РОЗДІЛ 11. ЩЕ ОДНА ЛИХА ЗВІСТКА

Спершу Наталя не збиралася запрошувати сільських гостей у власне помешкання. Думала поселити їх у якомусь пристойному готелі, десь неподалік клініки, щоб потім батькові було зручно відвідувати сина на лікуванні. Однак побачивши Василя на вокзалі, жінка відчула як у неї зрадницьке тьохнуло серце, і під дією цих бентежних емоцій швидко перемінила свої попередні плани. Вона не могла залишити чоловіка з хворою дитиною одних в незнайомому, чужому місті. Тай самій провести ще одну ніч в пустій квартирі теж не було ніякого бажання. Рішення прийшло сам собою – гостинно запропонувати приїжджим пожити деякий час у її домівці. Наталя чомусь не сумнівалася в тому, що Василь не відмовиться від цього запрошення, і не помилилася у своїй впевненості.

В повсякденні, просторе, багатокімнатне помешкання жінки обходилося фактично без постійної домашньої прислуги. Подружжя Шпаченків зазвичай харчувалося в різноманітних ресторанах, або там же й замовляло улюблену їжу додому. Малих дітей, які б створювали неминучий гармидер у них не було, і для нагляду за чистотою та порядком у квартирі їм вистачало регулярних вранішніх візитів найнятої прибиральниці. Це дозволяло уникати чужих очей і вух в оселі, котрі неодмінно б розпатякали стороннім людям про всі їхні особисті таємниці і сімейні непорозуміння. Тепер ця обставина позбавляла Наталю необхідності хоч комусь пояснювати, чого це вона, в таку пізню пору, привела до себе додому двох незнайомців.

В квартирі господиня першим ділом показала гостям їхню кімнату, й замовила смачну вечерю, не забувши про велику порцію солодощі для хлопчика. Поки Василь розпаковував свої, і сина речі, та влаштовувався на нічліг, вона встигла прийняти тонізуючу ванну й навіть передягтися. Хоча на душі було паскудно, від лиховісних подій останніх днів, Наталя все ж не забувала слідкувати за власною зовнішністю. Вважала, що щоб в житті поганого не трапилося, але справжня жінка завше має мати охайний, чепурний і достойний вигляд.

Після вечері, на якій Наталя не з’їла ні скоринки, бо не було апетиту, Василь раптом поспитався:

– А можна мені з тобою піти в похоронне бюро?

– Навіщо? – розгубилася жінка від таких слів. – Ти ж навіть не був знайомий з Михайлом. Та й як сина залишиш, без нагляду, одного тут?

– То й що з того, що ми не були особисто знайомі? Вже достатньо, що я знаю тебе і бачу, як тобі зараз потрібна дружня підтримка. А за Руслана не переймайся. Він у мене парубок бойовий, не побоїться побути трохи на самоті. Тай скучно йому тут точно не буде, дивись як очей не відводить від твого телевізора.

Чоловік дійсно виявився правим на всі сто відсотків у своїх судженнях. Їй реально була необхідна моральна підтримка хорошого товариша. Гостро хотілося відчувати біля себе людину, котра при необхідності підставить своє дружнє плече, конче було знати що поряд є розуміючий співрозмовник, який вислухає все наболіле і не осудить за вчинені помилки й прорахунки. В селі такою вірною колежанкою і терплячою слухачкою виступала молодша сестра Олеся, тут у Наталі поскаржитися на незгоди життя і пустити гірку сльозу було ні перед ким.

Та й з власним сином Василь теж не помилявся. Хлопчик буквально прикипів поглядом до величезної плазми, що займала ледь не половину стіни вітальні й була підключена до всесвітньої павутини Інтернету. На екрані саме миготів якийсь мультфільм, і захоплена таким вражаючим видовищем, дитина не звертала ніякісінької уваги на розмову дорослих. Не доводилося сумніватися в тому, що причарований гігантським телевізором Руслан і не помітить їхньої нетривалої відсутності.

Переконана такими нехитрими міркуваннями Наталя погодилася на компанію Василя. Зрештою вона не збиралася сидіти біля покійного чоловіка цілу ніч. Так, побути якусь годинку, переконатися що все зроблено як треба й похорон назавтра пройде за найвищим ґатунком і назад, додому. В похоронному бюро, куди вони незабаром приїхали, панувала моторошна напівтемрява й глуха тиша. Повітря було густо насичене терпким ароматом ладану та ялівцю, до яких приєднувався ще цілий «букет» інших неприємних запахів.

З живих людей був присутній лише один зі співробітників бюро, котрий і провів їх у невеличкий Зал смутку де й стояла одинка труна з покійником. На невимовне питання, що виникло у очах Василя жінка розлого пояснила:

– Не дивуйся, це тобі не наше село. Тут не прийнято рідним та близьким сидіти біля померлого цілу ніч. Та й не було у Михайла близьких родичів. Він же зростав у сиротинці. Батьків своїх не знав, бо вони загинули в автокатастрофі коли він ще був немовлям, а далеких родичів тепер просто цурався. Вважав недостойним себе мати з ними хоч якісь стосунки, після того як вони відмовилися від відмовилися від нього в дитинстві. Звісно, завтра на похорон збереться чимало люду. Та це будуть співробітники компанії, партнери по бізнесу, нечисленні приятелі і товариші, може навіть хтось з чиновників мерії. Однак нікого з рідних та близьких не передбачається. Я тому навіть своїм батькам не дозволила сюди приїздити. Нащо будуть ціллю для подальших пліток і пересудів для цього чванливого зброду.

– Ну у вас тут і звичаї, – скрушно похитав головою Василь.

Наталя на ці слова нічого не відповіла. Жінка похмуро дивилася на закам’яніле обличчя покійника, що зараз лежав перед нею у домовині. Колись вона була щиро закохана в нього, захоплювалася його впевненістю та рішучістю, поважала за ділову хватку і хист до бізнесу. Згодом цей вибух позитивних вражень швидко вщухнув, поступившись місцем суворій реальності. Насправді її чоловік виявився неоднозначною особистістю з непростим характером. Він міг не задумуючись обманути, принизити, зробити боляче й навіть зрадити. Та в той же час не втомлювався повторювати, що любить її до нестями, на всілякі забаганки і примхи дружини грошей ніколи не жалів, частенько хизувався перед діловими партнерами, що вона найцінніша коштовність яка у нього є. Наталя вірила у це, бо насправді давно вже відчувала себе своєрідним діамантом, якого ув’язнили в дорогій оправі.