Місто Скелетів

Павутина

Тонка й непомітна біло-сіра імла огорнула цілий квартал, у якому чудові ліхтарі з живими коралами згасли, а будинки поринули в сплячку, погасивши за собою вогники. Скелети, що потрапили під владу димчастих ниток, перетворилися на іграшкові ляльки, застигши в безглуздих позах. Багато хто з них виглядав так, ніби ніколи не оживав, а все тому, що іскри в їхніх очах більше не світилися. Річі ледь не торкнувся смертельної пелени. Добре, що Генрі його зупинив.

— Ви шукали мене? — почувся голос Белла в однокласників за спиною. Нарешті, відірвавши перелякані погляди від павутиння, вони повернулися до нього. Поруч зі скелетом у чорному фраку мовчазно стояв Роу, намагаючись впоратися з бантом, що розв'язався.

— Нам потрібна твоя допомога.

— Чим я можу допомогти, джентльмени? — спитав Белл, спираючись на чорну тростину зі срібною ручкою і таким самим блискучим наконечником.

В цей же час Анна якраз минула серцевину міста і, переводячи подих з бігу, перейшла на крок. Вона продовжувала вперто йти до околиці, стримуючи сльози образи, а непохитна впевненість у тому, що вона прямує до декорацій через які вони потрапили в місто, розсипалася немовби дзвінкі монети. Озираючись на всі боки, Анна не впізнавала нічого, зате побачила лавочку, з усіх боків якої росла тонка трава, що світилася, і головне — навколо не було ні душі. Анна пройшла вперед і сіла на край лави, і тепер нічого не стримувало її сліз й вона розплакалася.

— О ля ля! Що трапилося, моя люба?

Анна підняла заплакані очі й побачила Мембер, що сиділа на лавці поруч із нею, на білому черепку якої красувалася добродушна посмішка.

— Все трапилося, — відповіла Анна і, ковтаючи сльози, відвела погляд.

— Це ще не кінець. Потрібно боротися.

— Але я… я не можу, мені не виходить. І я... підвела всіх.

— Ти перебільшуєш, твої друзі виступили не набагато краще.

Мембер бовкала ногами, відмахуючись шкарпетками туфельок від трав, які навпаки, намагалися вхопитися за білі ніжки.

— Що ти думаєш робити?

— Нічого.

— Оля-ля, — з легким подивом промовила скелет, — чому ж так?

Витираючи сльози рукавом Анна сказала:

— Поглянь на мене. Хіба ти не бачиш, що найкраще чого я зможу досягти, тоо грати в себе в кімнаті і не псуватиме життя іншим. Якось так…

— Хм… — повела плечима Мембер, — якщо ти цього хочеш, то чому б і ні, звісно. Але я вважаю, твоя межа далеко за стінами квартири.

— Розумієш, мої рідні, вони…

— Так, я в курсі, — перебила її скелет і сіла до Анни в півоберта, залишивши травинки нарешті в спокої, — знаєш, а вони ж у тебе хороші. Відкрийся їм іі можеш бути впевнена — їхня підтримка тобі забезпечена.

— Ти не знайома з ними, — сказала Анна і повністю переключилася на розглядання своїх кросівок, ніби в цьому була необхідність. Мембер акуратно поклала кісточки своїх пальців на ногу Анни і спробувала зазирнути у вічі.

— Вір у себе. Ти легко можеш повернутися додому, якщо перестанеш бути вареною куркою. Ти ж знаєш, що можеш.

— Ні! — вигукнула Анна і підскочила з лавки, — я не можу... не можу. Не можу!

Вона стояла спиною до Мембер, тупала ногами і вигукувала слова розпачу.

— Зберися, Анно, час підтискає. Згадай, чому ти граєш на гітарі?

Схрестивши руки на грудях на знак протесту, Анна зчепила зуби, як раптово її пам'ять вихопила з минулого уривок життя — ранкову гру у своїй кімнаті. Без світла, без глядачів, без порад та оцінок, де тепле почуття єдності з гітарою, перетворювали звичайні звуки на живі акорди, що дихали і струменіли в серце. Сльози на щоках відразу висохли, а на обличчі спалахнула боязка посмішка.

— Я, здається, зрозуміла. Що тепер робити?

Але Мембер нічого не відповіла їй. І не тому, що не хотіла, а тому що вже не могла. Розвернувшись обличчям до кістяка, Анна охнула. Холодне павутиння обплутало дівчину-скелета і її неживі очі потопали в темряві. Ком підкотився до горла, а ноги зрадливо затремтіли, судомно оглядаючись по сторонах, вона побачила, що димчаста мережа розростається прямо в неї на очах і ось-ось дотягнеться до кросівок. Бігти. Потрібно якнайшвидше бігти. Ривком Анна кинулася до амфітеатру, сподіваючись застати там однокласників. Не зменшуючи темпу, вона мчала вперед, поки місто, немов обпалений аркуш паперу, вигоряло, перетворюючись у сизий попіл.

Зупинившись біля амфітеатру і задихаючись від стрімкого бігу, вона намагалася одночасно щось сказати і віддихатися. Белл, Роу і два її однокласники з подивом витріщалися на неї.

— Блер… вляпалась… у трясовину.

— Що що? — перепитав Річі, не розбираючи її безладних слів, — скажи нормально, що трапилося.

— Мембер попалася в павутиння, — нарешті вимовила Анна, — майже все місто Скелетів згасло.

— Прикинь, ми знаємо.

Белл сидів на сходах входу в амфітеатр, поклавши на коліна тростину і постукуючи по ній кісточками пальців, приємна усмішка не покидала його черепка. Він єдиний виглядав спокійним та цілком задоволеним життям.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше