Частина 7

Руслан приїхав додому, маючи намір сховатися від усього світу. Так кепсько він ще не почувався ніколи в житті. Зачинивши за собою двері, він наче зірвався з ланцюга. Прямо у взутті він одразу попрямував до міні-бару, необережно налив у склянку алкоголь, швидко випив. Та це, звісно, не допомогло. Краще цому не стало. Він з люттю жбурнув склянку в стіну, від удару вона з дзвоном розлетілася на дрібні скляні уламки. Руслан як лев, зачинений у клітці, почав ходити туди-сюди, обдумуючи сьогоднішні події. Раптом задзвонив телефон, від чого чоловік навіть здригнувся. На екрані висвітилося, що дзвонить його інформатор з лікарні. Руслан швидко відповів.

-Ало?

-Руслане Олеговичу, в мене для вас дві новини – гарна і погана. – почув він.

-Кажіть скоріше!

-Після ДТП померла жінка сорока років. Її параметри такі, як вам потрібні.

-Тобто у нас є донор? – Руслан миттєво змінився в обличчі, він вже сяяв радістю. – Я зараз! Виїжджаю!

-Зачекайте! Є ще погана новина.

-Навряд чи щось затьмарить цю чудесну новину! – Руслан вже зачинив двері ззовні й готовий був бігти на вулицю, та спочатку треба було подзвонити Назару, ателефон зайнятий. Тож йому не терпілося завершити рзмову.

-Розумієте, чоловік померлої не дає згоди на донорство.

Руслан знов потьмянішав й притулився до стіни. Він добре знав, що це означає. Без дозволу родичів лікарі не зможуть забрати донорське серце й використати його для трансплантації. Ось наче воно є, але брати його не можна.

-Я його вмовлю! – рішуче сказав Руслан.

-Він твердо стоїть на своєму.

-Я вмовлю! Хоч на колінах буду повзати, хоч взуття його цілувати, та я змушу його погодитись!

Назар, що не встиг від’їхати дуж далеко, швидко повернувся. Через короткий час вони вже дісталися лікарні. Але за цей час Руслан встиг прокрутити в голові подальший сценаій подій. Якщо чоловік померлої погодиться віддати серце своє дружини, тоді в найближчі години Алісі буде зроблена операція. Кілька годин нервів і хвилювань, але потім – надія на щасливе життя.

Руслан вже уявляв як повідомить гарну новину батькам Аліси і своїм батькам, а також Гоші, як вони всі зрадіють й примчать до лікарні, щоб провести тут кілька болісно – хвилюючих, але сповнених надії годин. А ще це давало йому визволення від тягаря, який він мало на себе не повісив – тягаря вбивства. Він подумки дякував Богові за подарований шанс, як і минулого разу, коли він сподівався на краще, але серце не підійшло. Та цього разу все має скластися найкращим чином, бо скільки ж можна?!

Позаду сходи, попереду – його знайомий лікар, що вийшов йому назустріч.

-Де він? – без вступу спитав Руслан.

-Я проведу. Але будь ласка, будь тактовним. Цей чоловік щойно став вдівцем.

-Так-так, звісно. Я розумію. Але швидше, час не чекає…

Ще дві хвилини – і Руслан побачив його. Чоловіка, вбитого горем. Він сидів на лікарняному кріслі, а біля нього сиділа немолода жінка, яка втішала його, хоч і сама була заплакана. На секунду Руслан представив на його місці себе і від цього стало моторошно. Жахлива ситуація. З родичами попереднього донора йому не доводилося домовлятися, бо вони одразу дали свою згоду. Він навіть не бачив їх. А тут… йому доведеться розмовляти з людьми, думки яких зараз перебувають у шоковому безладі. Але немає часу на страх. Треба діяти.

-Вибачте, що турбую. – заговорив Руслан до чоловіка з жінкою, які повільно підняли на нього очі, повні відчаю і болю. – Прийміть мої співчуття…

-Ми знайомі? – спитала жінка.

-Ні. Але мені дуже треба з вами поговорити.

-Нам зараз не до розмов. – похмуро відрізав чоловік.

-Я розумію, але не можу чекати. Будь ласка, вислухайте мене. Моя наречена дуже терміново потребує операції…

-А, то це ви з приводу серця? – чоловік явно був настроєний не дружньо. – я ж уже казав, що не дам згоду.

-Прошу, послухайте. Моїй нареченій двадцять п’ять років, вона ще й не встигла пожити… Невже ви не дасте їй шанс на життя?

-Пожити? – скрикнув чоловік - А моя дружини? Хто їй дасть шанс на житя? Я втратив її... А наші діти... Двоє дітей залишилося без матері!

-Я розумію ваше горе…

-Та що ти розумієш!

-Ви кажете так, наче я в чомусь винен.

-Моя дружина померла, мої діти стали сиротами, а ти просиш мене віддати її серце? Та як тобі не соромно?

Соромно? Руслан не розумів чому йому має бути соромно. Він всього лише просив те, що тій жінці вже не потрібно, але дуже потрібно Алісі. Всередині все кипіло, але чоловік стримував себе як міг.

-Я розумію ваше горе. - знову повторив Руслан. - Але вашої дружини вже не повернути, а мою наречену ще можна врятувати. І її порятунок залежить від вашого дозволу. Я благаю вас, допоможіть... Дозвольте забрати серце, поки ще не пізно.

-Я ж сказав — ні! Я не дам зрозтягувати тіло моєї дружини по шматочках! Майте ж хоч якусь повагу!

-Благаю... Я дам вам все, щопопросите! - Руслану було важко тримати себе в руках, бо цей чоловік був наче непробивна стіна. - Я дам вам багато грошей. Скільки захочете. Вам і вашим дітям вони стануть у нагоді.

-Що?! - обурився чоловік. - Ти ще смієш мені гроші пропонувати за тіло моєї дружини?!

-Це просто допомога вашим дітям. І моя величезна вдячність.

-Ні! Ні і ще раз ні! І залиште мене у спокої!

-Але я не можу... Мені дуже потрібне це серце! Іншого шансу може не бути! - Руслан впав перед чоловіком на коліна. - Благаювас! Це ж вам нічого не вартує. Благаю, дайте згоду!

-Встань негайно і йди вже! Я не зміню свого рішення! - почув він у відповідь на своє приниження.

Він стоїь перед цим чоловіком на колнах, намагаючись бути тактовним, щоб не образити почуттів вбитого горем вдівця, прикладає максимум зусиль для цього, пішов навіть на приниження, ставши на коліна, і що він чує? “Я не зміню свого рішення”! Страх, втома, злість, образа й відчай, які він тримав в собі з усіх сил, вирвалися на волю.