Розділ 7

Я не курю, але мені хоча б раз в три години треба виходити на вулицю. Це і за запаху в залі, там смердить підгорілою рибою, брудними ногами і ще чимось що я не можу розібрати. На задньому дворі теж не пахне трояндами, але це краще ніж в залі. На дворі завжди тихо і нікого не має, але в цей раз я помітила хлопчика. Йому на вигляд було десь років тринадцяти, але вже з його вени стирчав шприц. Йому було явно погано, з рота виходила якась незрозуміла біла піна. Я хотіла до нього підійти, але мене хтось схватив за плече. Коли я обернулася побачила перед собою Ірен. 
— Йому треба допомогти, - сказала я, показуючи на хлопчика.
— Йому вже нічого не допоможе. Залиши його.
— Йому просто погано! Треба викликати лікаря.
— Це не твоя проблема, а його батьків і його самого! - перейшла на крик Ірен, - А тепер швидко в зал відвідувачі не люблять чекати!
Вона силою заштовхала мене в середину. Коли я пізніше вийшла  в двір хлопчика вже не було.
Після роботи Ірен попросила мене залишитися. Ми сіли за один із столиків.
— Кіра, вибач, що сьгодні повелася з тобою грубо, - Ірен перебирала своїми пальцями, -  але у мене є для цього вагома причина.
— І яка ж?
Вона глибоко вдихнула, і шумно видихнула.
— Це довга історія... Добре, розповім тобі... Я сюди в це місто приїхала десь твого віку, навіть трошки молодша була. Ні, забудь, це не те, що я хотіла сказати. Мені просто важко про це говорити, але тримати все в собі вже не можу. Я мала сім'ю, не в цьому місті, я тоді жила в Харкові. У мене був чоловік і маленький син, я їх дуже любила. Але один раз син захворів, так сталося що я не змогла з ним залишитися. Тому дома залишився мій чоловік... Вони поверталися з прогулянки і нічого не підозрювали... що в нашу квартиру заліз, якийсь наркоман. Він не очікував, що господаря так рано прийдуть, він схопив ніж на кухні і сховався в ванній кімнаті, і чекався поки хтось туди зайде. І... спочатку він убив мого сина, а потім і чоловіка. - Ірен заплакала, я її взяла за руку і приобійняла. - Тому я ненавиджу всіх хто зв'язаний з наркотиками.
— Тоді чого ти переїхала в це місто?
— Я цілий рік після смерті мого синочка і чоловіка була в депресії і не могла ні працювати, ні з кимось зустрічатися. Це надоїло моїй найкращій подрузі, вона мене підняла на ноги. Змусила повернутися на роботу, я працювала провідником потяга там я зустріла Джо, я йому сподобалася, ну у нього давно не було жінки, бо він сидів в в'язниці. Після ночі проведеної зі мною він запропонував мені втекти з ним сюди. Я довго вагалася, але все таки зрзуміла, що мене більше нічого не тримає в Харкові. Ось так я і опинилася тут. Ну, все ти про мене знаєш більше ніж цього вимагалось.
— Я розумію як це тримати емоції в собі. Я рада що ти розказала мені про своє життя.
— Дякую, що вислухала.
Вона встала зі столу, кивнула головою на прощання і пішла.
В своїй кімнаті я ще згадувала розмову з Ірен. Звичайно мені тяжко було повірити, що вона пережила таку трагедію. Ірен завжди трималася з високо піднятою головою. Звичайно по зовнішньому вигляду можна було сказати, що вона пережила щось жахливе, але не по поведінці. Коли знайомишся з нею ближче розумієш, яка вона сильна і самодостатня жінка.