Розділ 26

《На асфальте осколки, окурки и пепел
Мне всего три минуты сбежать от проблемы
Меня ждет Нью-Йорк, да, да
Ты мне, с*ка, так ведь обещал
Небеса
Мне останется любить лишь только небеса
Когда вернусь к тебе домой холодным вечером
И направлю на тебя пистолеты》 

Алія 

— Дякую, що приїхала за мною та відвезла додому, — я посміхаюсь Яніні та вже хочу вийти, як вона притягує мене до себе та цілує. Ні, це не такий поцілунок, як у клубі, це швидкий чмок у губи, але від нього так приємно... 

— До зустрічі, Алія. 

Ці відносини з нею такі дивні, але вони мені так подобаються! Навіть з Микитою так не було, хоча я і думала, що після нього вже ніколи і нікого не покохаю. А чи покохала я її? Важко сказати зараз... У голові все одно завжди буде запитання, що скажуть люди. Я ніколи не боялась виділятись, але в такій ситуації я вперше і мої слова про життя одним днем тут не допоможуть. Але ж і відкинути те, що вона подобається мені я не можу. Та і не хочу...
Яніна 

《Іспанія зустрічає вогнями чи сльозами? 

Шум аеропорту давив на голову, а дія знеболюючого ослаблювала і так слабку мене. Боже мій, як я взагалі на це погодилась? Я втекла. Я просто-таки втекла з одною пігулкою знеболюючого, документами та сумою грошей, якої не вистачить і на тиждень. Я втекла від Микити, батьків, я втекла від Одеси. 

І куди? В Іспанію. Мене потягло сюди щось не зрозуміле. Я і досі не знаю, що. 

Намагаючись не крутити головою, адже рани на шиї були ще свіжими, я йду на вихід звідси. Іспанська мова здавалась чужою, усі ці люди, які посміхаються та радіють, теж. Нестерпно захотілось додому, але ні. Я тут, а це значить, що я залишусь в Мадриді чого б це мені не коштувало. 

Дібралась до центру та просто ходжу вуличками. Чого я намагаюсь цим досягти? Я ж навіть не знаю, де мені жити... 

Починає пекти шия. Треба обробити рани та поїсти, бо я просто-таки впаду з ніг. Навпроти якраз було кафе в якомусь готичному стилі. Байдуже, головне, щоб було де посидіти. 

Заходжу та займаю перший вільний столик. Оглядаю приміщення. Усюди портрети Санта Муерти. Коли ми їздили з батьками до Мексики, я бачила цю богиню. Вона мені навіть подобалась. В ній є щось магічне, що відрізняє її від інших богів. Тут пахло ладаном та смачною кавою, цей запах врізався мені в серце одразу. 

— Ми не зможемо замінити цю картину, ну як ти не розумієш! Санта Муерте ніколи не пасував мексиквнській стиль, нехай вона і зародилась тут, лише готика. 

— Але директор хоче додати чогось яскравого, що мені з цим робити? 

Дві дівчини сперечались, тримаючи у руках по картині. У одної яскраві соняшники, а в іншої ще один портрет Санта Муерте. Її зелені очі так і тягнули до себе. 

І я підійшла. 

— Вибачте за мою невихованість, але я хочу допомогти. — Дівчата подивились на мене зацікавленим поглядом. 

Ну, звісно, чому ж так? Шия в бінтах, обличчя червоне та теж у пластирях, одяг, який я з перельоту так і не змінила... Але головне, вони мовчали та чекали, що я скажу. 

— Я почула, що ви сперечались за ці дві картини, бо їх не можливо поєднати... Але цього і не потрібно. Розумієте, ваше кафе притягує та відлякує однаково сильно. Комусь, можливо, хотілось би бачити в ньому дотик радості, а не смерті. Можливо, ви спробуєте розділити територію? З одного боку будуть веселощі, а з іншого готика? Це було б дуже доречно і не треба було б нічого прибирати. До того ж, місця тут достатньо. 

— Це не погано... Слухай, а як тебе звати? 

— Яна. Яна Романова, — посміхнулась я, а за спинами цих двох жінок виправили: 

— Яніна значить... Що ж, ходімо зі мною Я-на. — це була статна дівчина років 28. Вона була в чорному костюмі, з цинічним поглядом та вишуканим смаком. 

З її кабінету я вийшла іншою. Яна залишилась там, за столиком цього кафе, там залишилась дівчинка, яка не знала, що їй далі робити. 

Ця жінка відкрила двері в інший світ, як у казці. 

Іспанія зустрічає вогнями.》 

Я прокидаюсь вся у сльзах. 

Ненавиджу згадувати перший день там. Ця безвихідь та моє старе обличчя, які врізались у пам'ять. Ненавиджу. 

— Що ти хочеш? Чому ти постійно посилаєш мені це все? — Беру карти. Вони та сновидіння моя єдина допомога. Але зібрати це все до купи я не можу. 

Випадає смерть і я навіть не подумавши, що вона може значити зараз, згадую батьків. Вона хоче, щоб я сходила на кладовище. І це напевно правильно, адже я вже купу часу в Одесі, але ще навіть не згадала про них. 

*** 

Дісталась я швидко. Зараз тільки встає сонце. Мама... Я досі не можу зрозуміти, що відчувала до неї в дитинстві. Усі почуття відходили на другий план, адже важливий для мене був лише Микита. Незай весь світ згорить, а я все одно буду прив'язана до нього, тому... Тому ми були віддалені один від одного. Батько взагалі темінь. Якщо з мамою був хоча б якийсь зв'язок, то з ним ні. Ми постійно сварились. 

Коли я дізналась, що через мене мами не стало було жаль, можливо, мені було б боляче, якщо б моє серце на той період не було заповнене ненавистю. Коли помер тато я теж не відчула нічого. Але цьому вже немає виправдання, я просто нічого не відчула. Іноді, я взагалі запитую себе, чи є в цьому світі хоча б хтось, на кого мені не все одно? 

Кладу на могилу мами квіти і починає крутитись голова. Богине, я впаду зараз. 
Видіння, нове. Вогонь, Алія, той старий будиночок зі снів і я, тільки багато століть тому. 

— Ти пронесла моє кохання до цієї дівчини через століття, чи що? — Звертаюсь я до Санта Муерте.
На телефон приходить сповіщення. "Микита Романов розповів, що для нього сенс життя". 
Сенс життя, значить... 

Алія 

Я так більше не можу. Мені набридли таємниці, страх Кароліни і все, що пов'язане з Микитою. Ми всі повинні зустрітись та переговорити. Мені жаль Кароліну, яка постійно тікає від свого братика-недоумка, Яніна, яка живе незрозумілою помстою. Вони усі один одному чогось не домовляють, а мені боляче на це дивитись.. 

Пишу кожному окремо з пропозицією зустрітись, бо вони ніколи не погодяться зустрітись разом. 

Почнемо з Яніни. 

— Привіт, ти сьогодні сильно зайнята? Треба зустрітись! 

— Не сильно. Щось сталось? 

— Ні, ні! Але дуже треба. Давай о другій годині дня біля центральної музичної школи? Ти знаєш, де це? 

— Знаю. 

Тааак, йдемо далі. Кароліна. 

— Привіт, білосніжка, як справи? Андрій не писав? — Тут треба зайти здалеку, бо вона може здогадатись. 

— Ми вчора розмовляли. Він дійсно капець, який крутий! 

— Клас, я рада за тебе. Є розмова, до речі. Ти можеш сьогодні о другій? 

— Можу... В тебе все там добре? 

— Та все нормально, що зі мною буде? Тоді біля центральної музичної школи. Не запізнюйся тільки! 

— Гаразд... 

Ну, і людина, якій я не хочу писати взагалі. Але потрібно. Можливо, він нарешті відцепиться від нас трьох. 

— Привіт. Є справа. 

— Які люди, Аля, ми здається вже не разом... Чи ти не можеш мене забути? — Як я могла з ним взагалі зустрічатись? 

— Треба переговорити. О другій годині біля центральної музичної школи зможеш? 

— Зможу.