Заключна

Заключна

Тоєн сумно розглядав стелю. Біла і гладенька стеля, чомусь схожа на замерзле і присипане снігом озеро.

Взагалі, так от лежати і нічого не робити Тоєну подобалося. Завжди подобалося. Просто він довгий час не хотів самому собі зізнатися. Навколо була купа людей, які чогось прагнули, чогось хотіли добитися, збиралися рости над собою і робити великі відкриття. А тут він — бажаючий валятися на пляжі і спостерігати за тим, як прибій облизує берег. Безглуздо. І недостойно чоловіка.

Тому Тоєн зчепив зуби і став добиватися всього поспіль і всупереч усьому. Якийсь час було навіть цікаво. Потім цікаво бути перестало, але з'явилася гордість за себе любого. Він на той час залишив далеко позаду майже всіх знайомих. Потім він ще деякий час котився по інерції, поки одного разу не задумався: а навіщо воно потрібне? Відповіді Тоєн на це запитання так і не знайшов. Тому звільнився і ні з ким не прощаючись пішов у гори.

У горах, до речі, було добре. У горах знайшовся несподіваний талант. Виявилося, що Тоєн вміє вмовляти інших зробити те, чого йому самому робити не хочеться, хоч і треба.

Загалом, добре він жив у горах, доки не прийшла ця погана жінка. І тепер Тоєн намагався зрозуміти: покращало його життя, чи погіршилося. Ні, цікавіше стало. І битися із сильними противниками йому завжди подобалося. А ось валятися після бійки в лікарні якось не дуже. Медики насправді дуже владні та набридливі люди.

За три дні, поки Тоєн перебував у лікарні, його встиг відвідати цілий натовп людей з новинами та подарунками. Він навіть не підозрював, що його знає так багато людей. Причому не просто знають, а вважають чимось близьким до друга, інакше не турбувалися б і не приходили.

Новини були переважно хороші. Толса вижив і зараз третирував медиків. Виходило в нього це чудово. Незважаючи на те, що голос йому відновити не змогли — збирач пошкодив йому зв'язки, поки намагався чи то душити, чи то відірвати голову. Тож Толса сипів, жестикулював і писав записки. Спершу на папері. Потім пристосувався писати просто в повітрі.

Допити під каменем Атана призначила на останній день літа. Причому збиралася проводити їх у такій же урочистій обстановці, як і охочі отримати того, хто зберігає, свої ритуали. Про цей допит уже знали усі. Охочих на ньому побувати було безліч. А зал там великий, тож половина охочих точно прийде.

Радники спочатку спробували голосуванням заборонити цей допит. У них не вийшло. Тих, кому було що приховувати, коли справа стосувалася зберігачів, було небагато. Всім іншим не сподобалося знайомство з магією збирача, і вони були готові дозволити будь-що, аби більше ні з чим подібним не зіткнутися.

Потім хтось зробив замах на Атану, вона навіть не зрозуміла хто — спросоння не відразу деактивувала захист на вікні кімнати і від нападника залишився тільки дрібненький попіл. Замахуватися на неї бадьору і поза домом ніхто не ризикнув. Поруч увесь час крутилися Таладат, павучиха Леда, дві її старі подружки, цілий натовп охоронців, а іноді й Хіят. А ще ходили чутки, що Атана носить якийсь захисний атрефакт із стародавніх, знайдений там же, де й шолом для ілюзій.

Після провального замаху на Атану з'явилися охочі тихо та мирно втекти з міста. Вийшло дуже весело та незабутньо. Портали просто не відкрилися. Простір між відкритими стулками воріт хтось, хто прикидався немолодим мисливцем, бодав сім разів, доки ним не зацікавилися вартові. Після цього він підхопив поли вовняного, незрозуміло навіщо напнутого в таку спеку плаща і припустив вулицею зі швидкістю гірського цапа. Натрапив на парочку, що прогулювалася, примудрившись активувати захисний амулет дівчини, і зник у вузькому провулку, на ходу втрачаючи ілюзію. Над цим нещасним городяни сміялися вже третій день і робили ставки на те, хто він такий. Чомусь не сумніваючись, що це питання Атана з'ясує обов'язково.

Відплисти теж намагалися, але не змогли потрапити до порту. Хто саме, теж було незрозуміло, свідки крізь ілюзії не бачили. Зате вони запам'ятали, як велично вирушав корабель, а нещасні втікачі намагалися перетнути невидиму лінію між містом і портом, і кричали, що їх пограбували. Мабуть, щось цінне на той корабель перетягти встигли.

На цьому спроби втекти поки що закінчилися, і Тоєну було цікаво, що станеться, коли хтось здогадається полетіти.

Окрім новин друзі та приятелі приносили Тоєну курильні трубки. Звідки вони дізналися, що його улюблена зламалася, ніхто не признався. Але трубки були різні, різної якості. Одна взагалі сувенірна, без димового каналу, зате з гарним різьбленням на чаші. Подарунки Тоєн ставив на кришку тумбочки і, коли набридало дивитися на стелю, милувався цією колекцією, яка ще поповниться. Випустити із лікарні його пообіцяли не скоро. А втекти вдруге навряд чи вдасться. Добре хоч не прив'язали, як зло обіцяли спочатку.

І шолом знову кудись подівся.

***

Атана, постукуючи пальцем по столу, дивилася на списки, написані почерком Хіята.

Йому ці списки надиктував Каїт перед тим, як подався кудись спати, забравши з собою змію та збирача, якого вона випустити з пащі відмовилася. Що було в цих списках написано, знати хотіли багато хто. Диктував Каїт тихо. Радники з'ясовували стосунки голосно, ще й меблі почали розтягувати, бо стояти, чекаючи невідомо чого, не хотіли. Тож зацікавилися і почали прислухатися не одразу. А коли стали, було вже запізно. Каїт закруглився і пішов. Хіят віддав списки опікуну і став дивно посміхатися у відповідь на будь-яке запитання. А Таладат передав списки Атані. Наодинці. Тож не факт, що хтось точно знає, у кого вони зараз. Якби знали, то могли б і здогадатися що саме там написано.

Передісторія цих списків була такою — Каїт порився в бездонній пам'яті міста, потягнув за якісь ниточки і знайшов як тих, на кому тримається стабільність міста, так і тих, хто її розхитує. Перших слід якось підняти і всупереч їхньому бажанню наділити хоч якоюсь владою. А це буде складно. Той самий Коян навіть головним слідопитом бути не хотів. Бродити горами на самоті йому подобалося більше.