Місія чи кохання?

38 Настав час.Джесіка.Весна.

   Наступного ранку мене збудив дзвінок від Командора. Наставник викликав до себе у кабінет.

   Арсена поряд чомусь не було. Я швидко одягла свій приталений костюм і помчала до наставника. А коли увійшла в кабінет, окрім Командора, на мене чекав ще й Арс. Останній видавався напруженим.

-Присядь, - скомандував старійшина без всяких "з добрим ранком".

      Перед нами увімкнувся екран, де на карті нашої країни підкреслилося місто Старбург. Тоді увімкнулася карта цього міста і зображення повернуло до будівлі. Майже одразу над нею з'явився надпис "Замок Заславських".

-Саме туди ви відправитеся на завдання, - повідомив Ком, від чого мене кинуло в жар. - У замку знаходиться коштовний камінь "Балтійський Смарагд". Поступив сигнал, що Пекельні найманці планують його викрасти. У Старбурзі є їхня людина на прізвисько Казим. У день, коли відбудеться спроба викрадення, у замку проводитиметься "Солодкий фуршет". Вашим завданням буде завадити їхнім планам. Для цього знайдіть цього Казима.

     Я уважно слухала з відкритим ротом і махала головою, погоджуючись, немов у мене припадок.

-Зауважте, камінь надзвичайно цінний. Він володіє надприродними властивостями, принаймні у це вірить усе місто. Вони вважають його своїм священним символом, - пояснив Командор.

    Я згадала свою колишню роботу. Кращого працівника року мали відправити саме на цей фуршет.

-Джесіко, ми попіклувалися, щоб ти прийняла у фуршеті участь, - Командор продовжував свою промову, яка перетворювалася в фантастичну історію. - Таким чином ми не привертатимемо зайву увагу.

   Моє серце вилітало з грудей. Я раділа, що нарешті отримала першу свою місію, до того ж візьму участь у фуршеті. Подвійна удача, якщо не брати до уваги одну важливу річ: якщо не впораюся – ця місія буде останньою.

-Джесіко, запам’ятай: у найманців на комірці червоні нитки – це спосіб їх розпізнати. А тепер йдіть, щоб отримати детальну інструкцію до агентки Діане. Не втрачатимемо часу.

    Мій коханий піднявся, щоб піти. Він досі випромінював напруження, навіть вени на лобі повилазили.

-Ти хвилюєшся? – запитала на коридорі.

-За тебе, - зізнався він і глянув так чуттєво, до мурах.

  Я приобійняла його, згадавши, що ще нещодавно роздумувала з ним розірвати стосунки. Яка дурість! Тепер же знала, чому він приховував він мене своє покликання – образа залишилася в минулому. Він кохав мене і я його. Це було зрозуміло без слів.

   А цієї ночі отримала підтвердження. Нам було добре. Та що там – ідеально. Всю ніч будиночок спалахував то моїми пристрасними голосіннями, то нашим веселим реготінням від розмов. І нічого, що ліжечко було тісним для двох. Звісно, воно не для ночівлі, бо агенти зазвичай ходили на ніч додому. Та мені ще не дозволяли залишати базу – не довіряли. Треба було лише довести всім, що я гідна залишитися в агентстві – і тоді стану повноцінною агенткою. А це було не так просто.

 

***

 

    Після підготовки до місії, на мій подив, ми двоє таки отримали доступ до світу звичайних людей.

   Поки добиралися до нашого будинку в об’їзд, щоб з місцевих сусідів ніхто нічого не запідозрив, дорогою на нашій вулиці  випадково зустріли сусіда Дена.

-Друзяки, куди ви зникли? – одразу поцікавився він.

    Я розгубилася, бо потрібно було вигадати відповідь.

-Так… Ми... Це...То на роботі, то у моїх батьків. Хоч би вільна хвилиночка знайшлась.

  Арсен косо глянув на мене, мовляв, поводься природно. Але для мене це було не так просто. Та тепер частенько доведеться вигадувати всілякі історії, щоб не проговоритися про агентську Станцію. А я не любила брехати, після одного випадку з дитинства. Коли з батьками мали їхати до аквапарку, а в мене розболівся живіт. Мати тоді запідозрила, що почуваюся погано, але я збрехала, що все добре. Інакше б нікуди не поїхали! В результаті так скрутило, що пролежала весь час біля басейну, жодного разу не з’їхавши з гірки. Це було до сліз прикро. Тоді ще тато сказав: «Якби чесно зізналася, ми б перенесли. А так хтозна-коли ще поїдемо. Ще й гроші витратили дарма».

   Ден уважно дивився на мене, перебивши мої роздуми.

«Ото вляпалася!» - подумала про себе.

-Вже так тепло надворі. Пам’ятаєте, ми на природу з вами планували з’їздити? Барбекю та все таке… - нагадав Ден.

-Зараз і справді бракує часу… - знову невпевнено пояснила.

-Все нормально? – насторожено запитав сусід. – Якась ти дивна.

  Арсен махнув рукою та виклав свою версію:

-Вона готується до фуршету – ночами не спить. От відбуде – і поїдемо кудись. Обов’язково!

-То хоч на кальян зайдіть! - підморгнув Ден.

-Спочатку нам треба додому, а тоді збиралися до моїх батьків, - вже впевненіше зізналася, бо це була правда.

-А я зайду на кальян! – несподівано вирішив Арсен. – Твої ж не образяться, якщо пропущу одненький візит?

   Я махнула головою, що не проти. Так і домовилися. А вдома на швидку руку посмажила нам яєчню, дружно привели себе до порядку - й розійшлися кожен у своїх справах.

   От тільки як залишала рідний дім, то якось журливо стало. Як же тут було добре. Згадала, наше життя до того, як я дізналася про агентство. Але все знову забути й повернутися до того життя все ж не хотілося. Було достатньо інколи ностальгувати, згадуючи минуле: як проводжала Арса на роботу (як мені здавалося у відділок поліції), свою улюблену роботу в кондитерській…

 

***

 

    З першим кроком у батьківський дім - відчула душевне тепло та запах дерева. У батьків не тільки меблі була дерев’яними, а все що тільки можна. На полицях стояло чимало таких статуеток. А все тому, що мати була схиблена на усьому дерев’яному. Втім, коли у нас стояли мої рослинки, це дивилося доволі гармонійно і затишно. А зараз, коли я переїхала, то забрала майже увесь свій квітник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше