Muerte Blanca, сеньйора

Розділ 25



《Мои белые локоны падают на плечи
Сердце истоптано, время не лечит
Весь изувеченный в ванной лежу, на спине
Знаешь, я хочу умереть во сне (И я!)》


— Алія, ти що тут робиш? — прямо біля сходів запитую я, сміючись. 

— Господи, Кароліно, це ти! Мій світлий янгол, — знову сміється. — Врятуй. Вони мене вже затягали! 

Якраз в цей момент вниз спустилась група людей. Ті самі родичі з Німеччини, я так розумію? Гаразд... Театральна студія з мого дитинства не повинна була пройти даром. 

— Добрий день! Як вам Одеса? 

— Чудове місто! Так багато років тут не були. А ви хто, вибачте? 

— Я Кароліна. Журналіст. Алія обіцяла допомогти мені сьогодні, тому мені доведеться її забрати, — відповідаю я та починаю тягти Алію за собою. 

— Як жаль... Але ж телебачення річ така. Рада була познайомитись, допобачення! 

— Ти супер, — пошепки подякувала дівчина і ми покинули цю дивну компанію. 

*** 

— Денисе, це Кароліна, привіт! — Кричу я на весь будинок та намагаюсь знайти його. 

— Зайди у кімнату, тільки постукай, — Каже Алія, а я так і роблю. 

Одразу було зрозуміло, де спить цей хлопець. На дверях красувався напис "Не заходити" та було чути якусь пісню. 

— Можна зайти? — Стукаю та, не чекаючи відповіді, заходжу. 

О ні. 

Тільки, що я вчинила просто жахливо, не дочекавшись його відповіді. 

А можливо навпаки врятувала цього хлопця просто зараз. 

Підлітаю до нього та забираю з руки ніж. Він вже почав робити порізи, але я його зупинила. 

— Ти що, збожеволів? — почала тихо я, але зупинилась. Ці нотації не допоможуть. Він дитина. — Я не знаю для чого ти це хотів зробити, я не знаю та не хочу лікувати тебе тут і зараз. — Сідаю прямо на підлогу перед його ліжком. 

— Можна тільки без нотацій? Інна сказала, що ти будеш о сьомій. 

— Звільнилась раніше. Можна я дещо все ж таки скажу? — він махає головою на знак згоди. — В моєму житті зараз повна жопа. Вирішити проблеми ось цим всим я можу хоч зараз тут з тобою, але ні. Я встаю та кожного дня виправляю помилки. Свої та інших людей, через яких моє життя й пішло шкереберть. Я борюсь за своє щастя, бо знаю, що не винна ні в чому. І ти не винен. Люди роблять помилки, це нормально, бо ми усі живі істоти. Нам притаманно помилятись, робити погані речі, а потім вибачатись, нам притаманно шкодувати та вимикати совість, коли це треба, але ти не винен. Ніхто не винен, що світ зробив з тобою ось це. 

Він так і не відповів мені тоді нічого, але відчуття було, ніби я розмовляла з собою. Стало легше мені. Та і йому напевно теж. 

*** 

— Чому ти так тікала від цих родичів? — запитую я, попиваючи чай. 

Алія залишилась у Дениса зі мною не на довго. Хлопця ми не чіпали, це порадила подруга, бо я насправді з таким ніколи не стикалась... З підлітками я не працюю. Ну, а самі пішли пити чай. 

— Тому, що мені набридло постійно виконувати примхи мами. Вона нічого не робить для мене, а я роблю все... Але давай не про погане. Звідки квіти? Тимур? 

Букет красувався поряд з нами, на столі. 

— Так, від нього. Ми зустрічались сьогодні, але... Я не знаю. В мене було побачення з Андрієм, і він зачепив мене набагато сильніше. Я не хочу давати сподівань одному чоловіку, при тому, що вже розумію, що мені подобається інший. 

— Господи, ну чому ти так багато з собою сперечаєшься? Просто дай їм обом шанс, а далі, як судьба скаже. Можливо, Тимур не поганий варіант... До речі, з квітами вгадав? 

— Ні, я люблю троянди. Але все одно приємно. 

Алія 

Нашу розмову перервав телефонний дзвінок. Це була Яніна.
Вибачившись перед Карою, вийшла у коридор. 

