Місто в спадок

Замахи і мерці

Замахи і мерці

 

На Вельду напали просто і нехитро. У гостинному домі.

До неї не стали підсилати найманців з ножами та отрутою. Не намагалися провести невідомий ритуал або накинути плетіння, що вбиває. Вельду спробували спалити, разом із половиною дому. Причому спалювати намагалися за допомогою вкраденої смоли, заговореної на кращу горючість.

Паліїв зловили, пожежу загасили у зародку, смолу повернули на місце, а Вельді не дозволили нікого вбити.

Допит паліїв нічого не дав. Вони виявились черговими фанатиками з материка, що прийшли до міста під виглядом нещасних переселенців. Їм сказали, що он у тому будинку живе найстрашніша і найзлісніша з усіх відьом, дали діжку, пояснили, що з нею робити і відправили на подвиг. Про те, що відразу після активації плетіння, що підпалює, від тієї бочки слід відбігти якнайдалі, сказати забули. Мабуть, живими ці фанатики нікому не були потрібні.

Щоправда, щось пояснювати їм виявилося марною справою. Вони хотіли битися зі злом. Сенс життя в них такий.

Пояснювати щось Вельді було також марно. Ні, спочатку вона поводилася добре, майже. Лише відпинала лежачих на землі паліїв і клялася їх повбивати. А після цього стала слухняна-слухняна. Навіть слухняніша, ніж незадовго до цієї події. Охоронця слухалася. Просто так погуляти не просилась. Думала про щось.

Напевно, саме на її задумливість слід було звернути увагу. Та всім було не до того. Всі чекали на подальші події і боялися їх пропустити.

Група Ліірана Вує, взагалі, практично оселилася у гостинному домі. Здебільшого заради того, щоб розважати та заспокоювати Вельду. Рятувальників та захисників і без них вистачало. А дівчинка поводилася тихо і думала. Ось вони й розслабились.

І вбити підопічну більше ніхто не намагався.

І погода була гарна, розслаблююча. При такій погоді якось не віриться, що хтось хоче нацькувати на місто ходячі трупи. Не вписуються вони у пейзажі, залиті сонцем, не поєднуються із щебетом птахів та тихим шелестом хвиль. Навіть із проклятими фіолетовими пелюстками, які все ще бачив Хіят, вони не поєднувалися.

Як виявилося, Саран і його невідомий спільник думали так само. Що саме такого дня ніхто нічого поганого не чекає. І зробили сюрприз.

Хіят відчув і усвідомив це миттєво, разом із містом, чий захист спробували знести одним сильним ударом. Сторожі стіни відчули і побачили майже відразу після нього. Спочатку відчули, як стіна стає більшою та міцнішою. Помітили, що щит, що спрацював, легенько штовхає назад, далі від краю, що він яскраво спалахує у відповідь на удар, стає видимим і починає тихенько гудіти. Наче попереджає ворогів, що потикатися до нього не слід. Потім сторожі побачили мерців, що з'являються немов з повітря, і підняли тривогу.

На вулицях з'явилися озброєні люди. Усі кудись поспішали, щось питали. Одні шукали своїх командирів та намагалися зрозуміти, куди йти насамперед. Інші це знали і відмахувалися від перших, посилаючись на поспіх. А група Ліірана Вує повним складом бігла за рудим дівчиськом, обіцяючи вирвати їй ноги, якщо вона зараз же не зупиниться.

Вельда звичайно не зупинялася. Їй дуже хотілося подивитися на ходячих мерців, у яких сидять привиди. Вона таких ніколи не бачила.

Група Ліірана теж нічого подібного не бачила і, можливо, саме через це не особливо намагалася зловити безглузде дівчисько. Зате лаялися вони голосно та натхненно.

Охоронець риссю біг поряд з тілом, що охороняється. Вираз обличчя у нього був зосереджений, і здавалося, що він намагається запам'ятати все, що кажуть Вельді переслідувачі. Щоб потім використати.

А перехожі, як озброєні, так і беззбройні, зупинити кандидатку в ті, хто зберігає, чомусь не намагалися. Чи не до неї було. Чи її всі впізнавали і підсвідомо бажали, щоб вона звернула собі шию.

— Куди вона біжить? — нарешті здогадався поцікавитись Лііран.

— Хто її знає? — обізвався Калар. — Головне, що до стіни. Тут у який бік не біжи, рано чи пізно до стіни добіжиш.

— Це так, — філософськи підтримав розмову Ладай. — Вона, до речі, біжить туди, де стіна ближча. Не дарма містом гуляла.

А потім вони добігли до стіни та зрозуміли, що дарма бігали. На стіну б вони не потрапили у будь-якому разі — сходи охоронялися, а влізти по мотузці ніхто не дозволить. Вельда також це зрозуміла. Подивилася ліворуч-праворуч, підстрибнула і знову кудись побігла.

Група поспішила слідом, добігла до високого будинку з плоским дахом і застала той момент, коли необережні господарі відкрили дівчині двері, і вона, не питаючи, увійшла до будинку.

— Зараза! — охарактеризував підопічну Лііран.

— Вона має рацію! Звідти має бути видно! — не погодився з ним Ладай.

— Нас не пустять, — спробував звернутися до голосу розуму Тіян, але його ніхто не слухав.

— Ми за нею! — життєрадісно гаркнув в обличчя ошелешеному чоловікові Ладай, відсунув його вбік і зайшов до будинку.

— Ми опікуємося нею, — уточнив Лііран.

— Вигулюємо, — додала Дорана.

— Їй загрожує небезпека, — потойбічно поділився таємним Хіят.

Чоловік на жодну репліку так і не відповів. Просто постояв, простежив, як різномасна компанія біжить до сходів на другий поверх і зачинив двері.

З даху справді було видно дуже добре. Стіну було видно й незрозумілу сіру масу за стіною.

— Далеко, — поскаржилася Вельда групі Ліірана, яка нарешті наздогнала її.

— Все одно неприємне видовище, — втішила її Марика. — Ти краще на захист подивися. Він витримає?

Вельда чесно подивилася. Помилувалась райдужними переливами, що спалахували на напівпрозорому щиті то тут, то там. Підібгала губи і заявила:

— Дивно.

— Що дивно? — зацікавилася Марика.

— Дуже сильний щит. Він не повинен бути таким, його двадцять років ніхто не поновлював. Він мав ослабнути. Розумієте?

Хлопці дружно кивнули.

— А я не розумію, — сказала Вельда. — Він не повинен, а є. Як?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше