Планета Mak2

      - Щось не так з системою керування! Я не можу вирівнятися! Приготуйтеся до удару! – прокричав Альберт.        

Човен впав на тому місці, де відправлений раніше зонд вказав їм координати. З команди ніхто не постраждав.

      - Так, у нас проблема, - почав Кіо, - незнаю що сталося, а але човен перейшов у режим «таймеру».

      - Що? Як? – запитав Лерон.

      - Незнаю, - марно натискаючи копки клавіатури, відповів Альберт. – Система не слухає команд…у нас приблизно десять годин. Або він полетить додому без нас.

        - Що ж, тоді досить марнувати час, приготуйтеся. – усі члени команди відстебнулись та двері човна почали відкриватися. - Будьте на по готові, замкнути шоломи. – сказала Юлія.

Але їх побоювання виявились марні. Вони приземлились на вершині невеликої висотки, то ж краєвид був набагато виднішим. Перше що спало на око це ландшафт. Земля була вкрита жовтим піском, а каміння та скали були темно-синього кольору. Вони запустили дрон у небо, а самі спустились трохи у низ до першого дерева, якщо можна так сказати. Дерева навколо були найрізноманітніші, деякі з них взагалі нагадували морські корали, бо мали червоний колір,  а інші були дуже схожі на наші. Трава та квіти були такі ж самі на вигляд, якщо не рахувати їх двометрові розміри, але переважну кількість, усі побачили у перше. Спарк облетів усе довкола, та передав данні на їх комп’ютери, що були вмонтовані у костюм на лівій руці.  

      - Що ж, ми можемо зняти наші шоломи. Аналіз повітря показав, що воно тут набагато краще за наше. – сказав Кіо, та перший зняв шолом.

Усі зробили те ж саме й одразу відчули різницю між цим чистим повітрям, та тим що було зараз на землі. Здавалося що воно проникло у кожну клітину тіла, та вже через декілька секунд кожен відчув себе краще ніж до того.

      - Дивіться, там річка! – сказав Альберт вказуючи у лівий бік від них.

Вони підійшли ближче і не повірили своїм очам. На березі вузької річки сиділи помаранчеві жаби, які швидко розбіглися як тільки побачили прибульців.

      - Ви розумієте що то означає? – спитав Кіо. – Ми перші хто відкрив позаземне життя на іншій планеті.

      -  Так. І це доводить, що тут благо сприятливі умови. – відповіла Юлія.

Лерон підійшов ближче до води та опустив праву руку.

      - Може не треба? – сказала Юлія.

      - Та заспокойся ти, нічого тут страш...

Раптом він відчув, що щось важке поглинає його долонь.

      - Аааа допоможіть. – Висунувши руку з води він істерично став розмахувати нею.

      - Та заспокойся ти! Зупинись! – гаркнула Елізабет, та зиркнула на нього злими карими очима.

Одразу було не зрозуміло що воно таке. Схоже на прозору кульку, воно повністю поглинуло руку Лерона. Воно не мало ні очей, ні вуха, нічого. Прозорий шар розміром з футбольний м’яч.

      - Схоже на медузу. Давайте просто здеремо її. – запропонував Альберт та двома руками узяв істоту за її м’яке тіло.

Значного опору воно не здійснило, але як тільки воно відчепилося і впало на землю, то швидко як той колобок покотилося назад у річку.

      - Ох і мерзота. – сказав Лерон побачивши тягучий слиз на руці, після звільнення з полону.

Розбившись по двоє, вони почали збирати аналізи ґрунту та води, а Кіо навіть зміг піймати одне жабеня. Юлія разом з Альбертом пішли до дерев та стали зрізати листя та кору.

      - Що скажеш? Думаєш ми справді невдовзі будемо усі тут жити? – спитав він Юлю, відламуючи шмат кори.

      - Я дуже на це сподіваюсь, хоча спершу треба ретельно дослідити усе навколо. Цей випадок з прозорим «колобком», мене дещо непокоїть.

      - Так, але за попередніми даними тут нема істот подібних до людей чи тварин. Можна сказати, що ця планета лише починає народжувати різні види. – сказав Альберт та трохи замислився.

      - І?

      - Я думаю, що якщо на цій планеті з’явиться щось таке, що буде нам заважати, то ми знищимо це в зародку.

Юлія спочатку не сподобалося таке ставлення до нової планети, але згадавши про доньку, вона згодилась.

      - Слухай, мені треба до туалету.

      - То у чому проблема? Наші костюми пристосовані для цього.

      - Так але, я хочу зробити це на одинці. – посміхнувся він.

      - Добре тільки не відходь далеко.

*  *  *

Альберт Шрайм був з тих людей, які не могли сходити до туалету у присутності сторонніх, то ж він відійшов на чи малу відстань. Озирнувшись назад, він переконався що нікого немає, та вже почав робити свою справу, як раптом почувся дитячий сміх.

      - Що за? – озираючись довкола, зупинився він. – Ти?

У глибині душі він сподівався, що йому це здалося, але маленька дівчина почала підходити до нього ближче. Вона мала років з десять та була вдягнена біле вбрання, яке походило на сукню. Блакитні очі одразу зазирнули прямо на нього, а потім вона швидко побігла назад.

      - Стій! Почекай! – кинувся за нею Альберт.

Він біг за нею метрів двадцять, поки вона не зупинилася та повернулась до нього. Наздоганявши її він поступово сповільнювався, бо бігати у сорока кілограмовому скафандрі була справа не з легких і він дуже втомився. Та за чотири метри від неї, кам’янистий ґрунт тріснув, і Альберт провалився, на п’ять метрів униз, сильно вдарившись головою. Він спробував підвестися на ноги, але тіло його не слухало і він відчув, що от-от втратить свідомість, але перш ніж це сталося, він зміг надіслати сигнал SOS.