56 Викрадені записи.Джесіка.Літо

Літо

Джесіка Хардман:

    Відчуваючи під собою холодну підлогу, подивилася крізь щілинки очей. Досі знаходилася в клятому Замку Заславських, але тепер поряд нікого не було.

«Та як це можливо? - намагалася збагнути, бо добре пам’ятала, як Арсен натиснув на гачок пістолета. – Отже, він не хотів мене вбивати».

  Місце біля ключиці пекло, але це можна було стерпіти. Тим паче мою увагу щойно привернули крики та вистріли, що пролунали з вікна.

  В тілі ще залишилася слабкість, але я змусила себе підійти до вікна, де досі рухалася лялька, але тепер вже на підлозі. Обережно визирнула й швидко присіла, щоб ніхто мене не помітив. Надворі билися агенти з людьми в масках. Одразу зрозуміла, що в масках - то Пекельні найманці. Їх ще не доводилося зустрічати, але стільки чула про цих тварюк, що тепер розхвилювалася. Зовсім не розуміла, що треба було робити мені. Добре битися ще ж не вміла, а ховатись було соромно.

   Ще раз визирнула, щоб краще роздивитися те, що відбувалося ззовні. Серед бійців помітила Джейкоба та Есмі. Зраділа знайомим обличчям. Тоді потягнулася до свого гаджета, щоб відзвітувати Командору, але побачила на екрані надруковане повідомлення.

    «У вже знайомому тобі торговельному центрі потрібно знайти на записах тату-салону високого чоловіка, якому набивали тату на руці. Асистентка Віола підкаже дані цього чоловіка. Скажи їй, що ти від Арсена, який викрив зраду. Відправиш запис, де видно його татуювання, на номер Командора. Це важливо!»

   А нижче фото якогось здорованя. От і сформувалися мої подальші плани.

   Не витрачаючи даремно часу, швидко залишила замок. Пощастило дорогою не натрапити на Пекельних, але мене не випускали з території міцні чоловіки, які охороняли периметр. Вже й не знала, що робити, але пощастило побачити Командора.

-Наставнику? – перепитала, підійшовши ближче. – А що це тут відбувається?

   Командор відвів мене за лікоть вбік, якомога далі від поля бою.

-Чим все скінчилося? – коротко запитав мене.

-Арсен в мене вистрілив, але, мабуть, снодійним. Він чомусь був заодно з охоронцем замку – Казимом. У них зараз камінь. А я коли прийшла до тями, то ось… - протягнула свій гаджет з повідомленням.

    Ком швидко прочитав очима, а тоді наказав чоловікам мене пропустити.

-Мусиш швидко прошмигнути, щоб кореспонденти не закидали питаннями, - пояснив він і підійняв долоню, прощаючись.

   Нічого не розуміла, але більше не змогла нічого запитати, бо наставник поквапився до найманця, який біг у наш бік.

   Вибігла з території й швидко сіла у найближче таксі, на якому добралася до торгівельного центру «Франсуа». Піднялася на третій поверх, де знаходився тату-салон.

-Вітаю. Бажаєте записатися до майстра? – люб’язно поцікавилася дівчина з пухнастим рудим волоссям.

   Навпроти її стола сиділо двоє хлопців підліткового віку, які почали мене роздивлятися. Звісно, я ж була у святковій сукні й, взагалі, мала пристойний вигляд.

-Мені потрібна Віола, - мовила асистентці.

-А зараз не її зміна, - пояснила руда й змахнула плечима.

  Тепер я розгубилася.

-А мені потрібні записи, де є той чоловік з татуюванням на руці… Віола має знати. Якось можна з нею зв’язатися?

   Асистентка насупилася.

-Навряд. Приходьте завтра, щоб зустрітися з нею. А я вам нічим не допоможу. Пробачте.

   Отут я второпала, що з цією дівицею домовитися буде не так просто. Отже, треба було щось негайно вигадати.

-А ця Віола не мені потрібна, якщо що, а директору цього торговельного центру, - збрехала їй.

   Погляд рудої набув допитливих ноток.

-А навіщо?

-Директор прохав, аби Віола зайшла до нього, бо йому потрібні якісь записи. Та якщо зараз ваша зміна, то, мабуть, краще вам підійти. Він вже чекає, - запевнила її.

   Було помітно, що асистентка від почутого збадьорилася.

-Пішла б, але не маю права залишати своє робоче місце, - пояснила вона.

-За це не хвилюйтеся. Можу вас трохи замінити. Я ж нова помічниця директора. До речі, моє ім’я - Емілі. Приємно познайомитися.

- Ну… добре, - розгублено погодилася руда, але навіть не представилася. – Як хтось прийде, то попрохайте трохи зачекати й дивіться за порядком. Майстер гнівиться, коли біля його дверей шумно – це заважає.

   Я слухняно закивала головою, мовляв, добре-добре, а тоді стала на її місце за високий стіл.  А як тільки вона пішла, почала нишпорити в робочому комп’ютері.

-І як це називається? – звернувся до мене один з підлітків. – Ви будете копатися у чужому компі?

   Не думала, що мені хтось з них може стати на заваді. Проігнорувавши слова підлітка, дістала з сумочки флешку й почала завантажувати на неї теку з надписом «записи».

-Ви чуєте мене? – не вгамовувався нав’язливий хлопець.

   Я знову залишила його без уваги. До кінця завантаження залишалося 40 відсотків. Раптом цей хлопець підірвався з місця й витягнув з комп’ютера мою флешку, вельможно поклавши її на стіл.

-Ви надто багато собі дозволяєте! – голосно сказав він.

-Ти що зробив, дурень?! – знервувалася від того, що потрібно було скачувати спочатку. – Це для справи!

-Майстер тату – мій отчим, тож не дозволю, щоб у його записах хтось копався, - пояснив він. - Планую негайно сповістити його про ваші плани. Ви прибули з конкурентного салону?

    Не вважала за потрібне щось йому пояснювати. Хай би думав, що йому хочеться, а переді мною стояла мета. Оцінюючи ситуацію, схопила з полиці диск з оригіналами записів, які пощастило помітити, і квапливо рушила до дверей виходу.

  А хлопець виявився спритним, бо одразу перегородив собою шлях.

-Вам доведеться пояснити усе моєму вітчиму, - пригрозив мені, набираючи номер у своєму телефоні.

   Довелося рушити в протилежному напрямку далі по коридору, вглиб приміщення. Та нав’язливий підліток рушив за мною. Довелося пришвидшитись.