Місто, яке не позначено на картах

Розділ 14

Я взяла на роботі вихідний, щоб поїхати в лікарню, щоб побачитися з Сашею. Вмовила Беззубого Джо відвести мене на машині в лікарню, де лежить мама Саші. Це було не легко він погодився тільки якщо я буду працювати замість Ірен на наступному тижні, бо у них буде річниця знайомства. І якщо він не буде чекати мене біля лікарні, я запропонувала піти зі мною, але він навідріз відмовився. Тому ось ми вже під'їхали до лікарні. 
— Дякую Джо, що підвіз!
— Давай швидше виходь в мене ще багато справ в кафе. - пробубнів собі під ніс Беззубий Джо. - Давай, давай вилазь! І ще дещо будь обережна. - сказав Джо закриваючи перед моїм носом двері машини.
У мене не має номеру телефону, щоб позвонити Саші і попросити його мене зустріти. Та що там номер телефону, у мене і самого телефону не має щоб хоч з кимось зв'язатися. Про що я тільки думала коли сюди їхала. Так, стоп без паніки, зараз щось придумаю. Підійду до реєстратури і спитаю чи ніхто не поступав до них з нашого міста з інсультом. Як мені пощастило, виявився тільки один пацієнт, а ще додатковий бонус в тому що я тепер знаю прізвище Саші. Звичайно, мені не зразу сказали де лежить цей пацієнт, спочатку попросили сказати хто я така йому. Я сказала що невістка, тому допитлива медсестра попросила сказати, як все таки звати мою майбутню свекруху. Після хвилини мовчання, медсестра відчитала мене за те що я навіть не знаю прізвище свого майбутнього чоловіка, і все таки сказала де вона лежить. Я така щаслива піднімаюся на третій поверх, що навіть деякі сходинки перестрибую. Ось він сидить біля палати, весь блідий, і втомлений. Я повільними кроками підходжу до нього. Легенько рукою торкаюся його опущеного плеча. Він через силу піднімає голову і коли він бачить мене в його очах читається  здивування і одночасно радість. Його лице розпливається в радісній усмішці. Він скакує на свої ноги і хватає мене за талію прижимає до своїх грудей.  
— Як ти дізналася, що я тут?
— Пташечка маленька нащебетала. А чого ти сам мені нічого не сказав?
— Вибач, але я від палати не відходжу, я навіть не знаю скільки я вже тут сиджу.
— Ні, ні це ти мене вибач. Я так хотіла з тобою побачитися. Що навіть нічого не взяла, щоб поїсти.
— За, це не турбуйся.  Мій батько пішов щось купити пожувати, скоро повинен повернутися.
—  А як там твоя мама?
— У неї стався інсульт. І тепер вона багато спить, а якщо навіть прокидається то у неї немає сил, щоб сказати хоч якесь слово. -  я побачила, що у нього на очах починають проступати сльози, і він швидко відвернув від мене голову. Я хотіла показати йому, що він не один, тому доторкнулася рукою до його щоки і повернула його обличчя до себе, піднялася навшпиньки, щоб наші губи були на однаковому рівні, і поцілувала його. Ми б цілувалися дуже довго, якби не почули що ззаду нас хтось голосно відкашлюється. Саша відірвався від моїх вуст перший, і відскочив від мене ніби від примари. І пішов до того хто стояв ззаду мене. Коли я повернулася, щоб подивитися куди пішов Саша. Я побачила дуже знайоме обличчя це був старий рибалка з яким я познайомилася в перші дні мого приїзду до міста. 
— Тату це Кіра моя подруга, Кіра це мій батько Степан Васильович, - мені було образливо, що він мене так сухо назвав подругою, а не дівчиною. Але я не показала цього.
— А я тебе пам'ятаю! - викрикнув Степан Васильович - Це ж ти та любителька поплавати в холодній воді?
— Да, це я, - заніяковіло відповіла я на запитання.
— Ну приємно познайомитися! - пожавши мені руку сказав він. - Я ось приніс пиріжки, Кіра пригощайся.
— Ні, дякую. Я вже їла.
Степан Васильович з Сашей так швидко їли пиріжки, що я боялася, щоб вони не подавилися. Але на щастя все обійшлося.  Але не довго я була з Сашею, бо вже починало темніти тому він запропонував мене відівести додому. Я без зволікань  погодилася. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше