Розділ 11

Алія 

Ми вийшли у нічну прохолоду Одеси. Я одразу вкрилась Гусиною шкірою. Чи то від холоду, чи то від переживання. 

- Вам подобається у нас? - запитала я, щоб підтримати розмову. Ми вже підходили до набережної, де тільки починалось нічне життя. Шум, гам та справжнє життя цього міста завжди мене дивували. 

- Ні. Але до Іспанії я повернусь навряд чи скоро. - Ні краплини суму в голосі. 

Відчуття, ніби вона виробила в собі якусь стіну. Вона думає, що сказати, хоча цього й не видно іншим. Але в мене око вже набите. 

- Так, я чула, що ви відкриваєте клуб. Вже є точна дата? 

- Ні. Але це початок жовтня. Чому ти прийшла вчора в оперу? - переходить вона на ти. 

- Тому, що я цікавлюсь мистецтвом. Я часто буваю в опері. - Господи, це перевтілення в Ліну мене вже бісить. Під питальним поглядом цієї жінки менше за все хочеться брехати. 

- Ні... - вона зупиняється. Бере мою руку у свою та намагається зловити погляд. 

Мене, ніби пронизує током. Її зелені та мої сірі очі перетинаються і якісь не зрозумілі бажання і бути поряд, і бігти швидше від цього всього жаху змішуються в мені. 

- Ти зовсім не така, якою хочеш здаватись. Ти не любиш мистецтво та класику, ти обожнюєш тусовки та ніколи б не пов'язала своє життя з творчістю. А ще... - Вона проводить вільною рукою у повітрі. - Не треба так вбиватись. Він не вартий того. 

Я різко вириваю свою руку, а їй ніби стає боляче від цього. Не морально, фізично. 

- Що ти знаєш про мене? Що ти тільки, що робила? - одразу спалахую я. 

- Нічого такого. Тебе ніколи не цікавило, чому мене порівнюють зі Святою смертю? Одяг - це лише частина усього. Я бачу людину, як рентген. Хочеш вір, а хочеш ні, але я впевнена, що сказала правду. 
Вона замовкає, а я не знаю, що відповідати. Стою за нею. Вона дивиться на море, а я на її спину. Яніна вище за мене, в чорній сукні та чорних підборах. 

Витончена, гарна, розумна. І-де-а-ль-на. 

Усе псує синій шарф на шиї. Для чого вона постійно їх одягає? Знову не зрозуміле бажання. Я дуже хотіла зірвати цей шарф. Руки почало колоти якоюсь дивним болем, тому я вирішила нарешті перервати тишу: 

- Я напевно вже поїду додому... 

- Я можу підвести. Мені набрид весь цей маскарад лицемірства. Йдемо, - і вона повела мене у напрямку стоянки. 

*** 

Кароліна. 

Спати не хотілось. Алія пішла на зустріч з Яніною прямо від мене. Я позичила їй свою сукню. Аля буде не така мала, як я, але це чорне вбрання все одно більше за мене, тому їй сіло ідеально. 

На скільки могла, я розповіла їй про мистецтво. Звісно, ця невгамовна дівчина навряд чи щось запам'ятала, але головне удавати, що ти все розумієш. 

Лежати в ліжку та знову обдумувати життя я вже не могла. Треба прогулятись. Нехай вже темно, але я не можу ось так просто лежати. До моря хвилин 20 пішки. 

Виходжу в під'їзд та нервово ковтаю. Під'їзди. Ненавиджу їх. І, якщо в день все не так страшно, то вночі усі демони пробиваються на волю. В ночі найпотаємніше відкривається світу. 

Швидко спускаюсь сходами. Від ліфтів відмовилась вже давно. Напевно, мені знову треба до психолога, але вони набридли. Я і сама впораюсь зі своїм минулим. Я сильна. Я така ж сильна, як Алія. 

На вулиці досить тепло. Йду вздовж вулиці, яка пустує. Вся Одеса або спить, або гуляє. 

В голові плутається купа думок. Яніна. Завтра зранку зателефоную їй. Треба переговорити за статтю. Вона дивна, але я все одно хочу запитати в неї за коментар. Що вона мала на увазі? 

За думками не помічаю, як доходжу до моря. Так само мало людей, тому я дуже гарно чую голос позаду мене. 

- Ви теж тут сама? - запитує цей самий голос та сідає прямо на бордюр. 

Він у чорному. Чорне пальто, чорне волосся. Навіть очі здаються чорними, через темінь на дворі. А ще, від нього дуже смачно пахло. Я завжди оцінюю, яким одеколоном користуються чоловіки. Так ось, від нього йде запах грошів. Справжнього чоловіка з романів, де є мафія та вбивства. 

- Андрій. - Простягає мені руку. 

- Кароліна. - Спокійно відповідаю я. 

- Що значить ім'я? 

- Троянда пахне трояндою, хоч трояндою назви її, хоч ні. 

- Ви знаєте Шекспіра... Чомусь, я навіть не здивувався, - оглядає Андрій мене. Він, звісно, дивний, але щось у ньому мені подобається. 

- Ви теж. Яка Ваша улюблена цитата? - мені дійсно цікаво. 

- Ніщо не вічне під місяцем. - І знову Шекспір. Він що, з Італії? 

- Гаразд, мені треба йти... - схаменулась я. Дивно це все. 

- Ох, я можу вас провести? - мене охоплює страх. Ні, він звісно, не поганий, але довіряти йому свою адресу я не збираюсь. 

Так-так, це каже та, що тиждень тому привела в дім п'яну дівчину. Але... Після мого минулого я постійно змінюю дім. При цьому, минуле все одно мене знаходить. 

- Ні. Ні, дякую. Я сама, - і не попрощавшись, швидким кроком покинула його компанію.