Місячний талісман

Віт.

Віт, після того, як невідома співбесідниця пішла, ще сидів на пагорбі, розмірковуючи. Хто вона, ця дивна дівчина? Наговорила цілу купу, заставила засумніватися у своєму рішенні. Чи й була вона? Чи то доля з’явилась, щоб застерегти, зупинити. А може, янгол-охоронець? Та чи бувають у янголів шрами? Мабуть, коли люди, яким вони допомагають, роблять невиправні помилки. Так, це його жахлива помилка відбилася на лиці янгола, такого світлого, такого вродливого, неперевершеного…

Юнак вдивлявся у місячне сяйво, намагаючись пригадати риси янгола, що пролетів, торкнувшись душі крилом. Де вона? Може, на Місяці? Справді, то не могла бути жива людина. Інколи так буває… Інколи можна побачити янгола у плоті, якщо у нього немає іншого шляху, щоб достукатись до напівмертвої душі…

Раптом Віт побачив білу примару, та рухалася край берега, легко перестрибувала з камінчика на камінчик, навіть не торкаючись води, а, швидше за все, просто летіла, перебираючи, мов балерина, стрункими босими ніжками, часом зупинялася, крутилася на місці, здіймаючи до неба тендітні руки. Біле напівпрозоре вбрання кружляло разом з нею, а волосся наче світилося у сяйві повного огрядного Місяця.

Юнак завмер, спостерігаючи незвичну картину, навіть рота відкрив від здивування. А коли видіння наблизилось, впізнав. Це ж його янгол-охоронець! Його спасіння! Віт скочив з місця, і янгол в той самий момент зупинився якраз навпроти нього, а потім розвернувся і неквапливо пішов у його бік. Спантеличений юнак, мов заворожений, теж зробив декілька кроків назустріч.

Вони спинилися один навпроти одного, мов два лебедя, білий і чорний, застигли на мить.

«Мов справжня, жива», - майнуло у голові Віта, коли він дивився на свого янгола.

А видіння простягнуло руку, торкнулось його оголених грудей, провело ніжно, тріпотливо. Хіба янголи так вміють? Та примарна дівчина продовжувала його пестити, мов вивчаючи на дотик. А потім рвонула свою білу сорочку догори, мов бажаючи відчути його тіло усім своїм єством. І тільки тепер Віт побачив, що очі дівчини закриті, а вії ледь тремтять. Та це ж сновида! Вона ж сама не розуміє, що робить! І Віт огорнув її обіймами, не дозволяючи оголитися. Не янгол, жива, тепла, тріпотлива, мов спіймана птаха!..

Здалеку почувся гомін, хтось гукав у прірву ночі, сполохано, тужливо:

- Настусю! Настусенько!

- Тут вона! Йдіть сюди! – озвався Віт.

Дівчина стріпонулася, відкрила свої неймовірні очі, злякана, спантеличена. А ось і люди наблизились. Невисока жіночка кинулась, мало не впала:

- Донечко! Як же ти?..

- Я не знаю…

Підійшли й двоє чоловіків, один – худорлявий, сивий, мабуть, батько, другий – юнак, схожий на його янгола, вищий на зріст, та на обличчя молодший, схоже, що брат. А з ними дівчинка-підліток, тоненька, мов стеблиночка, злякана.

- Настусе, навіщо ти пішла серед ночі? – обійняв дівчину за плечі старший чоловік, а молодший накинув на неї свій піджак.

- Та вона ж сновида, - прошепотів Віт, невже батьки не знають цього, дивно.

Мати тільки зойкнула, прикривши долонею рота:

- Тринадцять років такого не було… Мабуть, через стрес. Переїзд, усяке-таке… Дякуємо, хлопче, що зупинили нашу дівчинку, могло й лихо статися.

Батьки обійняли з обох боків  доньку і  зникли разом з молодшими дітьми за деревами.

«Забрали мого янгола», - сумно подумав Віт.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше