Місія чи кохання?

57 Дорога.Евеліна.Літо

Літо

Евеліна Фейн:

   Через якийсь час з люка почали швидко вистрибувати чоловіки й нестися до авто. Вигляд у них був пошарпаний, а одяг у деяких місцях розірваний. Останнім показався Арсен.

   Я навколішки сиділа неподалік від Макса та нервова покусувала губу.

   Арсен одразу нас помітив і обурено запитав:

-Що ви тут робите?! Ви ж мали чекати в машині! Зараз усе підірветься!

-Арсе, зроби щось, - почала благати ледь не в істериці, показуючи на боєприпас під ногами Макса.

   На диво, коли Арс роздивився міну, його обличчя залишилося кам’яним, на ньому лиш виднівся невеликий поріз, якого не було раніше.

-Невчасно… - лише сказав він і показав на боєприпас своєму темноволосому товаришу, який опинився поруч.

-Я залишуся із ним, - пообіцяв той і кинувся до Макса, діставши з кишені щось схоже на ключ, але з іншого кінця гостре, немов ніж, і з кнопками.

   Арсен потягнув мене до авто.

-Ні, я його не залишу! – голосно закричала.

-Йди, Евеліно. Все буде гаразд, - запевнив Макс, хоча його голос видавав, що він і сам не вірить у це «все буде добре».

   Арсен був значно сильнішим, тож протистояти йому все одно не могла. Він мене заніс до автомобіля й посадив на заднє сидіння біля двох добре складених чоловіків, а інші чоловіки повсідалися на мотоцикли та рушили вперед. Ми – за ними слідом.

  У вікні побачила, що один мотоцикл залишився для Макса і його рятівника. Вирішила, що у них ще є шанси встигнути.

   А далі, як і очікувалося, роздався той вибув, про який казав Арсен. Спалах вогню знищив декілька метрів поля й піднявся на висоту хвилею вогню, який залоскотав язиками полум’я безхмарне небо.

-Хіба вони встигли б? – запитала Арса, який сидів попереду, але той змовчав.

 

***

 

    Коли доїхали до кінця Олександрівського шосе, де дорога розділялася на декілька гілок, Арсен зупинив авто й вийшов з нього, як і ті двоє, що були біля мене. Через вікно бачила, як вони про щось спілкуються між собою, але не мала бажання вийти до них, чи поцікавитися, куди тепер їдемо, чи ще будь-що. А все тому, що після останніх подій занурилася в стан апатії. Настільки морально виснажилася, що більше нічого не хотіла, нічого не цікавило.

«Лише дайте спокій…» - пронеслася єдина думка в голові.  

   Бачила як чоловіки оглядали браслет Арсена, а тоді поколупалися в ньому якимось дивним пристроєм. Браслет впав на землю, після чого Арсен вдоволено потер звільнене зап’ястя. Тоді вже повернувся до мене, але цього разу сам. Інші двоє чоловіків підсіли на мотоцикли до товаришів (або колег) і рушили у бік Замку. Арсен же повернув авто в іншому напрямку.

-Хвилюєшся за свого хлопця? – запитав Арс, коли помітив мої скляні очі у дзеркалі.

   Питання трохи вирвало з тієї чорної діри, в яку мене затягувало.

-Ми не зустрічаємося, - пояснила йому. – А можеш зателефонувати тому товаришу, який взявся допомагати Максу?

-Вибач, не можу, - без пояснень відказав Арс.

    Я повернулася до вікна та зіщулилася. Було важко повірити, що Макс отак просто злетів у повітря. Спочатку сестра, хоча це й, можливо, було не так, а потім він.

«Буде що розповісти Норі та Еммі, коли повернуся в Флоріленд», - згадала про подруг, з якими останнім часом не часто спілкувалася.

-А коли зможу побачити Джесіку? - запитала тремтячим голосом.

-Скоро, - запевнив Арсен і зупинив авто біля мотелю, де ми залишили Дена.

  Тоді вийшов з авто, а через декілька хвилин повернувся з Деном, якого приніс на плечі. Стало цікаво, що з тим сусідом. Запідозрила, що Арсен знову в нього вистрілив снодійним. У будь-якому разі злодію довелося їхати в багажнику, а я про нього вирішила не допитуватися. Цей Ден мене цікавив в останню чергу.

-Час повернутися в Замок Заславських! Відшукаємо Джесіку! – нарешті голосно сказав Арс та завів двигун.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше