52 День настав.Арсен.Літо

  Літо

Арсен Хардман:

Вночі, на подив, вдалося виспатися. Можливо, організму треба було відновитися після останніх подій. Та все те, що було раніше – це ж лише квіточки, бо сьогодні настав день фуршету, який ще було незрозуміло, чим закінчиться для кожного з нас.  

   Зранку я був абсолютно спокійним і зібраним, хоча й знав, що це тимчасово. Джесіка нагодувала смачнющим сніданком – смаженою картоплею з грибами та грецьким салатом.

«Мабуть, зрання готувала, щоб відволікатися від бентежних думок перед зустріччю з Пекельними», - подумалося мені.

   А сам я намагався взагалі ні про що не думати. Завжди вимикав мозок перед місіями, щоб не перезавантажувати себе зайвою інформацією. Все, що треба було проаналізувати, вже було проаналізовано напередодні.

   Перед виходом взяв деякі дрібні агентські прилади, які зміг би заховати в костюмі. І ще дещо. Але воно було значно масивніше. Це був пістолет нової розробки, який весь час переховував в шафі. Довелося спеціально задля нього взяти сумку.

   По дорозі до замку придбали вбрання: я - чорний класичний костюм, Джес – спокусливу сукню, в розрізі якої виднілася ніжка. А яке в неї було манливе декольте! Ще й оголені плечі. І хоча зранку вдалося затягнути стривожену дружину в ліжко, аби обоє розслабилися, зробив би це ще раз, або навіть декілька разів. Прямо тут, у магазині.

  Коли нарешті мали пристойний вигляд для фуршету, то направилися до Замку Заславських, де за склом на п’єдесталі блискотів Балтійський Смарагд – основна ціль цього дня та вечора.

    Дістали з автівки її солодке. Поки вона оздоблювала свої шедеври, я пішов оглянути замок. Не мав сумнівів, що вибухівка вже була в замку, але знайти її було не просто. Моя екскурсія не дала жодних результатів.

  Вельможно зодягнений професор Розвінг привітався з гостями та учасниками, коли час наближався до початку свята. Він заміняв адміністраторку, яка несподівано зникла. І тільки зараз до мене дійшло, що варто було дізнатися, що насправді стало причиною її відсутності. Та вже було не до цього.

   Коли до початку фуршету залишалося декілька хвилин, покликав свою дружину -  і ми сповістили Командора про початок операції. Наставник попередив Джесіку, аби та довіряла лише собі. Це був невеличкий натяк, який вона не зрозуміла, але пояснити їй не міг. Вона мала бути окремо від мене на фуршеті, мала сама виконати місію. Інакше Пекельні таки довідалися б, що ми разом - і тоді… Хтозна-чим все закінчилося б особисто для неї.

«А мені ж то в будь-якому випадку не поздоровиться», - подумав, торкнувшись браслета найманців, який міцно охоплював руку, втискаючись у шкіру.

***

   Часи пробили сімнадцяту годину. Люди заповнили величезну залу. І тепер дисциплінувати власні думки стало складніше. Намагався триматися трохи осторонь від Джес, щоб найманці нас не бачили разом. Сам же нікого з них досі не помітив у натовпі. Та постійно був обачним, звертав увагу на усіх присутніх людей.

-Я професор Розвінг. І я радісінький вітати вас на сьогоднішньому фуршеті, - показався професор на східцях, які вели на другий поверх.

    Перед ним простягалася червона стрічка, а у руках він тримав величезні ножиці. Навіть охоронець перестав слідкувати за ситуацією в замку, а став уважно слухати професора.

  Поки професор говорив привітальну промову, до натовпу гостей приєдналися батьки Джесіки. А вона так не хотіла, аби вони були присутніми. Я прямо бачив засмучений погляд і натягнуту посмішку своєї красуні.

-А на кінець свята вас чекають неймовірні феєрверки, яких Старбург ще не бачив, - закінчив професор та перерізав червону стрічку.

    Всі аплодували, а мені врізалась у вуха останні його слова, ті що про феєрверк. Моя інтуїція майже кричала, що вибухівка саме у феєрверках. Сам не знав, звідкіля в мені зародилась така впевненість. Але ж все що міг, я вже оглянув у замку. А от де феєрверки не знав, не бачив їх.

    Жителі міста почали ласувати тістечками. Мою Джесіку обступили зі всіх сторін. А це було невчасно, бо я нарешті був готовий зізнатися їй, що відмовляюся від місії. Уявляв, як вона здивується, розсердиться або навіть розгубиться. А все через власну кляту допитливість, яка завела мене до Пекельних. Добре, що хоч мав план. Сподівався, що Командор організував засідку, аби перехопити камінь і цих Пекельних тварюк. А що буде зі мною – це ще було актуальне питання. Ніяк не міг сприймати те, що цей день міг бути для мене останнім. От не було такого відчуття.

-Як смачно! Який ніжний корж! Це тістечко із чорносливом? - сипалися запитання від гостей біля столика Джесіки.

    Мене штовхнула нахабна товста жінка, яка прохала Джесіку дати їй всього і по декілька шматочків. Довелося її пропустити, але тільки для того, щоб самому не стати її десертом.

    Поки гості ласували, я таки ще раз обдивився все, що тільки міг на першому поверсі та надворі. Тепер варто було підійнятися на поверх вище, тож поквапився. Більшість дверей на другому поверсі виявилися зачиненими, але те вже не було проблемою, коли у прочиненому кабінеті адміністратора вдалося знайти клятий феєрверк. Ще й пощастило, що в кабінеті нікого не було.

   Уважно дослідив його. Нахмурився. Все-таки підозрював вірно – бомба була в феєрверку й про це терміново мала дізнатися Джесіка.

   Коли спустився, дружина тинялася залою, наче когось шукала. Звісно, мене! Кого ж іще?

  Я почав не на жарт хвилюватися, відчуваючи власне серцебиття. Не знав, як вона відреагує, коли дізнається, що відстороняюся, чи зрозуміє, чи розчарується в мені. Сподівався, що не запанікує та продовжить місію самотужки.

    Різко підійшов і притис її до стіни, щоб нас було не видно з-за високої стародавньої шафки. Все-таки в залі точно були найманці, а я не хотів привертати увагу.

  Швидко сповістив про місцезнаходження бомби й попрохав перерізати синій дріт в коробці з-під феєрверка, яка лежить в кабінеті адміністратора. І ще попрохав вивести людей надвір за великий стенд, як тільки прийде час феєрверків. А тоді найважче – сповістив, що відмовляюся брати участь в подальшій операції.