— Як зустріч з родичами? — одразу запитала вона. Мені дуже приємне її хвилювання. 

— Все пройшло не погано, але вони мене сильно бісили. Кароліна врятувала, була поряд і забрала мене. 

— То ти вже вдома? 

— Ні, їй треба було посидіти з братом подруги, тому ми в нього вдома. Ти хочеш приїхати? — Я знаю, як Кара та Яніна ставляться один до одного, але я дуже хочу, щоб вони подружились. 

— Не знаю. Можна. Ти ж не будеш там ночувати? Якраз заберу тебе. Скинь мені адресу. 

Вона погодилась швидко і мене це порадувало. Я дійсно хочу її побачити. 

— Кароліно, ти напевно мене зараз вдариш, але до нас їде Яніна! — кажу я, відправляючи повідомлення. 

— Ти знущаєшься? Мені вона не подобається, в неї занадто багато таємниць! 

— Та ну досить. В неї розбірки з Микитою, а ми... Ми просто пов'язані з ним. До того ж, як я повинна була б дістатись додому? 

— Я б викликала тобі таксі... 

— В Одесі, вночі ти не викличеш жодного таксі, бо вони всі в центрі катаються від одного клуба до іншого. 

— Добре, гаразд, нехай їде. Хочу, щоб вона мері погадала на таро. Хоч якась користь. 

*** 

Приїхала вона через годину. Знову у сукні, але тепер червоного кольору. Вперше бачу її в чомусь такому яскравому. Також був шарф, такий же червоний. Вона ніколи їх не знімає. Ну, і запах... Запах не змінний. Ладан. 

— Рада тебе бачити! Проходь, Кара хоче, щоб ти їй погадала, — Вона хмикає та проходить, стукаючи підборами. 

— Що ж, з чого це ти мені почала довіряти такі речі? — Одразу запитує вона. 

— Просто ти єдиний таролог, який зробить це безкоштовно. Енергію не шкода? — Посміхається Кароліна. 

— Я достатньо сильна, щоб розрахуватись потім із Всесвітом. На що гадаємо? — Запитує Яніна та починає тасувати колоду. Вона носить їх із собою завжди. 

— На кохання! — Одразу кажу я, а Яна спокійно витягає одну карту. 

— Закохані. В твоєму житті або вже є, або ще з'явиться чоловік. Це будуть дуже тісні стосунки, ви будете кохати один одного. — Дістає наступну. — Це людина, яка дуже багато часу приділяє роботі. Можливо, бізнесмен, можливо, ще хтось такий. — І дістає останню. — Туз кубків. Це гарний знак і дуже гарна карта. Все буде добре. 

— Дякую! — каже Кара і ми направляємось на вихід. 

*** 

Андрій 

Все своє життя я обожнював книги. Булгаков допомагав з ідеями для роботи, Шекспір допомагав справити враження на жінок, а Омар Хайям знаходив сенс у житті. 

Завдяки книгам я маю купу ідей для моєї роботи. Я продюсер популярних блогерів, співаків та інших відомих людей. 

Декілька тижнів тому я переїхав в Одесу. Завжди жив у Києві, але дитинство моє все ж таки промайнуло тут. В таборах та курортах. Мені подобається це місто і моє життя тут вже має чудовий поворот. Кароліна. Цікава дівчина. Теж любить читати, журналіст. Вона мені подобається. 
Вирішую їй зателефонувати. 

— Привіт, як ти? 
— Привіт, ось перечитую Ромео і Джульєтту... Все ж таки не погана п'єса. 

— Раніше ти так не важала? — Підходжу до барної стійки в своїй кухні та наливаю віскі. 

— Коли я вперше прочитала її, то подумала, що таку просту п'єсу не могли так прославити, але, коли почала вивчати її у школі, то зрозуміла, що вона не така вже й погана для того століття. 

— Я завжди любив Шекспіра. Він гарно пише. 

— Так, прямо для романтичних людей, — мені здається, що вона посміхається. 

— Так... Для романтичних. Або для тих, в кого ніколи не було справжньої романтики. 
— Можливо і так... Я ніколи не думала, чому читаю романтичні книги. Можливо, тому, що вони забирають у свій всесвіт, а іноді навіть рятують. Напевно, саме через це. 

Розмова з нею... Вона так точно прописує усі свої емоції. З нею цікаво спілкуватись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше