Розділ 22

Не знаю, чому я виконую кожну її примху, не знаю, чому зараз знову приїхала сюди. Вона моя мама і це єдине виправдання для неї. 

- Донечко, привіт, їсти будеш? - запитує вона одразу. А в голові єдина думка, чи вдома він. 

- Ні, дякую. В мене ще багато справ, тому давай швидко. 

Знімаю верхній одяг та проходжу на кухню. Вона маленька, поряд, як завжди, спить їх пес, а на столі тільки, що спечений пиріг. Все здається добре, але ця кухня не викликає гарних спогадів. Вона нагадує про постійні сварки та моє життя у мріях переїхати. 

- Завтра повертається з Німеччини тітка Аня. - Починає мама, накладаючи мені в тарілку пиріг. - В мене немає часу з ними зустрітись, будь ласка, провели їм екскурсію по місту. Вся їх родина буде дуже рада тебе бачити! 

Ось так завжди. Лише те, що їй треба. Ніколи немає запитання, як в мене справи, чи все добре на роботі, чи є в мене взагалі час на цю зустріч. 

Хочеться плакати. Ці дні були максимально важкими... Все навалилось сніжним комом і я не знаю, як це все виправити, як почати спочатку, як повернутись до нормального життя. І поряд немає людини, яка порадить та допоможе. Ніколи не було. 

- Коли вони будуть? - тихо запитую я. Хочеться це все вже закінчити та втікти з цього будинку. Як колись тікала зі свого дитинства. 

- Я домовилась на п'яту годину. Підходить?
- Так. Якщо викликів не буде, я зможу піти. Гаразд, в мене ще справи, бувай. - І я прожогом вилітаю в коридор. 

- Навіть не поїси? 

Навіть не поїм, мамочко.


《 - Мамо, у нас в классі всі дівчата почали робити собі манікюр. Можна мені теж? 

Вона мовчить.

- Мамо, ти чуєш? - перепитую я.

- Мені все одно. Гроші є, то йди роби, що хочеш. - навіть від телефону не відірвалась.

- Я вчора померти хотіла. - Випалюю я раніше, ніж встигаю подумати.

А у відповідь знову тиша. І ніяких емоцій на обличчі. Як завжди. 》


Спогади новим цунамі заповнюють мене. Істерику не подолати, навіть прохолода ночі не допомагає мені заспокоїтись. Тремтячими руками шукаю номер телефону людини, яку ніколи не повинна згадувати, людини, яка є повною темрявою, яка має найбільшу купу таємниць з нас усіх. Яніна. Чому цієї ночі вона стала моїм світлим променем?... 

Кароліна 

Андрій, як завжди, чудово одягнений. Чорне пальто та класичний костюм. Годинник на рукі та просто чудовий запах одеколону. Ну, і як встояти перед таким? 

- Чудово виглядаєш, - каже він, поки я сідаю в його автівку. 

Оглядаю себе. Приємно, адже я дійсно нарешті змогла вдягнути щось не в спортивному стилі. На роботу ходити так, як ходять справжні леді довго не вийде. 

Зараз я в кремовій суконькі до коліна, гарні чорні підбори та такого ж чорного кольору пальто. Білосніжне волосся чудово поєднується з цим усім. 

- Куди поїдемо? - запитую. Насправді, я хвилююсь.

- Пропоную покататись по нічному місту. А далі покажу тобі дещо, - він посміхається і ми їдемо. 

Спочатку лише музика заволодіває автівкою. Я дивлюсь на нічні вогники магазинів та клубів. Не знаю, про що говорити. Я завжди була дуже комунікабельна, але зараз не можу підібрати хоча б якусь тему для розмови. 

- Давай пограємо в правду або правду. - пропонує Андрій і я заспокоююсь. 

- Давай. Ти починаєш. 

- Твій найбільший страх, - приїхали. Ну чому саме це запитання? 

- Страх смерті. - він здивовано повертається до мене, а я пояснюю. - Ніхто не знає, що буде потім, але всі ми знаємо, що це прийде до нас. Від цього не втікти і це страшно. Моя черга. Улюблена книга Шекспіра. 

- Знаєш, що запитувати, - знову посміхається. - Гамлет. 

- Чому саме він? 

- Бо Гамлет персонаж цікавіше за Ромео, наприклад. Він живе помстою. Він ненавидить, він відчуває найсильніші емоції. Навіть кохання, яке так вихваляють, набагато слабкіше за ненависть. 

- Тобто, на твій погляд, зло завжди перемагає добро? - тепер дивуюсь я. 

- З жалості я повинен бути жорстокий, тому так. Зло завжди перемагає і ти не змінеш цього. - Розмова веде кудись не туди, чи мені здається? 

- Що ж, тоді я теж відповім цитатою Шекспіра. Шляхом зла не доходять до добра, - він хоче, щось заперечити, але мені телефонують. 

Тимур. Що хоче мій новий знайомий, з яким, як виявилось, нас пов'зує забагато? 

- Привіт, ти зайнята, Кароліно? - Хвилюється. Це чути через телефон. 

- Так. Що ти хотів? 

- Зустрітись... Хотів переговорити. - Я вже знаю, що це буде за діалог. Але для чого? Який в ньому сенс? 

- Якщо сьогодні я звільнюсь швидко, то я не проти. Але краще було б завтра, гаразд? 

- Так, добре. Тоді, я зателефоную завтра. Бувай. 

Яніна 

- Вибач, що телефоную тобі, просто... Я не знаю, забери мене будь ласка, я можливо турбую тебе, але... 

- Замовчи. Де ти? - перебиваю я потік емоцій цієї невгамовної дівчини. Куди вона вже встряла? 

Алія називає адресу і я зриваюсь одягатись. На чорну сукню натягаю білу шубку, яку привезла з Іспанії та вибігаю до парковки. 

Чому я зірвалась до неї? Не знаю. Мені вже давно все одно на всіх, окрім себе. Не було часу витрачати свою силу на усі ці розбірки, почуття, взагалі на людей. Був час лише на помсту та кар'єру. Чотири роки кар'єри та чотири помсти. І все. Далі я знову тут. В цій чортовій Одесі, де сонце сяє занадто яскраво, а люди живуть занадто щасливо та безтурботно. Ненавиджу це місто. 

Коли я підходжу до старого будинку в якомусь спальному районі, бачу Алю на лавці, вся у сльозах. 

Тільки-но чує стукіт моїх підборів у тиші цієї ночі, зривається та обіймає мене. З чого це? Що в неї взагалі сталось? 

Від неї пахне зеленим чаєм... Не знаю, чому я подумала саме про це, коли мене обіймає дівчинка в істериці. Я взагалі не розумію, чому сьогодні так багато не знаю. Останні вісім років я знала і розуміла все. Чи Богиня образилась та більше не допомагає моїм думкам? Що сталось? 

Теж питання я задаю Алії, а вона, всхлипуючи, відповідає: 

- Я просто... Вибач, я напевно тебе відволікла, просто... Мама вона, як завжди, думає лише про себе. 

Я пропоную їй сісти до мене в автівку та все розповісти. Це вона і робить. Її історія про батьків відгукнулась у моєму серці і я вперше за ці вісім років, допомагаю комусь. 

- Знаєш... Моя мама померла дуже давно, а я навіть не була на її похоронах. Я дуже любила її, хоча саме її байдужість та турбота лише про себе призвела до того, що відбувається зі мною зараз. Але при цьому я дуже її люблю і все віддала б за зустріч з нею. Твої батьки... Вони кохають тебе, але по своєму. Вони не знають, як впоратись, і теж обирають байдужість, як і мої. Вони принесли тобі багато розпачу та болю, але ти не змінеш це. Ти їх не змінеш. Але вони кохають тебе. Своїм якимось коханням, але воно є. І це найголовніше.
Просто відпусти ці образи. Бо так не вистачить ніяких нервів. 

- Дякую. - сльози на її обличчі висохли, а сама вона заспокоїлась.  Сидить тепер, дивиться своїми оченятами на мене з подякою. Напевно, їй не вистачало цих слів. 

Вона, до речі, дуже гарна... Не така, як дівчата з Іспанії. Я б навіть сказала, гарніше...