Місто Скелетів

Тінь

Белл з Роу зайняли місця у другому ряду поряд з Мембер, яка вітаючись помахала Анні рукою. Усі охочі послухати концерт зручно влаштувалися на місцях, чекаючи на знак Короля. На обличчі Фанка знову з'явився нудьгуючий вираз і він кивнув черепком у своєму білому капелюсі, даючи дозвіл музикантам розпочинати. 

Річард, що стояв праворуч від Анни, шепнув їй «вступай». Раптово сцена, на якій розмістилися діти, зашаруділа, ніби кішка, яка точить свої пазурі об м'який диван, і почала повільно підніматися нагору, прямо до променя світла, що йшов з вершини амфітеатру. Генрі зблід. Він відчув себе пісочним чоловічком, готовим розсипатися від найменшого подиху вітерця. Небезпечна висота оточила його з усіх боків, відбираючи будь-яку нагоду врятуватися і позбавляючи сил боротися. Все здавалося страшним сном. Силуєти скелетів миготіли, як швидкі поїзди, а моторошне запаморочення заважало зосередитись. Річі, який стояв перед ним, не бачив, що відбувається з його однокласником та й не міг прийти на допомогу навіть якби захотів. У цей момент Анна, намагаючись не дивитись на глядачів, зіграла перший акорд. Він вийшов корявий і шкрябаючий, як пересохша деревина. Ще кілька переборів і до неї повинен був приєднатися Генрі, але він впав на коліна, намагаючись зупинити серце, що колотилося, немов спіймана в клітку пташка. Його руки спітніли і ледве утримували інструмент, тому він не міг змусити себе стукати ритм на маракасах. Поки Генрі намагався піднятися і зіграти свою партію, Річі вступив із піснею. Співав він голосно, як на репетиції. І так само жахливо. 

Виступ набирав обертів, а музиканти наближалися до свого провалу. Анна зовсім не потрапляла по нотах, переживання скували її, наче нитки маріонетку. «Ти зовсім не тримаєш ритм, не відчуваєш інструмент»... Ще один невдалий акорд і в пам'яті спливли тепер уже слова мами «ти часто втрачаєш швидкість»... Анна настільки заплуталася, що один куплет програла двічі, підставивши Річарда, який і без її «допомоги» фальшивив і майже зірвав голос. Чим сильніше він намагався виправити становище, тим міцніше стискав мікрофон, тому під кінець пісні його долоні покрили крапельки крові. Він навіть заплющив очі, щоб не звертати увагу на однокласників і не відволікатися на Генрі, який так і не взявся за маракаси. Закінчивши гру, Анна втупилася у підлогу, а Генрі кинув погляд на Белла, який поспішив відвести очі і тільки Річі, заглушаючи стукіт власного серця і не вірячи тому, що він каже це вголос, запитав:

— Як вам наш виступ?

Фанк дивився на дітей спокійним поглядом, у якому нічого не відбивалося. Сцена безшумно опустилася і Генрі вдалося підвестися на ноги. Вогники очей короля холоднокровно спостерігали за однокласниками, закинувши ногу на ногу він сказав:

— Виступ значить… — і глянув на весь зал, — скажімо так, це не те, що я розраховував почути.

Король Скелетов підвівся з трону і неквапливо спустився на сцену, яка при кожному його кроці, піднімала вгору блискучий білий пилок. Він йшов беззвучно і створювалося враження, що Фанк не ступає землею, а пливе. Золотисті ґудзики його фрака були прикрашені кристалами, нагадуючи собою обламані шматочки крихітних крижинок. Зазирнувши у вічі кожному, Фанк несподівано сказав:

— Але мені сподобалось! — І розплився у посмішці, навіть дуже.

Річі відчув, як кошмарний удав, який стискався все сильніше навколо його шиї, зник, а затуманений від хвилювання розум потроху приходив до тями. Він витер долоні об джинси і не стримавшись, усміхнувся Беллу, бажаючи поділитися своєю радістю на відстані, але на жах той не приховував прикрості. Скелет у чорному фраку був катастрофічно засмучений, але найгірше було те, що навіть Роу виглядав розчарованим. Річі не розумів чому, адже їхній худо-бідний виступ сподобався Королю і ось рудий відчув, як до шиї знову підповзає змій, заважаючи говорити.

— Ви покажете нам вихід?

Фанк закинув руки за спину і зареготав.

— Навіщо вам вихід? Залишайтеся з нами.

— Спасибі, — охриплим від співу голосом сказав Річард, — але нам час додому.

— Ви вже вдома.

— Але ж ви нам обіцяли! — вигукнув Річі, підбігаючи до високого скелета у білому фраку, — ми ж домовились!

— Я збрехав.

— …Так не чесно, — вигукнув Генрі. — Ви не можете так зробити з нами.

— Чому ж? Можу. Ви обманюєте себе щодня. То чому мені не можна?

— Це не так! — обурився Річі, ще більше скорочуючи відстань між ними і зухвало дивлячись прямо у вогники очей Фанка.

— Невже? Значить, ти легко сказав батькові, що виступатимеш на барабанах під час шкільного концерту? Так? Ні. — І він розвернувся до рудого спиною і піднявся на трон. — Ні, ти цього не зробив. Як, зрештою, і твої друзі. Тому тут вам якраз і саме місце, а тепер йдіть. Я сьогодні більше не бажаю витрачати на вас свій час.

Однокласникам нічого не залишалося, як попрямувати до виходу. Першим порушив мовчання Генрі:

— Я так і знав, що це погано закінчиться.

— Ну звичайно.

— Ти не згоден?

— З чим? — спитав Річі, — а, що взагалі з тобою трапилося? Невже так складно трусити маракасами в такт пісні? Я вже мовчу про нашу гітаристку.

— Я не думав, що сцена підніметься.

— Та яка різниця? Піднімається, опускається, що тут такого? — раптом до Річарда дійшло, — ти що, боїшся висоти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше