Місія чи кохання?

53 За вітром.Евеліна.Літо

Розділ 6

Літо

Евеліна Фейн:

-Ево! Евеліно! - підхопив мене Макс.

   Я трохи оговталася, але в голові паморочилося й було відчуття, наче потрапила у вакуум. У вухах дзвеніло, а увага розсіювалася. Складалося враження, що Макс кричав без слів, лише читала по вустах.

    Тоді десь поблизу пролунали чи то вибухи, чи то вистріли. Їх вже почула.

  Поліціянти перегороджали шлях до Замку Заславських, а якісь люди з величезними стендами закрили сам замок від очей перехожих.

   Мій погляд впав до вікна, де щойно бачила сестру. Згадка про те, що сталося змусила негайно рушити до замку, але представники державних органів переді мною загородили шлях.

-Пропустіть, там моя сестра! Прошу! – криком заблагала.

  Але стрункий поліціянт лише ввічливо попрохав:

-Зробіть, будь ласка, крок назад.

-Ви не розумієте! Їй потрібна допомога! – сльози вже наверталися на очі, але з його боку наткнулася лише байдужий погляд, від чого роздратувалася.

    Макс міцно схопив мене за руку та потягнув до дерев.

-Ходімо, Евеліно. Вони однаково не пропустять, - пояснив він.

-Невже ти не розумієш?! – тепер вже й він мене дратував. – Там моя сестра! Моя Джесіка!

-Во-ни не про-пу-стя-ть! - майже по складах пояснив Макс вустами. – Але у мене є ідея. Довірся й ходімо.

  Його слова мене трохи заспокоїли. Послухалася.

  Макс привів до одного з великих стендів і пояснив:

-Він пригвинчений.

  Я не зрозуміла, що він цим хоче сказати, тому примружила очі та запитально подивилася на нього. От тільки Макс не збирався нічого пояснювати, а показав на ділі. Дістав з рюкзака викрутку та взявся викручувати гвинти. Це було зовсім несподівано.

-Завжди носиш із собою інструменти? – поцікавилася.

-Тільки викрутку.

  Я хмикнула сміхом. Хоча, можливо, це було через нерви.

-Ти прямо людина-сюрприз, Максе, - щиро зробила комплімент, на що він усміхнувся, не повертаючи голови.

   Добре, що поліціянти на нас не звертали увагу. Ніхто не міг подумати, що комусь спаде на думку отак пробратися на територію замку.

  Навколо галасували та перемовлялися перехожі, які збіглися на вибухи. Поліція все прибувала та прибувала. Та й кореспонденти з операторами не забарилися.

-Ще довго? - підганяла Макса в той час, як закривала собою.

-Все! Готово! - сповістив він і обережно припідняв край полотна.

   По черзі влізли в дірку, а тоді полотном прикрили прохід. Коли ж повернулися до замку - вдвох заціпеніли від побаченого. Замість роботи рятувальних служб перед нами розгорнулося справжнє поле бою. Наче в бойовику, люди з гарною підготовкою запекло билися. Одні з них відрізнялися сірим одягом, інші – чорними масками на обличчях. Усе це виглядало жорстоко, тож вже й не знала, чи правильно вчинили, вдершись сюди. 

-Що тут, чорт візьми, відбувається?! - голосно запитав Макс, хоча й не варто було привертати увагу. – А де ж поліція?

-Он, - показала рукою на Арсена, якого пощастило побачити, хоча й здивувалася, що той не в робочій формі. – Максе, це чоловік Джесіки.

   Стало прикро, що Арсен був неподалік від Джес, але не зміг її вберегти.  

-Перестань. Зараз розберемося, - Макс витер своїми великими пальцями сльозинки, які знову мимовільно з’явилися від напруження, лагідно погладжуючи мої щоки.

    Ступити навіть кроку не могли, бо нас би помітили. Так і причаїлися біля того стенду. Макс співчутливо приобійняв і ми так присіли до землі. Я бачила, що він якось хоче зарадити, заспокоїти мене. І в нього навіть це виходило, хоча я й була в розпачі.

   Його впевненість і самоконтроль втихомирювали смерч моїх песимістичних думок. Ще б пак! Я вже давно відчувала, що Макс після всього став значно ближчий мені. А остаточно це стало зрозуміло, коли він зненацька доторкнувся моїх вуст. Лише нещодавно підірвалася частина замку, де була моя сестра, а зараз перед нами точилася бійка, а він отак взяв і, не дивлячись ні на що, поцілував. А ще дивніше те, що я відповіла йому взаємністю. Мені навіть здалося, що я трохи злетіла у повітря, а щось в душі залоскотало. Довелося собі зізнатися, що й сама хотіла цього. Можливо, не при таких обставинах, але хотіла. Навіть забула про ту образу після його поцілунку з моєю колишньою подругою. Все-таки Макс навряд був з тих, хто отак вішається на всіх дівчат одразу, а от Неллі змінилася. Тепер я мала впевненість, що це саме вона тоді вчепилася в Макса, хоча й вдавала, що він не в її смаку.

   Та у наступну мить наш затяжний поцілунок, який рятував мене від жахливої реальності, перебило ревіння мотоциклів неподалік. На одному з них був Арсен, на іншому чоловік у капелюсі, який прямо в нас на очах відібрав у Арсена щось схоже на великий камінь. Той, що в масці та капелюсі на своєму мотоциклі різко почав тікати, Арсен – його наздоганяти.

-Ходімо швидше, - Макс потягнув мене за руку до замку, бо поряд чисельно зменшилася кількість бійців.

    Я не протестувала, хоча показатися на полі бою – це була божевільна ідея.

  Ми зупинилися біля двох інших мотоциклів, які лежали на землі недалеко один від одного. Біля кожного з них лежав ранений боєць, один з яких корчився. Мене від його вигляду ледь не знудило.

-Їм потрібно допомогти, - подумала вголос.

-Вони билися проти людей, серед яких цей ваш Арсен, - підмітив Макс. – Можливо, краще рушити за Арсеном? Він все пояснить.

  Я розгубилася, але обдумувати часу не було.

-Максе, то ти думаєш, що Арс на добрій стороні? – поцікавилася.

   Максим не відповів, зате дістав свою карту й тицьнув пальцем:

-Ось, глянь. Чоловік твоєї Джесіки погнався за тим типом у бік ... е-е-е… Олександрівського шосе. А ось, поглянь, до того шосе є короткий шлях. Навіть зможемо виїхати їм назустріч.

  Я повернулася до того клятого вікна, де бачила Джесіку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше