МІсячне Танго

РОЗДІЛ 15. ПЕРШІ КРОКИ ДОПОМОГИ

Вони розмовляли ледь не до самого надвечір’я і Василь був змушений ще кілька разів бігати на кухню робити каву. Говорили про все що наболіло. Згадували незабутні хвилини минулого. Міркували над тим як найкраще допомогти хворій дитині. Наталя пригадала, що в столиці має добру приятельку у якої чоловік великий фахівець в невропатології. В свій час вона допомогла цій жінці, познайомивши її зі своїм особистим гінекологом. У приятельки були якісь проблеми інтимного характеру, котрі вона хотіла приховати від свого чоловіка. За цю невеличку послугу жінка була вельми зобов’язана Наталі. Настала мить сплатити колишній борг. Наталя старанно сфотографувала на свій телефон всі матеріали з медичної картки Руслана, а потім вислала все це на електронну пошту подруги. Тепер залишалося тільки терпляче чекати на висновки столичного медичного світили і вже на їх основі робити подальші кроки. Розійшлися вони з Василем як старі добрі друзі.

А вдома на Наталю чекала добряча прочуханка від рідної неньки. Мама нетерпляче очікувала пропалу на весь день донечку. Похмуро зиркнувши в сторону жінки стара невдоволеним тоном поцікавилася:

– І де ж ти стільки часу була доню?

– В гості ходила? – безтурботно відповіла Наталя.

– До кого? – не вгамовувалася мама. – Напевне до Василя?

– Так!

– А нічого що він одружений чоловік, а ти заміжня жінка?

– То й що, – щиро здивувалася Наталя. – Я ж не на побачення до нього бігала. Просто посиділи за філіжанкою кави, погомоніли про всяку всячину, я взялася допомогти в подальшому лікуванні його сина, та й все.

– А що на це все люди скажуть? – сердито буркнула мама.

– Мені байдуже, – всміхнулася жінка. – Головне щоб дитина стала здоровою.

– Ну дивись мені. Не дай Бог ще якісь брудні плітки підуть про вас двох по селі.

– Не підуть, – впевнено сказала Наталя і щоб припинити ці неприємні вияснення коротко кинула. – Втомилася я сьогодні. Піду напевне вже спати.

Звісно спати жінка не збиралася. Напередодні вона віднайшла в комірчині свою дівоцьку «Анкету друзів», і тепер вирішила на самоті переглянути ці старі записи. Зручно вмостившись на ліжку Наталя відкрила пошарпаний зошит к клітинку з пожовклими від часу сторінками і й занурилася в спогади минулого. Скільки років промайнуло з того часу як вона завела цю анкету. Тоді такі зошити з нехитрими запитаннями були у кожної сільської дівчини. Заповнювати анкету давали тільки найкращим, найближчим друзям. Тут зізнавалися у своїх уподобання, ділилися планами на майбутнє, писали наївні, але такі теплі і щемливі побажання.

Жінка з першого погляду, за одним лиш розчерком літер впізнавала, котра з подруг робила який запис. Останнім хто заповнював «Анкету друзів» був Василь. Хлопець до своїх небагатослівних, лаконічних відповідей не забув додати невеличкий власний фотознімок, де він був зображений ще у військовій формі. Наприкінці прикріпив крихітне суцвіття-парасольку ясно-жовтих квіточок любистку. Ще й підписав цей рукотворний натюрморт рядками з поезії Андрія Малишка:

«Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,

В них мої сподівання й надії

Дивним карбом навік запеклись.»

Прочитавши ще раз вірш Наталя всміхнулася, подумавши, що тоді її коханий був напевне одним найбільших романтиків на світі. Не кожен тогочасний юнак з їхнього села зміг би ось так відверто та щиро зізнаватися в своїх почуттях до дівчини. Василь спромігся це зробити, залишивши, про ті гарячі і палкі емоції, незгладимий слід не лише в її серці, але й на сторінках цього зошита. Після такого парубоцького освідчення дівчина вже нікому не давала до рук свою анкету. Вважала, що надто багато там написано особистого і інтимного, щоб хтось ще міг це бачити.

Жінка обережно відділила засохле суцвіття любистку від сторінки зошита. Дрібненькі квіточки вже давно поблякли і втратили свій колишній аромат, та для неї це було несуттєво. Важило лише те, що незважаючи на той час, що вже проминув, вони все ж збереглися. Обережно вклавши крихітну рослинку в одну з кишеньок свого портмоне Наталя заховала його, разом з анкетою, під подушку і підійшла до вікна. За склом шибки панувала скора осіння ніч. Село вже практично все спало, тільки в поодиноких обійстях ще сяяло електричне світло. Зі звуків знадвору доносилося лише ледь чутний посвист вітру й тихе шкряботіння гілок об черепицю хати.

Зачарована таким умиротвореним спокоєм Наталя раптом зловила себе на думці чи змогла б вона прожити тут все своє життя. Відповідь була миттєвою і однозначною – ні. Так, жінка любила село з усіма його принадами і недоліками, але це було не для неї. Її нестримна кипуча натура не витримала б тут надовго. Ще в юності вона мріяла про неозорі простори й недосяжні вершини. Дівчина прагнула бурхливого існування, життя наповненого нескінченим рухом, несподіваними подіями, раптовими перемінами. Столиця дала їй все це навіть з лишком. А те, що за такий дарунок долі довелося розплачуватися особистим щастя, то це вже зовсім інше питання. Все на цьому світі має свою ціну, і вона не виняток, щоб отримати бажане безкоштовно.

Важко зітхнувши жінка спробувала переключити свої думки на більш приємніші речі. Вона прокрутила у свідомості весь сьогоднішній день, і з задоволенням відзначила, як їй порівняно легко вдалося повернути до себе прихильність Василя. Ні, Наталя насправді щиро і безкорисливо бажала допомогти його скаліченому синові. Бідолашний хлопчина мав незаперечне право на повноцінне життя, і вона зробить все від неї залежне, щоб лікування дитини було успішним. Але й побачити в очах колишнього коханого іскри надії і вдячності для жінки теж багацько значило.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше