Частина 4

Як же важко бути художником! А точніше – намагатися ним бути, коли насправді ти лише дівчина, яка полюбляє малювати. Ваза, що стояла на столі й разом з яблуком, сухоцвітом та драпіровкою являла собою натюрморт, ніяк не хотіла бути досить прозорою. І сухоцвіт був трохи дивним… А драпіровка – то взагалі якась пародія на тканину. Руслана втомилася дивитись на всі ці плавні вигнутості та вогнутості, що витворяла драпіровка, тож вирішила трохи дати очам відпочити.

Дівчина підійшла до вікна, сперлася на підвіконня. За склом був сірий і похмурий день майже без снігу – звична зимова погода для її міста. Та нічого, день вже поволі стає довшим, якийсь місяць – і сонце частіше буде радувати своїм теплим і позитивним промінням.

Руслана взяла свій телефон. Руки так і чесалися набрати в пошуковій строці інстаграму слова, які вона вже набирала нещодавно – після дня народження брата. “Руслан Барстер” – висвітилося на екрані після її маніпуляцій з сенсорними кнопками. Вона знала, що така сторінка існує. Бо вже знайшла її раніше. Багато фото, та більшість із них присвячена роботі; скріни екранів з локаціями і персонажами гри, якісь макети, іграшки з відповідною тематикою, книги, дизайнери за роботою та інше. Звісно, на багатьох фото зустрічалося обличчя Руслана, та ніякого натяку на його особисте життя. Скоріш за все, він не виставляв його на показ, або ж мав ще іншу сторінку, до якої не всі мають доступ.

Кілька разів Руслана поривалася написати повідомлення, щось на кшталт: “Дякую за подарунок для брата, та я хочу повернути тобі гроші.” Але ніяк не могла підібрати підходящі слова. Та врешті-решт наважилася. Пальці швидко пробіглися сенсорною клавіатурою, набираючи текст, та потім довелося виправляти помилки , адже пальці завеликі для кнопочок на екрані телефона, тож іноді попадають не на ту літеру. Та ще й цей автозамінник тексту, що іноді тільки заважає… Але це не проблема. Повідомлення написане, виправлене та відправлене. Фух.

Звісно, було б краще не писати першою, та що ж робити, якщо він ось так зник, при чому не зрозуміло через що. До того ж, в неї був привід - вона має подякувати за гру.

Завдяки сучасним інформаційним технологіям в ту ж секунду, за багато кілометрів від дому Руслани, на смартфоні керівника компанії “Барстер” блимнуло сповіщення про нове повідомлення.

- Що там? – спитав його друг Гоша, який саме сидів поруч.

Руслан та Георгій, або просто Гоша, були гарними друзями з самого дитинства, ще з дитсадка, коли батьки Руслана ще не заробили свої статки і їх син ходив до звичайного садка. Гоша мав не ідеальну, та досить цікаву зовнішність. Виразні сині очі, темне волосся з чубчиком, що кумедно стирчав, губи, що ніби висічені скульптором з мармуру, ніс з невеликою горбинкою. В дитинстві деякі діти дражнили його, називаючи чебурашкою, бо був трохи каплавухий. Та з віком ця кумедна риса зовнішності стала менш помітною. Але Руслан і надалі продовжував жартівливо називати його чебурашкою, хоча в дитинстві захищав його від глузувань інших дітей.

Вони удвох сиділи в затишному кафе й пили каву. Руслан відкрив повідомлення, що увірвалося у їх розмову, швидко прочитав й наче трохи напрягся.

- Та нічого… - зніяковіло промовив він й замислився. Ще ніколи він не брехав другові, з яким був не розлий вода з самого дитинства. Але ж… як сказати другові те, за що потім буде соромно? Як оголити перед ним свої чорні думки?

Руслан подивився на друга. Гоша завжди був веселим і товариським, а також дуже правильним. Він не зрозуміє.

- То ти мені розкажеш про Алісу? – друг, схоже, вже відкинув своє перше запитання й поцікавився тим, що вже довго цікавило усіх близьких Руслана.

- Так – відповів чоловік. – Вона знов пройшла обстеження.

- І як?

- Погано. Схоже, що таки почалося пізнє відторгнення донорського серця. Навіть імунодепресанти не допомагають. Майже два роки протрималося. Лікар радить зробити пересадку в найближчий час, максимум через місяць.

- А донор є?

- Ні. – в очах Руслана добре читалася безнадія.

- Хіба ж зовсім ніде не помирають люди?

- Але ж у неї рідкісна група крові. Через це важко знайти донорський орган.

- Так, я знаю. Організм не сприймає…

Так, вони це добре знали. Аліса за три роки перенесла вже дві опеації. Першого разу їй вживили штучне серце, апарат, що мав підтримувати її власний орган. Але це було дуже незручно. Провода, що стирчать з тіла… Жах. Та через рік і цього вже було не достатньо. Почалися ще більш напружені пошуки донорського серця. Їм пощастило – вже через два місяці знайшовся донор, та його серце підходило не ідеально, тож два роки його роботи – це навіть багато. І ось, через два роки, вони усі разом – Руслан, Аліса та її батьки – мали знов шукати донорське серце, яке б повністю підходило дівчині. Батьки Аліси не були багаті, тож Руслан взяв на себе всі витрати стосовно лікуваннякоханої дівчини. Найкращі лікарні, лікарі, операції за кордоном – нічого не шкода. Також він знайшов зв’язки по всіх лікарнях міста та його околиць, щоб вчасно дізнатися, якщо в лікарнях опиниться людина з ідеальними параметрами, що підходять Алісі.

- Ти ж пильно слідкуєш за лікарнями, - ніби прочитавши його думки, промовив Гоша. – Невже нікого не було підходящого?

- Десь вісім місяців тому померла жінка з підходящими параметрами, та її серце мало вади, через які його забракували.

- Шкода. – зітхнув друг.

- Ти й не уявляєш, як шкода… - Руслан засмучено подивився в свою чашку, ніби там знаходилися розгадки таємниць Всесвіту. – Ще була дівчина… Вона впала, послизнувшись на льоду. Її серце ідеально б підійшло, але…

- Що “але”?

- Її травми виявилися не такими страшними, як здалося спочатку, тож вона пішла з лікарні цілковито здорова.

Два друга синхронно зітхнули й на хвилинку запанувало мовчання. В приміщенні якийсь співак наспівував слова кохання, люди навколо них також не голосно спілкувалися на свої особисті теми.