Місто Скелетів

РОЗДІЛ III. Місто Скелетів

— Анна, ти теж це бачиш? — напівголосно запитав Річі, не бажаючи привертати увагу.

— Так, — ледь чутно промовила вона, — повертаймося назад. Якщо ми тихенько підемо, швидше за все нас ніхто не помітить.

— Повернутися? Куди? До стіни. Нам треба знайти вихід.

Несподівано за їхніми спинами почувся роздратований голос, від якого однокласники навіть підстрибнули.

— Анно, він мабуть пропонує спитати дорогу у ходячих скелетів! Це ж геніально!

— Генрі, що ти тут забув? Йди швидше до своєї схованки. Тут небезпечно.

— Було б нерозумно стверджувати протилежне.

— То ти назвав мене дурним? — розлютився Річі, геть забувши про те, де вони. Цей смугастий гад його дістав по п'яти. Минулого разу його врятувала декорація, але цього разу йому так не пощастить.

— Будь ласка, тихіше, — намагалася втихомирити його Анна, — не думаю, що нам варто привертати увагу.

— Вибачте що втручаюся, — сказав скелет, який підійшов до них, — Я можу вам допомогти?

Троє однокласників ніби скам'яніли, роздивляючись високого скелета в чорному фраку. Червона стрічка, дивовижно доповнювала капелюх, ажурно переливалася в напівтемряві. У тон їй на шиї був зав'язаний акуратний пурпурний бант. 

Діти не почули, як скелет підійшов до них, але вираз його обличчя та поза підказували, що перед ними інтелігент, який не бажає їм зла, принаймні на перший погляд. Вихований і водночас допитливий житель міста, в свою чергу з неприхованим інтересом розглядав гостей.

— Мене звати Белл. А вас?

Першим прийшов до тями Річі:

— Де ми?

— У місті Скелетов, — незворушно відповів Белл і жовті вогники його очей грайливо заблищали, — як ви сюди потрапили?

— Ми не знаємо, — вставив Генрі, — здається, через декорації в шкільному залі.

— Цікаво, — склавши кісточки рук один на одного сказав Белл, — у нас не часто бувають гості. Але як би там не було – це чудово!

— Не впевнений, — похмуро пробубнив Генрі, — е… Белл…

— Так?

— Можеш показати нам вихід із міста?

На якусь мить скелет у чорному фраку застиг, нагадуючи кумедну іграшку і двічі моргнувши, елегантно торкнувся козирка капелюха.

— На жаль, я ніколи не покидав цього місця. Тому мені не знайома дорога до виходу. Але я із задоволенням покажу вам місто.

— Нас цікавить вихід, — уперто повторив Генрі, — нам зараз не до екскурсій.

Скелет звичним рухом поправив лацкан і, задумавшись, закинув руки за спину. Незважаючи на скрутні обставини, діти бачили, що новий знайомий цілком доброзичливо до них налаштований, тому трохи розслабилися та перестали ховатися за чорною тканиною.

— Думаю, вам зможе допомогти наш Король.

— Відведи нас до нього, Белл, — сказав Річі, — будь ласка.

— Із задоволенням. Тільки перед цим по дорозі потрібно буде навідатися до озера.

— Навіщо? Ми й так... поспішаємо, — сказав Генрі, ідея блукати містом Скелетов йому категорично не подобалася.

Вогники очей Белла злетіли вгору, а весь черепок дико здивовано витягнувся, викликаючи у Річі легкий стрес, мало чого можна очікувати від скелета, що говорить. Але Белл лише цокнув язиком і промовив:

— Не можна ж до самого Короля Скелетов йти з порожніми руками. Поганий тон,  знаєте. Біля озера ми можемо назбирати чарівний букет фіанітів. Вони ростуть біля води.

Генрі вирішив, що доволі розумно. Пхатися до ватажка скелетів і просити його про допомогу все ж таки краще з подарунком.

— То як вас звати? — повторив своє запитання Белл.

— Мене — Анна. Я навчаюся в восьмому класі та люблю грати на гітарі.

— Дуже приємно, Анна. Музика – це чудово! А як щодо джентльменів. Вони мають імена?

— Так, це мої однокласники — Генрі та Річі.

Хлопчики й досі з деякою підозрою розглядали незнайомця. Річард не вірив байці, що корінний житель міста не знає, де знаходиться вихід, а тому не переставав озиратися на всі боки, коли Белл вів їх до ставка. Дорога вела крізь вузькі вулички, що освітлювалися дивакуватими ліхтарями, наповнені кришталево чистою водою. Вони служили будинком живим сяючим коралам, які безперервно рухали своїми крихітними віями, перетворюючись на блакитне полум'я.

Ніч, що панувала в місті, пронизувало відчуття веселощів і неповторного почуття свята, ніби однокласники опинилися на вечірньому фестивалі з яскравими атракціонами та харизматичними аніматорами. Щоправда, останні лише зрідка кидали на них швидкоплинні погляди, після чого відразу ж втрачали інтерес до гостей. Ідучи за Беллом, Анна та Річі потроху наповнилися фантастичним настроєм міста. Радість іскрилась у всьому: у траві, схожій на водорості; у крихітних будиночках, що миготіли, ніби ілюмінація на ялинці, різнобарвними вогнями; у пелюстках, якими були посипані дороги. Генрі ж атмосфера, незважаючи на яскраве освітлення міста, здавалася похмурою, не обіцяючи нічого хорошого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше