Місія чи кохання?

54 Помилковий крок.Евеліна.Літо

    Знову з Максом поринаємо в бурхливий потік повітря. Тепер швидкість мотоцикла відчувалася не так гостро, як минулих разів.

  Арсен їхав попереду, ми – не відставали за ним. Хоча Арс прохав повернутися до замку без нього, пояснюючи, що десь там є Джесіка, обіцяв приєднатися пізніше, але ми вирішили поки не спускати з чоловіка сестри очей.

  Посеред дороги Арс несподівано звернув у іншому напрямку. Макс повернув до мене голову, наче хотів щось сказати, але в дорозі на такій швидкості це було не надто зручно. Тож просто поїхали слідом.

  Наближалися до поля біля якого ще здалеку помітили високу автівку. Арсен зупинився біля неї та здивовано крикнув до кучерявого чоловіка, який вийшов:

-Роберте?!

-Мене відправив сюди Командор, - пояснив кудрявий, а тоді запитав в Арса, хто ми з Максом такі.

-Вони зі мною, - вимушено пояснив Арсен.

-Жартуєш?! – чоловік показав невдоволення, насупившись, наче нас не було поруч.

  Арсен скопіював його вигляд, повернувшися в наш бік.

-Значить так! – голосно сказав до мене та Макса. – Потрібна буде ваша допомога: їдьте до замку й знайдіть Командора. Якщо ми не повернемося через годину – розповісте йому, де знаходжуся я та інші… коротше, мої колеги.

-Командора? - перепитав Макс. – Ну, добре. Якщо так треба, то…

-Не добре! – влізла в розмову. – Або пояснюйте, що до чого, або ми залишаємося. Принаймні я.

  Максим ображено глянув у мій бік.

-Я тебе не залишу, - принципово пояснив, наче з ноткою образи.

  Та Арсен знову обрав мовчанку. От тільки тепер ще й став роздратованим.

  Темноволосий запропонував:

-Нехай заховаються в наше авто. Залишу їм свій гаджет або ти свій. Зателефонують Командору, як прийде час.

   Арсен повернувся до нас:

-Так підходить?

-А ви де будете? – логічно запитала в них двох, бо інші чоловіки постійно сиділи в авто.

  Арсен насмішкувато кинув:

-У полі! Плануємо пекельну прогулянку.

  Його знайомий розсміявся, а я закотила очі, знову відчуваючи себе дурепою.

-Не хвилюйтеся. Через годинку повернемося. Можливо, навіть швидше, - пообіцяв вже серйозніше Арс.

-Гаразд! Зачекаємо, – за двох вирішив Максим і кивнув до мене, щоб не сперечалася.

  Максу одразу в руки вклали гаджет. І нам таки довелося сісти в авто.

-Невже тобі не цікаво, що вони задумали? – запитала у нього.

-Чому ж? Цікаво. Та зараз самі все побачимо, - він повернувся до вікна й примружився, наче так краще було видно.

  Тим часом Арсен з міцними чоловіками рушали в поле.

-Евеліно, поглянь. Вони дістали пістолети, - помітив Макс.

-Виходить, вони як і Арсен – поліціянти, - підсумувала.

-Ну, не знаю. Вони без форми та поводяться якось вільніше.

   Як тільки Макс сказав це, чоловіки зникли із горизонту, хоча ще не відійшли на достатню відстань, щоб їх не було видно.

-Куди ж вони поділися?! - здивувався Макс. – Наче розчинилися в повітрі.

   Макс відчинив дверцята та спробував вийди, але моя рука різко повернула його на сидіння.

-Чого тобі туди лізти? Якщо вони дістали зброю – поряд небезпека. Краще зачекаємо.

-Та як можна таке пропустити? Певне, у полі є щось таке... таке… - очі Макса допитливо подивилися в бік, де щойно зникли чоловіки. – Хочу сам все побачити. Можливо, їм потрібна буде допомога.

  Я знову рукою притисла Макса до сидіння. Те, що він вирішив піти слідом за ними, мене роздратувало.

-Справді думаєш, що їм потрібна твоя допомога? Хах! Ти лише самовпевнений хлопець, який вважає себе корисним! – спалахнула.

-То я не можу бути корисним?! – розізлився Макс, який не любив, щоб ним керували. - Хай так! Але я майже впевнений, що вони не поліціянти. І я не з тих, хто відсиджується, коли поруч щось відбувається. А ти, Евеліно, залишайся в авто, якщо так хочеш.

«Хіба можна себе так нерозсудливо вести?» - подумала та ображено схрестила руки на грудях.

-Йди вже! Шукай пригод, а я краще зачекаю, - махнула до нього головою, показуючи на поле. - Цілішою буду!

   Максим швидко дійшов до того місця, де зникли чоловіки. І зупинився, опустивши голову вниз.

«Не вистачало ще, щоб і ти крізь землю провалився», - виринуло в голові.

   Врешті не витримала й рушила до нього.

-І що?! – голосно запитала.

-Т-с-с… Краще не кричи, - Макс приклав свій палець до вуст і показав на каналізаційний люк під ногами.

-Ого! Як думаєш, що там? Будеш спускатися? – запитала з невдоволеним обличчям.

-Щойно була наша перша суперечка? – посміхнувся Макс, який чомусь різко подобрішав.

  Я промовчала. Він взяв мене за обидві руки та почав легенько стискати долоні, щоб я теж трохи розслабилася.

-Хотілося б глянути, що там, - зізнався він. - Вони не просто так спустилися, але… Не хочу тебе залишати саму.

  Його слова трохи мене розчулили.

-Насправді ти можеш бути корисним, бо ти ж розумний та спритний. Але піти за ними може бути небезпечно. А я не хотіла б… - недоказала, закусивши губу.

-Що не хотіла? – Макс зазирнув у вічі.

-Щоб з тобою щось трапилося, - сказала невпевнено.

  Не любила говорити про свої почуття. Ще й першою. А для мене такі слова були зізнанням. Зізнанням того, що тепер він мені не байдужий і в мене є почуття. От тільки не знала, чи він зрозумів, до чого веду.

  На обличчі Макса розплилася широка усмішка. Він міцно обійняв мене за плечі й поцілував у губи.

-Ми так з тобою зблизилися, Евеліно. Ти стала такою важливою для мене, - зізнався він.

  Приємно. Але я хотіла почути інше. Хотіла, аби він зізнався у коханні. У цьому першою зізнаватися не стала б, бо вже й так щойно переступила через себе. Досі не розуміла, чи залишила френдзону, бо хоч і цілувалися, але він мовчав про почуття й не пропонував зустрічатися. А для мене останнє було надважливим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше