Лерон і Елізабет

Після десяти хвилин, як вони відділилися від інших, Елізабет стала помічати, що чим далі вони йдуть, тим більше дивних малюнків з’являється на стінах. Більшість з них були не зрозумілі й не підпадали під жодне сходження того, що можна було бачити раніше, але одна річ таки не дала Леронові спокійно пройти повз.

      - Почекай хвилину. – сказав він, та увімкнув сканер на своєму комп’ютері у руці.

      - Думаєш щось знайдеш? – запитала Елізабет направивши світло ліхтаря на малюнок.

      - Дивись, якщо увімкнути уяву, то ці три лінії схожі на перевернутий трикутник, а знак у середині…схожий на якусь квітку.

      - І що то означає?

      - Коли я був маленький, то мій дідусь розповідав, що до війни, у селі в Кенії де він жив, це означало, як попередження про щось лихе.

      - Або це просто карлючки. Де ми, а де Земля. Тут не може буди жодного зв’язку, до того ж твій комп’ютер не надав ніякої інформації. – вказуючи рукою на екран, сказала Елізабет.

Відчуття спокою стало швидко покидати їх, адже тунель знову розділився на декілька шляхів. Чим далі вони йшли, тим поступово малюнки змінювалися на клинопис. Комп’ютерний аналіз видав схожість з шумерською мовою, але лише на двадцять відсотків.

      - Слухай, треба повертати назад. Ми занадто довго йдемо. – запропонував Лерон.

      - Так, але як же Альберт? – обпершись спиною до стіни перепочити, спитала Елізабет.

       - Можливо Юлії з Кіо більш пощастило.

Та ледве Елізабет підвелася, гучний шепіт заповнив увесь простір тунелю, але за кілька секунд усе припинилося.

       - Що це було?! – спитав Лерон.

       - Не знаю, але час по…

Застигши на місті, тіло Елізабет покрив холодний піт. Прямо по переду, метрів з десять, стояв чоловік років п’ятдесяти, у м’ятій сорочці та в темних штанах з пляшкою у лівій руці. То був її рідний батько. Коліна затремтіли, і мимоволі вона згадала, як у дитинстві майже кожного дня, коли вона поверталася зі школи додому, він зустрічав її з горілкою в руці. Він частенько полюбляв виміщати свою злобу на матері, а інколи на маленькій Елізабет.

       - Лізонько серденько… - пролунало в Елізабет в голові, - невже ти мене не впізнаєш? Це я, твій любимий татко. Іди до мене люба, хочу тебе обійняти. – з посмішкою на обличчі він зробив один ковток горілки, та розбив пляшку об стіну.

        - На що ти витріщилася? Агов! Чого ти злякалася? – намагаючись привести її до тями, Лерон легенько вдарив її долонею по обличчі.

Від удару, Елізабет на секунду заплющила очі та подумала:

«Цього не може бути, це якась галюцинація»

Але коли вона їх відкрила, то замість Лерона перед нею стояв її батько. Вона закричала та щосили вдарила його коліном поміж ніг, і стала бігти уперед.

      - Якого бі…умм…- відчувши сильний біль, Лерон почекав декілька секунд, а потім побіг за нею.

      - Елізабет стій!

Вона що сили тікала у перед. Світло ліхтаря вже втрачало потужність, то ж вона мало що могла розрізнити у темряві. Лерон продовжував бігти за нею, але вона ні як не реагувала на нього, і не помітивши прірву по переду, впала вниз.

      - Елізабет! – зупинився біля самого краю Лерон, та направив світло ліхтаря у низ.

Прірва була глибиною метрів тридцять і являла собою купу гострого каміння яке не залишило Елізабет жодних шансів.

*   *   *

     Після такої картини, Лерон намагався узяти себе в руки. То був перший раз коли він бачив смерть на власні очі, а осмислення що він лишився один в цих «інопланетних катакомбах», ще скоріше підштовхувало його повернутися до човна. Він спробував вийти на зв’язок з Кіо, але сигналу зовсім не було. Комп’ютер проклав на екрані шлях назад,      і хоча біти вже не було сили, йшов він дуже швидко. Усі проходи та виходи були майже однакові на вигляд, то ж Лерон дякував Богу за те що його костюм не пошкоджено і він має карту. Дуже втомившись, він збавив темп та став йти повільніше. Згідно з мапою, лишилося пройти десь хвилин вісім і з цією інформацією, він відчув полегшення, яке  миттєво змінилося на страх.  Світло ліхтаря било на десять метрів уперед, де стояли три людиноподібні силуети. Придивившись уважніше він помітив, що вони мали зріст значно більший за нього, але їх тіла були зовсім інші. Пальців на руках було лише три, і кожен мав сантиметрів тридцять з довжину. Замість ніг кожен мав довгий хвіст опершись на який вони тримали рівновагу як змії. Обличчя за формою було схоже на наше, але ніс виглядав геть маленьким на фоні величезних пар зелених очей, що світилися у темряві.

      - Агов…я Лерон. – обережно привітався він.

Але у відповідь почув тільки шипіння, яке не здалося досить дружім. Злякавшись, що з ним може статися те саме що і з Елізабет, він розвернувся і побіг від них геть. Знову ж таки, бігати у скафандрі дуже складно і тяжко, але адреналін не давав йому зупинитися. Шепіт швидко ставав все гучнішим і гучнішим. На секунду здалося, що хтось шепоче йому у вухо, тож він вирішив обернутися назад. Одне з істот повзло по воді за ним, а двоє повзли по стінах як справжні слимаки. Три величезних кігті на руках, легко занурювалися у кам’яну стіну, що добре дозволяло триматися вертикально. Лерон поступався їм за швидкістю, і залишилось тільки одне:

      - Ну що ж, по одному виродки. – сказав він і що сили вдарив того що повз по воді з ноги.

Істота повалилася на землю, та не встиг Лерон щось зробити, як відчув сильний удар по голові, після чого швидко втратив свідомість.