1.

Ще не ступивши на сходи, дівчина зрозуміла, куди він її веде. Ретельно тамовані спогади виринули із забуття, неначе противожений рій. Тоді теж була весна. Її Весна. Вона саме поверталась з гімназії, наспівуючи улюблену мелодію, що линула просто у вуха з дорогого гаджету, подарованого батьком якраз на сімнадцятиліття. Душа співала в такт і щохвилини поривалась злетіти. Адже у неї все попереду – доросле життя, престижний виш, чарівний принц. З приємних роздумів її вивела груба рука, шарпнувши за спину, неначе зубами хто вчепивсь. Повз обличчя пролетіло, обдуваючи холодним вітром, дзеркало автобуса з перекошеним від страху обличчям водія усередині. Ще не усвідомивши, що сталось, вона обернулась до невисокого капловухого парубка, що нахабно дивився на неї насмішкуватими карими очима.

- Ти  що, здурів, телепню?! – зарепетувала тоді вона. – Роздягти мене хочеш посеред вулиці?!

- Нема за що! – з усмішкою відповів хлопець, наче вона йому щойно подякувала, та й рушив собі через дорогу, не оглядаючись.

Лише тоді, втупившись очима в його спину, що віддалялась, мірно погойдуючись, вона збагнула, що насправді з нею сталось. Що всі її мрії й надії щойно мали бути перекреслені оцим автобусом. Жодного «завтра» для неї не передбачалось. Навіть «сьогодні» вже мало закінчитись. Назавжди… Кинулася бігти за парубком, врешті наздогнала його на наступному світлофорі. Дяка Богу, що в центрі Києва вони на кожному кроці. Не роздумуючи міцно вхопила за лікоть.

- Вибачте, я навіть не подякувала… - розгублено пробурмотіла вона, опускаючи очі. – От, підбор зламала…

- Тоді вже ти мені вибач! – всміхнувся хлопець, і оце «ти» раптом відізвалось їй у серці солодким болем. – Занадто сильно шарпнув…

Їй так багато треба було сказати тієї миті, що вона не спромоглась вимовити ані слова, лише стояла, вчепившись намертво в його руку.

- Та в тебе шок… - стурбовано мовив він, вдивляючись їй в очі. – Та ще й без підбору… Маю провести тебе додому.

         Вона радісно закивала, не в силах витрусити з себе ані слова. Відчула раптом, що готова йти за цим юнаком на край світу. Просто зараз, усе покинувши…

         Між тим парубок вже підняв руку, зупиняючи таксі.

- Не варто, тут недалеко… - нарешті спромоглась вимовити вона.

- На одному підборі? – хлопець іронічно звів густі брови і раптом всміхнувся.

 Розкішний батьків будинок у затишному провулку на Печерську, схоже, не справив на нього жодного враження.

- Бувай! – всміхнувся, відпускаючи її руку перед кованою хвірткою.

- Стривай! – вона раптом збагнула, що навіть не назвалася. – Стелла…

- Мене звати Стелла – повторила, червоніючи через власне претензійне ім’я.

- Зіронька… - всміхнувся він. – Яке гарне ім’я… А я Рома.

- Знаєш латину? – лукаво всміхнулась вона. – Чи когось з таким ім’ям?

- Латину… трохи… - відповів, ніяковіючи.

- Вчишся на лікаря?

- Ні, на інженера.

- А я ще в гімназії! – чомусь із пафосом виголосила вона. Хлопець зареготав.

- Ви там справді голими бігаєте? – запитав, втираючи сльози.

- Де?! – розгубилась вона. – Гімназія – це школа так грецькою мовою зветься. Ти що, з неба впав?

- Грецькою школа зветься школою, – весело пояснив Рома. – Гімназія – це приміщення для голих, якщо вже хочеш грецької… Вибач мені, провінціалу, ніяк не звикну до київських понтів…

- Ти що, й грецьку знаєш?! – геть розгубилась вона. – Ти не монах часом?

- Ні! – покрутив головою Рома. – Хотів був до семінарії, на батюшку вчитись, так не взяли…

- Чому? – здивувалась вона. – Коли так добре мови знаєш…

- Я думав, спитаєш: «чому на батюшку?»… - вдячно всміхнувся Рома. - Розумієш, там багато чого треба, окрім мов і Святого Письма. Співати, наприклад. А в мене голос, як у віслюка, і слух, мов у дуба. Я був як затягнув «Вірую…» так уся комісія розбіглась з криками «Господи помилуй!»

- Зайдеш? З батьками познайомлю…

- Не варто, - він ще всміхавсь, але якось через силу. – Мені немає чим відповісти…

- Твої… померли? – засмутилась вона. – Вибач…

- Не маю уявлення, – удавано бадьоро знизав плечима Рома. – Я найда.

- Як?.. Сирота?

- Найда! – вперто повторив він. – Хтось мене під двері сиротинця приніс немовлям. Мати мабуть… У смітник не викинула – і на тому дяка… Няньки вирішили, що я на цигана схожий, от і назвали…

- Та я не циган, - силувано всміхнувся він. – Цигани своїх дітей не кидають. Вибач, та мені вже час. Як хочеш, на вихідні сходимо кудись…