Розділ 1

МІСЯЧНА КРАПКА.

       – Оця ось місцина зветься «Місячна Крапка». Гарна галявинка. Пропоную зупинитися тут на ночівлю, якщо не боїшся, звичайно.

       Стемм показав місце на екрані навігатору.

   –  А чого боятися? – запитала Неона.

   – Місцеві жителі кажуть, що місцина ця проклята. розповідають, що ніхто з тих, хто залишився там на ніч не повертається.

   – Віриш в казки? – Неона посміхнулася.

      – Ні, звичайно,– відповів Стемм. – Я зупинявся там минулого разу на денний відпочинок.

    – І що, ніхто не з’їв?

    – Ні, як бачиш. Так що, зупинимося там?

    – Чом би й ні? Місцина, кажеш, гарна, – дівчина зробила декілька рухів розім’яти спину. – Їдемо, чи перепочинимо трішки?

    – Поїхали. Часу обмаль.  Поки доберемося, розкинемо табір, повечеряємо вже й стемніє.

      Неона погодилась, та не поспішала. Озирнулася навкруги. Річка, що звалася «Серединка», плескалася в десяти кроках від ґрунтової  дороги, яка простяглася через змішаний  ліс. Післяобіднє сонце вже схилялося донизу, від води віяло легкою прохолодою. Дорога, по якій вони їхали, була з двома накатаними коліями, посередині поросла травою.

     – Гарно тут, – мовила вона.

     – Гарно. ­– погодився Стемм без особливого ентузіазму. – Поїхали, Неона. Часу обмаль.

     Дівчина  кивнула і рушила вперед.

    Їхали поруч, дорога дозволяла. Так було набагато зручніше, ніж чередою один за одним, можна було розмовляти.

     Вони  були у велопоході вже другий тиждень. Так завелося в них третій рік поспіль. Свого часу вони разом навчалися в столичному університеті. Потім їхні доріжки розійшлися. Якось, через декілька років, вони випадково зустрілися в місті. Неона тоді вже була викладачем в тому ж університеті, який вони закінчили. Стемм відійшов від своєї спеціальності і відкрив власну справу. Поспілкувалися трохи, виявилося, що обидва захоплюються велоспортом. Дружба поновилася. Спільні знайомі приписували їм роман, але насправді, нічого, крім дружби і спільних інтересів, їх не пов’язувало.  Іноді вони зустрічалися покататися в місті. Іноді просто прогулятися, потеревенити, а раз на рік, як правило влітку, обов’язково виїжджали в тривалий похід.

      – Я думала, ти вибирав маршрут  довільно. А ти, виявляється, вже бував в цих місцях? – запитала дівчина.

      – Бував, – погодився Стемм.– Тут, в селі неподалік, проживав колись мій дядько. Ми частенько сюди приїздили на відпочинок влітку. Декілька років тому я згадав про це місце, приїхав на декілька днів. Тоді й вирішив, що колись приїду сюди на довше, в похід. Тоді, до речі, й про Місячну крапку почув. Вірніше чув я про неї й в дитинстві безліч страшилок, але вже якось забулося.

     Неона глянула на нього.

     – Здається мені, ти й справді віриш в ті небилиці.

    Стемм потиснув  плечами на ходу.

     – Вірю, не вірю, але  припускаю, що в цьому світі можуть існувати місця в яких відбувається дещо, що ми пояснити не можемо. Світ не такий, як нам здається, набагато ширший, більший. Просто ми не можемо відчути деякі речі, через природнє обмеження наших органів сприйняття. Врешті, тварини чують і бачать більше, ніж ми. Та те, що ми чогось не бачимо, не значить, що цього не існує. Тому я допускаю, що існують такі місця, де наше сприйняття змінюється і ми якимось чином можемо сприйняти недоступне. Побачити привидів, так би мовити.

     Уява Неони намалювала, що вона стоїть на галявині, на березі річки і дивиться на воду, над якою віється безтілесний привид. Вона прогнала цю думку, але розум відразу видав іншу картинку. Та ж сама галявина, на березі жінки в білих сорочках, з блідими обличчями і пустим, мертвим поглядом.

    – Щось я вже не дуже хочу на твою Місячну крапку, – мовила вона не помітивши, що Стемм зупинився.

    Вона також пригальмувала.

  – Чому зупинився ?

   – Будинок…, – мовив він.

    Неона озирнулася і також побачила, що за п’ятдесят кроків від дороги стояла хатина вкрита очеретом, з вибіленими стінами, і двома віконечками по обидва боки дерев’яних дверей.   

   – Ну, будинок, то й що ?…   

   – Дивно, – Стемм під’їхав ближче.  – Його тут не було. Я точно пам’ятаю цю дорогу.

  – Значить, хтось збудував пізніше.

  Стемм дивився на будинок.

    – Може й збудував,– мовив він. – Дім наче жилий, димохід закопчений, стіни чисті, побілені цього року. От тільки біля будинку немає жодної стежини. Трава навколо хатини незаймана, бачиш? Дивно.

    Неоні чомусь стало трішки не по собі.

     Стемм ще деякий час постояв, дивлячись на хатину. Хотілося підійти, але чимось спокійно-відразливим віяло від неї. Наче на потопельника дивишся, що сплив в очереті.

    – Поїхали,– нарешті сказав хлопець. – Нам вже всього півтора кілометра лишилося.

      Далі їхали мовчки. Настрій якось раптово зіпсувався. Через кілометр дорога відійшла далеко праворуч і вони звернули на ліво, на стежину, що вела в бік річки. Попетлявши трохи між деревами, виїхали на галявину. Стемм зупинився.