Глава 6

ГЛАВА 6

Наповнені розбурханим димом легені невдоволено шикають на хазяїна. Олексій смачно засмоктував сигарету, яку тримав вперше після десятилітньої перерви. Пальці відвикли затискувати білий недопалок, що незграбно перекочувався через втрату навички. Це вже друга сигарета з пачки, яку випадково знайшов у шафі. Її сховали, аби чоловік не зірвався, поки намагається закинути звичку. Давно-давно він дав клятву, що ні в якому разі не візьме до рота нікотин та не впустить сморід у своє життя. Обітниця так і лишилась обітницею, тримати її більше сенсу не було. Повсякденність грала проти нього, вивалюючи козирні карти, проти яких марно встояти.

Доки він впивався пагубною звичкою, повз проносились події напруженого тижня, які застали чоловіка зненацька. Слідчий волів би не виходити з відпустки, хоч завжди відчував потребу в невпинній роботі звивин, аби ті не закостеніли, тому рахував дні до її закінчення. Під час слідства поліцейський міг як слід подумати, знайти пропущені зачіпки, зіставити факти, виявити злочинця і нарешті відправити на справедливий суд. Побачити результат своєї нелегкої праці – винного за ґратами – найбільша насолода. Він гордився успішно виконаною роботою. За роки служби промахів в нього майже не було, негідники самі впадали в карі очі, не доводилось прикладати особливих зусиль, щоб схопити злочинця та довести його провину. Невидима сила приводила їх до слідчого, щоб той здійснив правосуддя. І цього разу було точнісінько так. Після розмови з Поліною Заговорською нутро підказало, незабаром перед ним з’явиться шуканий терорист. І він не помилився. Одного погляду на дівчину, яка щойно переступила поріг до кабінету, вистачило, аби низько поклонитись інтуїції за її приголомшливу службу заради справедливості. Залякана, Мирослава хотіла видатись хороброю та непідступною, та шоу не вразило слідчого. Усі злочинці такі: спочатку юрко оминають питання, а коли розуміють, що відкараскатись не вийде, давлять на жалість плаксивими історіями, від яких слідчого нудить. Окрім цього, після зустрічі з підозрюваною настав безлад в його ідеально виваженому житті. Копитовський не на жарт розлютився через затримання Мирослави Загоровської. Вона надійно влаштувалась під волохатим білим крильцем кандидата в мери, що щосуботи насолоджується життям в заміській бані разом начальником поліції. До речі, особливу повагу в Олексія кандидат не викликав. За насильницьке утримання дівчини слідчий нарвався на догану, яка уповільнила підвищення. Та він радів, що його не звільнили, як чергового Вітька. А якби й так, слідчий боровся б за свій пост до останнього. Станіслав Едуардович всі сили кинув на розшук підривника, більше стурбований безпекою свого друга, аніж жителів міста. Робочий день поліцейських у відділку збільшився годин на п’ять без гідної доплати. Але Копитовський невблаганний. Він диким оленем стояв на своєму, виставивши об’ємні роги, примушуючи перевіряти поодинокі зачіпки, допитувати свідків безперервними колами.

Виконуючи накази начальника відділку, що падали зі швидкістю світла, Олексій, тим не менш, встигав вивільнити годинку, аби розслідувати проґавлену справу. Померлий брат Мирослави Загоровської ніяк не виходив з голови. Моментами слідчому здавалось, що між вибухом на мітингу та навдивовижу нескладною смертю є поки що недоступний чоловікові зв'язок. Це припущення не давало спокою. Олексій навіть без дозволу забрав документи в справі додому, аби не припиняти дослідження.

Олексій допалював вже третю сигарету, пускаючи дим до неба, неначе він в змозі розворушити нерухомі хмари. За ним витягнувся старий патологоанатомічний відділ, до якого слідчий рвався потрапити декілька днів, але ось ніяк не міг змусити себе увійти. Чоловік рівно ставився до подібних закладів, але зараз він боявся зайти та дізнатися, що ниточку, яка призведе до розкриття справи, може бути втрачено.

- Ая-яй, пане головний слідчий, - Олексій повернувся на голос, невинно ховаючи за спиною недопалок, немов старався уникнути неминучого наганяю від матері.

- Мене позбавили статусу головного, - коротко проінформував він.

- Даремно Копитовський так, не цінить кадри, - стиснувши вуста, жінка захитала головою. – Привіт, Льошо.

- Привіт, Ксеніє, - чоловік обійняв давню подругу, в яку був закоханий ще з дитсадка. Він незграбно смикав дівчину за коси до одинадцятого класу, поки вона не вдарила його парасолькою в живіт. На диво, після того випадку почались міцні дружні відносини, а закоханість як дощем змило.

- Тільки не кажи, що зникаєш, - клопотався слідчий.

- Абсолютно не вгадав, - Ксенія махнула довгим чорним волоссям, зібраним в тугий хвіст. - Побачила тебе з ординаторської, не повірила очам, що палиш. Та, вочевидь, зір мене не підводить.

Жінка силою відібрала недопалок та кинула у смітник. Олексій в’яло скривився, адже бажав зробити ще одну затяжку.

- Що б там не було, воно того не варте. Кидай, - жінка пнула слідчого в бік, щоб той прийшов до тями. - Ти до мене взагалі?

- Власне, так.

- То ходімо, - пожала плечима патологоанатом й поплелась до будинку. 

Крутими старими сходами чоловік прослідував за Ксенією до ординаторської. Вони кружляли довгими коридорами, за яким плакало втручання ремонтників - де-не-де полускалось білення, а лінолеум місцями роздерся до глибоких дірок. Аварійність будівлі визначалась ще й її швидким просіданням, ще з вулиці чоловік звернув увагу на довгі потріскані лінії на фундаменті. Не дивлячись на призначення закладу, пахло в приміщенні свіжістю, що перебивалась заграваннями хлорки та йоду. Олексій чудово знав дорогу, оскільки бував ту частіше, ніж вдома.