібно встановити п'ять будинків.

— Нам? — пирхнув Річі.

— Вам... так, звичайно, вам, — виправила себе Анна, нервово накручуючи волосся на палець, — синій дах повинен стояти праворуч.

— Він блакитного кольору, — поправив Генрі.

— А… тоді ліворуч.

— Та ти що знущаєшся? Визначся вже!

— Чого ти на неї кричиш, утомився мабуть тримати важкий картон?

Річі не міг зрозуміти, що складного визначити, куди поставити декорацію, особливо коли є готова схема. Якусь мить він дивився на Анну спопеляючим поглядом, дивуючись сам собі. І заради неї він хотів відмовитись від барабанів? Мабудь збожеволів! Думати навіть нема чого. Концерт нічого не втратить, якщо цієї недотепи на ньому не буде, тому вирішено — щойно закінчимо з декораціями — одразу скажу їй. Якщо повідомлю прямо зараз, Анна, взагалі зависне і потім не дочекаєшся від неї ніякої допомоги.

— Ліворуч. Точно, — сказала Анна, ховаючи очі. Однокласники переглянулися та рушили у вказаному напрямку. Установка виявилася напрочуд простою. Картонна стіна будинку була зроблена з опорами, за рахунок яких трималася вертикально. Коли хлопці виставили всі декорації, Анна помітила, що помилилася.

— Куди ти дивилася? — заревів Річі.

Картонна вулиця представляла собою кілька будинків з кольоровими дахами та вікнами, що були прикрашені справжніми фіранками. У центрі декорацій була арка бірюзового кольору з високими будиночками по краях, що нагадували вежі казкових принцес.

— Вибачте, я помилково переплутала фіолетову вежу із жовтою.

— Все! Мені треба репетирувати. Нехай так стоїть.

— Річі, міс Мур обов'язково помітить. Давай швидко пересунемо.

— Сам переставляй.

Раптом у Анни задзвонив мобільний. Спроба швидко його дістати з кишені джинсів закінчилася нищівним провалом. Смартфон вислизнув у неї з рук, упав і закотився під довгий ряд стільців, увімкнувши гучний зв'язок. І на весь концертний зал, з усією його акустикою, пролунав приємний жіночий голос.

— Привіт, моя бджілка.

— Вітаю, мама.

— Що ти вирішила стосовно виступу? Може відмовишся?

— Ні, — сказала Анна, намагаючись дотягнутися до телефону, але він як на зло, застряг між ніжками двох стільців.

— Бджілко моя, мені якраз запропонували місце на майстер класі по макраме для тебе. Що скажеш?

— Але я не хочу, — відповіла Анна і її голос здригнувся. Їй нарешті вдалося дістатися до телефону і відключити гучний зв'язок, — ні, мам. Мені подобається грати на гітарі. Так. Добре. Передзвоню.

Однокласники мовчки стояли біля декорацій, почуваючись зайвими, мимоволі ставши учасниками чужої розмови. Затягнулася незручна пауза.

— Мама тебе називає бджілкою? — обережно спитав Генрі. Однокласниця знизала плечима на знак байдужої згоди.

— Давно?

— Кілька років уже. Мабуть, вважає, що це мило.

— Хм.. навряд. Думаю, мама у такий своєрідний спосіб натякає, що тобі краще не грати на гітарі.

— Чому?