Глава 16

ГЛАВА 16

Під шкіру пробирався легкий морозець, який легким поцілунком змушував короткі волоски на руках настовбурчено лаятись. Міра досить довго обшукувала дах будинку напроти свого, де Олексій знайшов чорну руну. Вона намагалась добути додаткові зачіпки про їх володаря, але вдача відвернулась. Після жовтневого буревію дах засипало гіллям та листям, яке так і залишилось одиноко гнити на пологій покрівлі. Серед природного безладу дівчині не вдалось знайти сліди перебування людини-підривача, тому вона спустилась на землю, рушаючи нічними провулками під акомпанемент завиваючого зимового вітру. Як і раніше, на меті вона мала відшукати замурзаного безпритульного, що застерігав дівчину біля агітаційного штабу. Але згодом вписала ще одне завдання – виловити підривника, який розумівся на рунах, а отже, і на чудовиськах теж. Мирослава розпізнала в тому монстрові Сергія і без допомоги рун, які пульсували з тих пір, як вони з Олексієм забрались у лікарню. Через низку запитань магічні символи вказали, що це не її брат, проте Міра вперше не довірилась рунам, адже недоступний деревинкам родинний зв'язок зашкварчав натягнутою струною, витрінькуючи тужливу мелодію. Прояснити і прийняти відчуте дівчині заважала вузькість мислення та страх, що невимовно роз’їдав серце, але за кілька плаксивих днів, не відаючи, звідки взялась та внутрішня сила, Мирослава прокинулась з чітким усвідомленням плану дій. Вона наново склала список залізних фактів, які постали на порозі сумнівів, увібравшись в нову непохитну форму.

По-перше, ніякого «язичка» не існує. Причиною смерті тих бідолах було вбивство. Горбаті чудовиська прокушували жертвам язики, вприскуючи немалу дозу анальгетика, який помилково прийняли за наркотики. Тільки от винести істину на загал означає створити переполох та випустити тривогу та ґвалт. А це докорінно змінить життя людей. Отож, діяти треба було швидко – розкопати свідчень про те, як позбутись жахливих чудовиськ та очистити місто від містичних створінь, що відбирають душі невинних, тим самим гарантувати безпеку городянам. Міра не второпала одного: навіщо вони це роблять? Якщо задля поживи, то чому вони не з’їдали якісь частини тіла або органи, адже так чинять казкові страхопудла. Не осягнувши логіку звірів, дівчина призупинила роздуми в цьому напрямі. Другий факт констатував, що тим монстром над дилером був Сергій, інакше не розтлумачити сестринські почуття дівчини, що неочікувано прокинулись. І варто змиритись з думкою, що брата необхідно або врятувати, або знищити. Порятунок стояв під величезним знаком питання, але Міра заприсяглась докопатись до цієї можливості. По-третє, правдоподібним здавалось те, що існують люди, які в курсі містичних перепитій, тож, вона має витрясти з них всі окультні, потойбічні чи незбагненні відомості.

Три тижні бовтання по льодовим вулицям не дали результатів у пошуку віщуна-бродяги. Мирослава марно плуталась в найтемніших закапелках міста, виглядаючи чоловіка з навіженими совиними очима, що почали переслідувати її уві сні. Розпитувати у перехожих, чи зустрічали вони безпритульного, теж було якось дивно, тому Міра відігнала курйозний намір. Вона повільно, проте впевнено підходила до думки, що їй потрібна поміч. На самоті занадто важко пройти шлях доблесного месника.

Дівчина забігла у під’їзд свого будинку, знімаючи чорну маску з носа та вдихаючи ледь тепле, але не таке морозне повітря. Активний біг сходами розігнав застиглу кров. На радощах, що зараз вип’є гарячого латте, Мирослава не помітила, що ключ у замку не повертався, а двері виявились відчиненими. Дівчина дістала з кишені міні-шокер, який нещодавно придбала та штовхнула ручку, збираючись вжарити грабіжника електричним розрядом. Усюди було ввімкнене світло і з вітальні доносилась музика з вінілового програвача. Міра не встигла отямитись, як на рип паркету від шкіряних черевиків винирнула Поліна:

- Де ти бродиш в такий мороз? – жінка оперлась на одвірок, поглядаючи на сина, що грався з котом.

- Полю, ти мене налякала! – стряхнулась Міра.

- Питаю, де тебе чорти носять? – не відставала невістка.

- Вечірня пробіжка, - Мирослава вирішила не повідомляти, наскільки жінка була близька до реальності.

- Яка ще пробіжка? Не бреши! Ти знову затримуєшся зі своїм мером, - бризкала отрутою вона.

- Я не була в мерії, - чесно повідомила Міра, роззуваючись, проходячи до племінника, заціловуючи його з ніг до голови.

- Не ходиш на роботу? – підозріло підвела брів Поліна.

О, на роботу Міра ще й як ходить. Спілкується з Шереметом крізь зуби, але ходить. Вона відчувала себе зрадженою та обманутою роками створюваним образом, який сприймала за справжню сутність Віталія Володимировича. Жінки, немов метелики, що летять на соковите полум’я, воліли стати його рабинями, аби служити своєму господареві, замикаючись у спальних кімнатах з розсипаними пелюстками троянд та запаленими полуничними свічками. Але під жаданою іконою криється гниле залежне брехло. І кожен раз, коли Шеремет ласкаво всміхався чи доторкався, дівчину пробивало струмом, розпалюючи страшну лють.

- Ходжу, чого, - Міра закинула до рота помаранчеву цукерку, яку взяла з мисочки, - Зранку розмовляла з начальником комбінату, потім зустрічалась з головою департаменту благоустрою та інфраструктури. Домовлялась про строки знесення однієї психлікарні. Того і не встигла дістатись до приймальні – одразу додому.

Поліна не відпускала вимогливого погляду.

- Ну, гаразд, - закотила очі Мирослава. - Я плюнула – і о четвертій вже валялась на дивані.