45 Самотня в бою.Джесіка.Літо

  Двері відчинилися. Професор Розвінг повільно увійшов, направляючись до столу. От-от розвернеться і ми зустрінемося поглядами. Через це ледь не впала у відчай, але вчасно в пам’яті повстали об’ємні латинські літери, які бачила на базі: «Audaces fortuna juvat» - сміливим сприяє доля. У голові стиснуто пронеслися тренування з Майстрами, які вмістилися всього в декілька шалених секунд.

«Невже все це було даремно? - запитала себе, долаючи хвилювання. - Мені мали стерти пам’ять, а натомість подарували шанс стати повноцінною агенткою. Я просто не маю права так боязко себе поводити!»

    Нарешті наважилася дістати свій пістолет. І різко направила його до голови Казима так, як вчив Джейкоб.

-Не рухайтеся! – грізно наказала.

  Професор аж підстрибнув з несподіванки, викотивши свої блакитні очі, наче це дві великі півкулі нашої планети.

-Дівчинко, ти чого? - збентежено запитав він.

  І що найдивніше – навіть не потягнувся до свого пістолета. Це означало, що таки вибила його з колії. Тоді змусила професора ступити вбік, аби забрати зі столу його пістолет. Варто було це зробити ще до його появи.

-Я знаю, для чого ви насправді прибули в замок! – одразу попередила.

  Казим хоч і мав стривожений вигляд, але навіть під дулом повільно почав ступати до мене. Не можна було дозволити, щоб він наблизився. Та чи змогла б я вистрілити?

  Дихала часто і голосно. Випробувала його пістолет, направляючи в стелю, але він виявився не зарядженим. Тоді кинула його до сумочки, а свій міцно стиснула обома руками.

-Ваша зброя стане доказом лихих намірів. Ви не отримаєте камінь, чуєте?! – прикрикнула на нього.

  Та професор з божевільним виглядом запевнив:

-Дорогенька, не знаю про що ти. У мене немає пістолета.

-Звісно, бо я його вже забрала. А тепер скажіть, де знаходиться кнопка запуску феєрверків. Я знаю, що вона десь тут, тож не намагайтеся обдурити. Інакше таки вистрелю!

-Насправді вона вже у підвалі… - спокійніше пояснив професор. – Ключі є в охоронця і ще у шухляді мого стола. Тільки опустіть, будь ласка, пістолет.

«Що за гру він затіяв?» - роздумувала, не розуміючи, чому так просто все розповів.

-Брешете! – голосно озвучила свою підозру.

-Перевірте.

   А поки однією рукою копирсалася в шухляді, він зробив швидкий крок у мій бік. І єдине, що могла зробити, аби він не забрав зброю – це кинути її до дверей. Професор миттю кинувся підіймати мій пістолет, а я - слідом за ним. От тільки мої шанси були нульові. Та як тільки він нагнувся, щоб підійняти зброю, я схопила велику вазу і розбила об його голову.

  Професор впав на підлогу без свідомості. Та чи надовго? Я знайшла якісь мотузки в кабінеті та міцно прив’язала Казима до стільця. Глянувши на нього, згадала себе у підвальному приміщенні Станції. Від цього аж перетрусило.

   Швидко оглянула кабінет, але кнопки так і не знайшла. Тож взяла ключі в шухляді, заштовхала професора в шафу (це було не легко!) й направилася до підвалу. Ще пощастило, що на стіні в коридорі замку висіло якесь старовинне дзеркало, навколо якого перепліталися тоненькі дощечки з різьбленням. Моє бліде обличчя та розкуйовджене волосся у відображенні налякало навіть мене саму. Тож перед тим як увійти до фуршетної зали, бо саме звідти можна було потрапити до підвалу, зверху пригладила волосся, а локони, які поступово перетворювалися на мої природні кучері, закинула назад. Тепер була впевнена, що зустрічні люди вже не лякатимуться мого вигляду.

  А поки швидким кроком неслася, наче вихор, в голові зароджувалися нові запитання:

«Чи дійсно агентська база займається лише добрими справами? І чому Арсен вийшов з гри, якщо все прозоро?»

  От важко мені було сприймати його зраду. Мозок зі всіх сил намагався виправдати коханого.

***

    У фуршетній залі грала повільна класична музика. Більшість гостей кружляти в танці в цій легкій та п'янкій атмосфері, серед яких і мої батьки. Кинула поглядом на мій столик – ані крихти! Все солодке розібрали, тож фуршет підходив до кінця.

   Звісно, не могла проігнорувати свого чоловіка. Він досі спілкувався з туристами. Аж зубами заскрипіла від цього.

   Серед гостей, які осторонь спостерігали за танцями, носився охоронець. Він підходив до кожного та щось запитував.

«Можливо, він помітив зникнення професора і почав його шукати, - запідозрила. – Тільки цього не вистачало!»

  Навмисно підійшла ближче до нього.

-Прошу вибачення, ви професора не бачили? – він запитав, підтверджуючи мою теорію.

   Я оглянула його вигляд. Хоч цей чоловік і був звичайним охоронцем середніх років, але мав пристойний вигляд. Форма нова, випрасувана. Зуби білосніжні. Волосся зачесане на один бік. Я подумала, що він би міг мати кращу посаду.

-Щось трапилося? – запитала так, наче лише з ввічливості.

-Професор Розвінг вже мав оголосити кінець свята. Прийшов час прощальних феєрверків, - стривожено пояснив він.

«Угу, прощальних», - подумки перекривила.

-Йому довелося від’їхати у термінових справах, але він прохав це зробити мене. Ох, я щось зовсім втратила відчуття часу з тими танцями, - змахнула рукою та засміялася.

  Вперше моя брехня здалася схожою на правду. Все-таки агентство мене псувало.

   Охоронець підозріло нахмурив лоба, але перестав метатися поміж гостей.

-Що ж, тоді з вас прощальна промова, - сказав наостанок й повернувся до вхідних дверей.       

  Вставши, на сходинку з якої професор звертався до всіх на початку вечора, я зібралась думками й розпочала прощальну промову:

-Любі гості та учасники…

  Музики перестали грати і всі повернулися до мене.

-Щиро сподіваюсь, що сьогоднішній фуршет вдався й тепер він стане ново традицією у Старбурзі. Як учасниця я отримала несказанне задоволення від цього свята. Сподіваюся, ви всі теж гарно провели час, добренько поласували смачненького й вдосталь натанцювалися. Подяка усім організаторам!