1

Я не бачив Мурчика понад дев’ять місяців. З часу останніх різдвяних свят, коли він так несподівано щез з моєї домівки. Тоді, раптове зникнення кошеняти, викликали у мене щирий смуток і гірку печаль. Мурчик був для мене більше ніж маленька пухнаста тваринка. Він став найближчим другом якому я завдячую своїм існуванням. Таким собі ангелом-хоронителем, котрий неабияк допоміг мені в найтяжчі хвилини мого життя.

Звідки кошеня з’явилося на порозі мого обійстя я не знаю й досі. Воно було непосидючим неслухом, яке своїм норовливим, некерованим та впертим характером і заробило собі прізвисько – Мурчик. Спершу я навіть мав намір якимось чином позбутися цього затятого капосника. Однак, незабаром, стало не до того. Так трапилося, що я потрапив у автомобільну аварію результатами якої було кілька тижнів інтенсивного лікування, після якого страхітливий вирок – я не жилець на цьому світі.

Додому я повернувся з твердим переконанням, що дні мого життя вже полічені. Однак смерть чомусь не надто поспішала до мене, зате непосидющий котисько де давав спокою ні на хвилинку. Його нескінченне муркотіння лилося в мої вуха і вдень і вночі. Інколи навіть здавалося, що нав’язливе кошеня навмисне переслідує мене. Він буквально не відходив і півкроку від моє постелі, настирливо змушуючи звикати до свого хвостатого «компаньйонства».

В нескінчені хвилини жагучого болю кошеня своїм монотонним муркотінням наче старалося угамувати частку моїх нестерпних страждань. В миттєвості полегшення, Мурчик старанно вилизував своє маленька тільце, сидячи у мене на грудях. Раз у раз він лукаво підморгував мені своїми величезними смарагдовими очима, ніби підбадьорюючи, заспокоюючи мене.

І я якось непомітно забував про недугу, та починав розмовляти з приблудою. Розповідав йому про себе, про своє минуле життя, про мрії та сподівання котрим уже не судилося збутися. Я ділився з крихітним котиком найпотаємнішими думками. Зізнавався йому у своїх недостойних гріхах. Довіряв сокровенні прагнення й побажання, які голубив у найглибших закутках своєї свідомості.      

Мурчик до цих моїх одкровень ставився з флегматичною врівноваженістю. Зазвичай він довго й старанно «вмивався», відповідаючи на моє жалюгідне базікання своїм життєрадісним «мур-мур». І цих нехитрих звуків мені вистачало сповна. У них я навчився знаходити розуміння, розраду, підтримку… З них зумів черпати ту силу, котра змушувала мене остаточно не впасти духом й стійко переносити всі випробування мачухи-долі.

Врешті-решт молодий, енергійний організм, ненаситна жага до життя і неслухняне кошеня з його нескінченною невгамовністю врешті-решт витягнули мене з лабетів смерті. Терплячи пекельні муки й неймовірні страждання я все ж спромігся виборсатися на стежину одужання. На подив всім знайомим зумів знайти сили, котрі втримали мене на цьому жорстокому й несправедливому світі.

З часом мій стан настільки покращився, що я міг дозволити собі невеличкі прогулянки селом. Мурчик був постійним моїм супутником. Дивлячись на нескінченні ігри життєрадісного кошеняти я потайки мріяв, що колись і собі стану таким прудким та моторним. Переможу біль й обдаровуватиму оточуючих своїм веселим іскрометним поглядом. Зможу втілити в життя всі свої задуми, прагнення, амбіції.

А поки я одужував й набирався сил мій друг ставав все смутнішим та зажуренішим. Він наче був не надто радий тому, що може разом зі мною прогулятися засніженими вуличками села. Та тоді, втішений покращенням свого самопочуття, я не надто звертав увагу на поведінку зухвалого кошеняти. Як і не запримітив відразу, в святковій, новорічній феєрії, зникнення Мурчика. Лише коли минуло кілька днів зі здивуванням зауважив, що невгамовного хвостатого приятеля немає біля мене.

Після зникнення загадкового приблуди та його безуспішних пошуків моє життя чомусь втратило колишню барвистість й насиченість. Біль відступила, поступившись місцем нескінченим роздумам та нездоланним сумнівам. Я багато міркував над тим майбуттям яке мені приготувала долі. І з кожною хвилиною цих непростих розумів все ясніше й чіткіше усвідомлював, що того життя, котре в мене було вже не повернути. Аварія не лише змінила мене, вона разюче перемінила і все те, що мене оточувало.

Якимось чудом мені все ж вдалося уникнути смерті. Однак отримані травми залишили по собі незгладимі рубці на моїх душі та тілі. Вони фактично перетворили мене на інваліда з мізерними шансами стати хоч колись повноцінно-здоровою людиною. Через це довелося змиритися з тим, що більшість моїх амбіційних планів на майбуття канули в лету. І вже, як щось цілком буденне, стали все рідші відвідини здавалося б таких «вірних й щирих» друзів та приятелів. А фраза коханої дівчини «давай залишимося друзями» лише добавила зайвий мазок чорноти і у так неприглядну картину мого існування.

Від таких жорстоких випробувань долі я спершу гнувся, наче молода берізка під поривами ураганного вітру, а потім, врешті-решт не витримав, зламався, почав вважати, що мабуть моє невеселе життя і не має вже такого великого сенсу. Відчай, розчарування, зневіра виявилися достатньо плідним ґрунтом для цих самовбивчих думок. З ними я вставав вранці, з ними терпів щоденні болі й страждання, з ними лягав спати без особливої надії на щось краще від наступного дня.

Ось у таких душевних муках я й не помітив як настала осінь. Колись мені дуже подобалася ця пора року. Я любив таємничий шелест пожухлого листя під ногами, невагомі нитки «бабиного літа» над головою, терпко-солодкий аромати стиглих груш, яблук, винограду. Та тепер жовтогарячі барви, в які вбралося все довкілля, вже не тішили мого серця. В серці панувала холодна порожнеча, а розтерзана депресією свідомість вперто під’юджувала до останнього, фатального кроку в житті.