Ім'я без обличчя

Частина 8

-Мммм, як смачно! – із захопленням протягнула Лана, смакуючи шоколадне тістечко. – А ти чому не їси?

Вони удвох сиділи в парковому кафе, куди зайшли погрітися й випити кави. Дівчина з апетитом їла тістечко, запиваючи його кавою. Руслан сидів навпроти неї й наче забув про свій перекус, роздумуючи над чимось, що тяжіло над ним. Над чим саме – можемо здогадатися.

-О, я апросто задумався… - сказав чоловік, вийшовши з трансу.

-Хочеш тістечко? – дівчина простягнула до нього ложечку з солодким шматочком.

-Ні, дякую… - трохи зніяковів чоловік й почав копатися виделкою в своїй тарілці. Для неї це побачення, а для нього – балансування між темрявою й світлом.

-Ти не радий, що прийшов сюди? – після невеличкої паузи раптом спитала Лана.

Руслан аж здригнувся. Невже у нього все на обличчі написано? Треба взяти себе в руки.

-З чого ти взяла? – посміхнувся він – Все гаразд.

-Ну, ти якийсь сумний і неуважний.

-Вибач, просто не виспався. А тут взагалі така атмосфера, що я засинаю навіть сидячи. Треба пройтися і розім’яти ноги.

Так вони і зробили. Вони повільно йшли парком, розмовляючи на різні теми. Руслан й сам не помітив, як забув про свої сумні думки й з головою поринув у бесіду. Схаменувся, коли вони разом підійшли до доріжки, яка мала вивести їх у менш людне місце. Саме туди Руслан мав привести дівчину, щоб реалізувати свій план. Чоловік приклав усі зусилля, щоб не звертати уваги на серце, що тріпотіло у грудях, і повів Лану на ту стежку.

Останні дні виявилися досить сніжними і морозними, наче лютий раптом згадав, що він зимовий місяць, дарма що до весни залишилось всього нічого. Зима нібито намагалася відвоювати собі побільше днів, плануючи захопити собою й частину березня. Тож морозець пощипував за всі відкриті частини шкіри. Руслан подивився на дівчину, що безтурботно щебетала, розповідаючи смішну історію з життя. Її щоки помітно порозовішали від впливу холоду, від чого вона стала схожою на Білосніжку з відомої казки – шкіра біла, як сніг, червоні губи, як кров… і сіро-зелені очі в обрамлнні густих вій. “Такою вона і залишиться в пам’яті” – майнула думка в голові Руслана, від якої він внутрішньо здригнувся. Його очі забігали по місцевості: парк залишився позаду, навкруги нікого, лише дерева й дорога, якою дуже рідко проїжджали поодинокі авто. Чоловік знайшов очима сіру пляму біля віддаленого скупчення дерев. Це було авто, місцезнаходження якого він точно знав, бо сам його там залишив зі своїм водієм-спільником усередині. Руслан йшов, переводячи розгублений погляд з авто на дівчину й навпаки, і відчував як підкошуються його ноги. Цілий вир емоцій й почуттів роздирав його душу, заважаючи дихати й заглушаючи слова дівчини, яка ще не розуміла, яке чудовисько знаходиться поруч з нею. Перед очима спливали різні образи: усміхнене й таке дороге обличчя Аліси, потім кохана на лікарняному ліжку з втомленими й сумними очима; обличчя Назара, що зараз сидів за кермом доленосної автівки й чекав слушної нагоди для здійснення жахливого плану; обличчя Лани, яка була схожа на чарівну принцесу з казки, і тієї ж миті – її скривавлене обличчя й побляклі очі, в яких застигли подив і жах. Земля пішла з-під ніг і Руслан навіть не помітив, як опинився біля найближчого дерева й майже повис на його стовбурі, міцно вчепившись пальцями в його кору.

-Тобі погано? – почувся стривожений голос Лани й чоловік відчув, як вона доторкнулася до його плеча.

-Так… трохи… - чесно відповів він й знову його погляд сконцентрувався на сірій плямі біля віддаленого скупчення дерев.

-Може, тобі потрібно сісти? – дівчина почала поглядом шукати якусь лавочку і знайшла її. – Ходім туди!

Руслан подивився в напрямку, куди вказувала дівчина. Щоб дійти до лавочки, їм потрібно було пройти трохи ближче до того місця, де стояла доленосна автівка. Саме в цій точці, за планом Назара, Лана повинна була “зустрітися” з бампером автівки. Дурненька! Вона сама йшла до своєї загибелі! Чоловік різко схопив Лану за плечі й змусив подивитися собі в очі, чим дуже налякав дівчину.

-Подивись на мене і слухай уважно! – рішуче заговорив він. – Тобі треба йти звідси. Повертайся в парк і їдь додому. Зрозуміла?

-Н-ні…. – перелякано відповіла дівчина. – Чому я маю їхати? І що з тобою? Ти мене лякаєш…

-Я сам себе лякаю… - злетіло з його губ.

-Що сталося? Все ж було добре….

-Ні, Лано, нічого не було добре! Взагалі нічого!

-Тобто… Як це? Що ти маєш на увазі?

-Ти маєш іти. Негайно! Я погана людина і тобі не варто зі мною спілкуватися!

-Що ти таке кажеш? – трохи розгублено, але тепло посміхнлася Лана й взяла його обличчя в свої долоні. – Ти – поганий? Я не вірю в це!

Дівчина раптом подалася вперед й припала губами до його блідих губ, від чого його тілом прокотився електричний розряд. На якусь секунду Руслан завмер, збитий з пантелику вчинком Лани, та потім відсахнувся від неї, як обпечений полум’ям.

-Що ти…. – прошепотів він розгублено.

-Я хотіла, щоб ти знав, що я не вважаю тебе поганою людиною. І якщо ти ще не зрозумів – ти мені подобаєшся…

-Ти погано мене знаєш… - він був похмурий, як грозова хмара перед початком зливи.

-А мені здається, що достатньо… - Лана провела долонею по його щоці.

-У мене є наречена. – сказав він, а Руслані здалося, що прогримів грім.

-Наречена? - розгублено повторила вона, усвідомлюючи значення цього слова.

-Так.

-Але ти нічого не говорив про неї...

-І це доводить те, що я не така вже й гарна людина.

-Ти це вигадуєш! - в очах дівчини спалахнула образа. - Тільки чому не можна сказати правду? Якщо я не подобаюсь, то так і скажи, а не вигадуй наречену!

-Я не вигадую.

-Тоді чому ти зараз не з нею?

-Це довго пояснювати. - Руслан знову кинув нервовий погляд у бік сірого авто, потім взяв руки дівчини в свої. - Благаю, не питай мене ні про що. Просто їдь додому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше