Міжсезоння

Глава 2. КРИГА СКРЕСЛА


     Якось несподівано та непомітно для себе всі радянські люди почали потихеньку усвідомлювати, що вони живуть тепер у зовсім іншій країні. І хоча все було так, як і раніше, хоча всі атрибути лишалися ті ж самі, але щось було вже не так. Але це «не так» ще майже не відчувалося. Зміни були ще такими непомітними для неозброєного ока. 
     Стратегія прискорення зазнала повного фіаско. Виявилося, що причина збоїв в економічному розвитку, що призвели до такого жалюгідного становища країни, одними лише застійними явищами та інерцією не обмежувалася. Причина полягала зовсім в іншому. Неможливо було прискорити розвиток країни, нічого не міняючи в її системі. Прискорення при повному збереженні старої системи, прискорення без кардинальних змін у тій системі, було шляхом у нікуди. Адже та система за своєю сутністю була антиприродною, антилюдською. Треба було все це зламати, аби на розчищеному місці побудувати цілком нову систему взаємовідносин. Проте всім тим радикальним змінам заважали ідеологічні догми, що переважали над здоровим глуздом. І головним гальмом на шляху до прогресу була та сама адміністративно-командна система, про шкідливість котрої Горбачов почав говорити саме в січні вісімдесят сьомого. 
     І хоча тоді ще продовжували говорити про державне приймання продукції, про науково-технічну революцію, слово «прискорення» одного чудового січневого дня 1987 року непомітно для всіх зникло з активного політичного лексикону. А йому на зміну прийшло зовсім нове поняття, що ознаменувало новий період радянської історії — «перебудова». А разом із ним — поняття «гласність», «господарчий розрахунок», «нове мислення». 
     Поступово згорнулася боротьба з так званими «нетрудовими» прибутками, натомість було прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність, що фактично леґалізував приватний бізнес у Радянському Союзі. Навіть анекдот такий ходив на той час: «Ну, просто не знаю, що робити з цими торговцями на базарі! — скаржився дільничний інспектор міліції своєму начальникові. — Чи карати їх за нетрудові прибутки, чи заохочувати за індивідуальну трудову діяльність?» Учорашні цеховики теж виходили з підпілля: тепер вони ставали кооператорами. Коротше кажучи, країна прокидалася від тривалого летаргічного сну. А до радянської економіки потихеньку починали запроваджуватися ринкові механізми. Проте з ідеологічних міркувань терміни ринкової економіки замінювалися радянськими евфемізмами: замість словосполучення «приватне підприємництво» використовувалося словосполучення «індивідуальна трудова діяльність»; замість слова «бізнес» — слово «госпрозрахунок». Реформи набирали обертів, хоча до справжньої лібералізації було ще дуже далеко. Та й ніякої лібералізації суспільства Перебудова не ставила собі за мету. Головною її метою було пробудження в народі ентузіазму, приспаного за брежнєвських часів, котрі були оголошені роками застою. Навпаки, замість лібералізації на перших етапах Перебудови спостерігалося закручування гайок… Радянська політична система все ще лишалася тоталітарною, а радянська економіка — адміністративно-командною. Капіталістичний світ для Радянського Союзу все ще «загнивав», а радянська пропаґанда все ще втовкмачувала у свідомість пересічних радянських людей, буцімто західні країни тільки й мріяли про знищення соціалізму. 
     Але, тим не менш, Перебудова поступово розгорталася. Якось під час свого офіційного візиту до Чехословаччини Горбачов заявив про те, як у різних закордонних ЗМІ можна було побачити російське слово «перестройка», яке не перекладалося, а лише транскрибувалося — «Perestroika». Настільки це слово набуло популярності в усьому світі.
     Звичайно ж, Перебудова на тому етапі зовсім не ставила за мету розвалити Радянський Союз та знищити комуністичний лад. Навпаки, радянське керівництво неодноразово заявляло про те, що Перебудова має на меті розкрити весь потенціал соціалізму.
     Слово «перебудова» було підхоплено й пересічними мешканцями тодішнього Радянського Союзу. Популярним тоді було гасло: «Розпочни перебудову з себе». Проте більшість людей казали тоді, буцімто їм нема чого перебудовуватися: вони буцімто й без того є чесними та добросовісними радянськими трудівниками. 

     Хвиля перебудови докотилася й до стін чернівецької середньої школи номер два. Однієї лютневої суботи в 10-Б класі відбулися чергові комсомольські збори. 
     — Як ви знаєте, — почала свою промову Аліса Сергіївна, відкриваючи комсомольські збори, — зараз у нашій країні проголошено курс на Перебудову. Ось ми зараз і подивимося, чи треба щось перебудовувати в нашому класі. Почнемо, наприклад, зі ставлення учнів нашого класу до виконання їхніх комсомольських доручень. 
     Хоча формально збори проводила комсорг класу Таня Волкова, проте Миронючка проведення цих комсомольських зборів узяла фактично на себе. Вона почала опитувати всіх учнів, аби вони відзвітували їй про стан виконання своїх громадських доручень.
     Черга дійшла й до Ковальова.
     — А тепер, — заявила Миронючка, — ми подивимося на те, як у нашому класі виконуються пошукові завдання та як проводиться шефство над ветеранами війни. Відповідальним за пошукову роботу в нас є Ковальов. Отже, Антоне, питання до тебе: у якому стані в нашому класі перебуває пошукова робота?
     — Темою нашого пошукового завдання, — почав Ковальов відповідати, сидячи на своєму місці.
     — Потрудися встати, коли відповідаєш! — різким тоном скомандувала Миронючка. 
     Ковальов встав, проклинаючи в думках усі ті казармові порядки, що мають лише одну мету: якомога сильніше принизити людську гідність учнів, та продовжив відповідати стоячи.
     — Темою нашого пошукового завдання є «Партизанський рух на Буковині»…
     — То є минулорічна тема, — перервала його Миронючка. — У цьому році темою нашого пошуку є «Буковина у дванадцятій п’ятирічці»! Ти навіть не знаєш тему нашого пошукового завдання! Продовжуй!
     — Я звертався до музею партизанської слави в Індустріальному технікумі, — продовжив Ковальов. — Директорка музею дала мені адреси колишніх партизанів, що мешкають у Чернівцях. Я зібрав дані про цих ветеранів, поширив їх серед класу та ми взяли шефство над ними…
     — Усе це було в минулому році! — різко обірвала його Миронючка. — Скажи ліпше відверто про те, що ти в цьому році нічого не робив! Вже пройшло ціле півріччя, а ти й у вересні нічого не робив, й у жовтні нічого не робив, у листопаді, у грудні, у січні… І ось тепер лютий, а ти маєш нахабство звітувати тут перед усім класом про якісь неіснуючі досягнення! … Я тобі оголошую сувору догану з занесенням до особової справи. І якщо протягом лютого ти не візьмешся за виконання свого комсомольського доручення, про вступ до університету можеш взагалі забути! По-перше, питання про виконання тобою твоїх комсомольських доручень буде поставлено на засіданні комсомольського бюро. А це означає, що на тебе в такому разі чекає комсомольська догана, з котрою ти навряд чи кудись зможеш вступити. А, по-друге, я тобі дам таку характеристику, з котрою тебе навіть і до тюрми не візьмуть. Я тобі написала гарну характеристику для «Малого університету», але більше я тобі таких поступок не робитиму! Я тобі даю два тижні. Через два тижні ти повинен будеш відзвітувати про виконану роботу на класній годині. І якщо ти цю роботу не виконаєш, я не лише не дам тобі гарної характеристики. Я зроблю все, аби ти не вступив до жодного ВНЗ! Я тобі це обіцяю, і я не жартую! У тебе є щось іще сказати на це?
     Антін промовчав. 
     — Тобі навіть нема чого на це сказати! — гаркнула Миронючка востаннє. — Сідай і роби висновки!
     Сувору догану, оголошену Ковальову та іншим учням, що неналежним чином виконували свої комсомольські доручення, було включено до резолюції за підсумками комсомольських зборів. Усіх тих учнів примусили написати пояснювальні записки, а постанову про сувору догану було вивішено в так званому «класному кутку». 
     Після тих розгромних зборів Ковальов іще більше зненавидів школу. Замість того, аби спокійно готуватися до випускних іспитів та до вступу до університету, Антін змушений був бігати по музеях та по архівах, звертаючись до тамтешніх наукових співробітників та збираючи в них дані про чернівецьких ветеранів. А потім треба було ще й розшукувати тих ветеранів, а потім — розподіляти шефство над тими ветеранами серед однокласників…
     А лютий усе тривав та тривав… Він тягнувся так поволі… Здавалося, цей навчальний рік не завершиться ніколи… Здавалося, йому не буде ніякого кінця… А Антонові так хотілося, аби той навчальний рік скінчився якомога скоріше… А лютий усе тягнувся та тягнувся…
     А тут іще — цей клятий навчально-виробничий комбінат! Добре, якби він давав належну професійну підготовку з робітничих спеціальностей! Але ж цього не було. А замість цього учнів нахабно та нещадно експлуатували, використовуючи їх на виробництві як дармову робочу силу на найпримітивніших операціях, нічого, до того ж, не сплачуючи їм за їхню рабську некваліфіковану працю. І це рабство на виробництві тривало цілу третю чверть. 
     Антін мусив раз на тиждень упродовж шести годин перебувати на взуттєвій фабриці, дихаючи весь цей час парами ацетону та інших шкідливих для здоров’я речовин, та виконувати найпримітивніші операції, нічого за це не отримуючи. А після повернення додому він, такий отруєний усіма тими ацетонами та формальдегідами, ще й мусив звідкілясь знаходити сили, аби вчитися, готуватися до випускних та до вступних іспитів… Та ще й бігати по ветеранах під загрозою отримати погану характеристику.
     Надихавшись парами ацетону, Антін чергового понеділка вийшов з приміщення взуттєвої фабрики на березі річки Прут та в напівзапамороченому стані попрямував до кінцевої тролейбусної зупинки третього та п’ятого маршрутів. Зайшовши у тролейбус, він витягнув зі свого гаманця блок із тролейбусних талонів, придбаних заздалегідь, відірвав від цього блоку один талон та, закомпостувавши його, сів на двомісне сидіння, не бажаючи нікому поступатися цим місцем. Антін відчував себе вичавленим лимоном. Шкода, що учням другої школи з якихось невідомих причин не видавали учнівських квитків, інакше Антін міг би щомісяця купувати місячні абонементи за пільговою ціною. А так він мусив щоразу купувати одноразові талони, адже йому треба було постійно їздити тролейбусом як до університету, так і до взуттєвої фабрики. 
     Поступово салон тролейбуса заповнювався пасажирами. Біля вокзалу до Антона на сусіднє місце підсів якийсь чоловік років сорока — у шкіряній куртці з хутровим комірцем, у хутровій шапці та в замшевих рукавицях. До наступної зупинки той чоловік спокійно доїхав, роблячи вигляд, ніби нічого навколо не відбувається. Раптом після наступної зупинки жінка, що їхала, стоячи біля кабіни водія, несподівано оголосила: «Усім приготувати талони та проїзні». Поки жінка ходила по салону, перевіряючи в пасажирів квитки, чоловік, що сидів поруч з Антоном на сусідньому кріслі, раптово звернувся до Антона. 
     — Ваш квиток! — сказав він Антонові.
     Антін, нічого не підозрюючи, дав йому свій квиток. Чоловік почав уважно розглядати перфорацію від компостеру.
     — Цей талон було пробито двічі! — заявив він.
     — Як це, двічі? — спитав Антін. — Я його відірвав від блоку при вході та одразу ж прокомпостував.
     — Що ти мені кажеш! — вигукнув контролер. — Ось, дивися, це слід від одного компостеру, а це — від іншого. 
     Антін дав йому блок невикористаних талонів.
     — Зараз я проб’ю ще один талон, після чого Ви можете порівняти цей талон із новим, — заявив Антін. — Тоді подивимося, чи той талон, котрий я Вам зараз пред’явив, було пробито двічі, чи ні.
     — Вже пізно, — відповів контролер, відібравши в Антона всі невикористані талони. — Треба було раніше думати.
     — А Ви порівняйте, а потім і робіть висновки, — продовжував Антін доводити свою правоту. 
     — Чого я буду порівнювати! — наполягав контролер. — Ти порушив правила користування громадським транспортом — тепер відповідай! Зараз ці вимоги стали суворішими. І відповідальність за їхнє порушення — теж суворішою. 
     Чоловік покликав свою напарницю.
     — Ось цей юнак має старий квиток, — заявив він. — він його двічі прокомпостував. 
     — Нехай тепер сплачує три рублі, — відповіла жінка. 
     — У мене нема трьох рублів, — повідомив Антін.
     — А якийсь документ, що посвідчує твою особу? — спитала жінка. — Паспорт, чи студентський квиток, чи учнівський квиток, чи службове посвідчення?
     — Теж нема, — відповів Антін. 
     — Тоді ти нариваєшся на неприємності, — пояснила жінка. — Ми змушені тебе затримати та відвести до відділення міліції. А там тебе можуть тримати Бог знає скільки, аби скласти потім протокол затримання. А після цього тобі й за місцем роботи повідомлять, чи за місцем навчання. І не три рублі з тебе потім стягнуть, а вдесятеро більше. А якщо чинитимеш опір — то й на п’ятнадцять діб можеш загриміти! Отже, давай, по-доброму, або сплачуй три рублі, або показуй нам своє посвідчення особи. Інакше ми «відкориґуємо» твою долю в потрібному напрямі. Тепер у нас Перебудова, тепер треба набагато суворіше та рішучіше боротися з усіма порушниками.
     — А Ви спочатку порівняйте компостери! — продовжував наполягати Антін.
     — Що ти нам байки розповідаєш? — крикнула жінка. — Тут компостери міняються по кілька разів на день — чи не на кожній кінцевій зупинці!
     — Ось і порівняйте, аби переконатися! — заявив Антін. 
     — Ну, гаразд, — сказала жінка. — Зараз я прокомпостую клаптик щільного паперу. А потім порівняю його з твоїм талоном. Не дай Боже, на твоєму талоні виявиться хоч одна зайва дірка! Тоді тебе ще й до кримінальної відповідальності притягнуть — за спробу ввести посадову особу в оману. Краще зізнайся чесно, що ти прокомпостував свій талон двічі!
     — А Ви, все ж таки, порівняйте! — наполягав Антін.
     Жінка дістала з сумки клаптик паперу в клітинку, вирваний з якогось блокноту, а потім підійшла до найближчого компостеру та зняла з нього пробу на цьому клаптику. Взявши Антонів квиток, вона почала порівнювати його з пробним компостером. 
     — Відпусти цього хлопця зі старим талоном, — несподівано сказала жінка своєму напарникові. — Старий талон — це ще не таке грубе порушення. Тут у салоні багато пасажирів, у котрих, взагалі, нема ніяких квитків. 
     Чоловік одразу ж відпустив Антонову руку, за котру він міцно тримав Антона весь той час. Антін миттєво кинувся до виходу, нічого при цьому не сказавши. Коли тролейбус зупинився на наступній зупинці, він одразу ж стрімко вибіг з салону, проїхавши дві зайвих зупинки. 
     Вийшовши, він весь час гадав, чому ті двоє контролерів причепилися саме до нього. Чому про цілком нормальний квиток, котрий був у повному порядку, вони почали говорити як про двічі закомпостований? Та ще й тероризували Антона, загрожуючи йому адміністративною та навіть кримінальною відповідальністю? Чи їм треба було просто виконати план з відловлення «зайців»? Але чому вони причепилися саме до Антона? Чим так Антін їх міг притягнути?
     Антонові одразу ж пригадалася величезна стаття з «Комсомольской правды» за назвою «Лист до батька щодо смерті сина» про те, як у якомусь підмосковному містечку працівники продовольчого магазину та співробітники міліції своїм хамством та приниженням людської гідності довели дванадцятирічного підлітка до самогубства. Антін почав гадати, а що було б, якби в тому салоні не виявилося по-справжньому безквиткових пасажирів. Якби ті двоє контролерів відконвоювали Антона на очах в інших пасажирів та в перехожих до відділення міліції. Тоді б йому, як злісному порушникові громадського порядку, дали б потім замість атестату про середню освіту так званий «вовчий квиток», із котрим він не міг би вступити не лише до університету, але й навіть до ПТУ. Той незначний інцидент запросто міг перекреслити Антонові все подальше його життя. 
     Після того інциденту Антін іще уважніше дивився за своїми проїзними документами. І на всілякий випадок завжди мав при собі три рублі, аби «здатися без бою», якщо ще якийсь ускіпливий контролер почне до нього прискіпуватися. 

     Поступово лютий, неначе ціла вічність, минув. Настав березень, проте приходу весни все ще не відчувалося. Надворі все ще стояли лютневі морози.
     Другого березня Федорчуки дуже скромно відзначили першу річницю загибелі Максима в Афганістані. Проте через снігові замети пам’ятник на могилі напередодні першої річниці встановити не вдалося. Треба було чекати на прихід справжньої весни. А вона чомусь затримувалася. Навіть на восьме березня всіх старшокласників мобілізували на прибирання територій навколо школи від усіх тих заметів. 
     Як би там не було, але після десятого березня зима відступила. А разом із нею почало поступово відступати замовчування неприємних сторінок радянської історії. 
     Одного березневого дня Антін, як і завжди, повернувся зі школи. Ніяких занять ані в «Малому університеті», ані на підготовчих курсах не передбачалося, тому Антонові хотілося просто розслабитися. Незабаром з роботи повернулася й Валентина Дмитрівна. 
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, — у тебе зараз щось є в університеті?
     — Ні, — відповів Антін. — Нічого немає.
     — А ти б не хотів сьогодні увечері сходити в кіно на останній сеанс? — запропонувала Валентина Дмитрівна.
     — Коли це? — спитав Антін.
     — На двадцяту годину, в кінотеатрі «Жовтень», — пояснила Валентина Дмитрівна. — Тобі вже є шістнадцять років, отже, ти вже можеш ходити на будь-які фільми та на будь-які сеанси. Візьмеш на будь-який випадок паспорт, якщо раптом вахтери сумніватимуться у твоєму віці. 
     — А що за фільм? —поцікавився Антін.
     — Цей фільм зветься «Каяття», — відповіла Валентина Дмитрівна.
     — Якось мені не дуже хочеться ходити вечорами до кінотеатру, — заявив Антін розслабленим тоном. — Я ліпше вдома посиджу.
     — А хіба ти не бажаєш подивитися фільм про сталінські репресії, про Єжова, про Берію? — запитала Валентина Дмитрівна. — Адже ти дуже цікавишся цією сторінкою нашої історії.
     — Про сталінські репресії я з задоволенням подивлюся, — відповів Антін. — Ходімо!
     Ковальови зрідка коли ходили дивитися кіно, проте того вечора вони дружньо попрямували до кінотеатру «Жовтень» на перегляд фільму, котрий висвітлював — нехай навіть поки що в дуже алегоричній формі — те, на що раніше було накладено суворе табу. 
     У радянських кінотеатрах раніше завжди перед переглядом фільму демонструвалися різноманітні кіножурнали та анонси фільмів, що мали демонструватися незабаром. Цього разу ніяких кіножурналів не було. На екрані одразу ж з’явилися титри грузинською мовою, після чого розпочався безпосередньо сам фільм. 
     — А чому тут поліція зображена в середньовічних панцерах? — прошепотів Антін. 
     — Це, напевно, так образно зображено, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Нібито вже двадцяте століття, а звичаї — все ще середньовічні. 
     Відверто там про злочини комуністичної системи нічого не говорилося, проте весь той фільм був насичений алегоричними образами. 
     Коли Ковальови поверталися з кінотеатру додому, всі вони дуже жваво обговорювали сюжет переглянутого фільму. 
     — А ось у нас, коли ми ще жили в Шуї, — почала згадувати Клавдія Петрівна, — в нас була одна сусідка, в котрої загинула вся сім’я буквально за якийсь один рік. Чоловік її працював майстром на якомусь заводі. Його всі робітники так поважали. Він був дуже чесною людиною. І ось однієї ночі у тридцять сьомому році його забрали. Ця жінка намагалася дізнатися, що з ним таке і де він тоді перебував, але всі пошуки істини виявилися марними. Тільки багато місяців по тому хтось повідомив, що її чоловік загинув у таборі. Їхній син, котрий на той час проходив військову службу, на знак протесту втік з армії. Його спіймали десь на Кавказі та стратили як дезертира. А їхня дочка навчалася в якомусь технікумі. На всіх комсомольських зборах її наполегливо примушували, аби вона публічно, перед усіма своїми товаришами, зреклася своїх батьків, оголошених ворогами народу. Вона не витримала всього того цькування та прямо в технікумі вистрибнула з вікна третього поверху, розбившись на смерть. А потім і та жінка померла, не витримавши всіх тих потрясінь. Я її зустрічала незадовго перед її смертю. Вона мені скаржилася, що на ній місця живого не залишилося. Якою дружньою була та сім’я, і як трагічно все скінчилося. 
     — Таких випадків було дуже й дуже багато, — підтвердив Дмитро Сергійович. Ось коли я навчався в Іванівському текстильному інституті, в нас був дуже гарний професор. Його теж поважали всі студенти. І ось прямо під час лекції до авдиторії зайшли двоє молодиків у шкіряних пальтах та чорних капелюхах та скомандували: «Встати!». А потім іще й пригрозили, що якщо він чинитиме опір, то одразу ж буде розстріляний на місці. Йому навіть не дали піти додому, аби попрощатися зі своєю сім’єю. Так нічого ми після цього випадку про нього більше й не чули. Напевно, він теж невдовзі загинув у таборі. 
     — Але я не розумію, як Сталін міг таке допустити — заявила Клавдія Петрівна, — адже він був дуже чесною людиною. Це все його оточення робило за його спиною.
     — Якби він бажав, — пояснив Антін, — він би, насамперед, замінив своє оточення. Але він цього не зробив. Виходить, що саме він є головним винуватцем в усіх тих злочинах. 
     Невдовзі всі навколо почали обговорювати сюжет цього фільму — і у школі, і в університеті, і в місті. 
     — Варлам Аравідзе — це збиральний образ тирана, — пояснила Віра Павлівна на одному з уроків історії, коли мова зайшла саме про цей фільм. — У нього вуса — як у Гітлера, зачіска — як у Піночета, костюм — як у Муссоліні, а пенсне — як у Лаврентія Берії. Такий собі типовий диктатор двадцятого століття. 
     — А чому там поліція була у середньовічних панцерах? — спитав хтось із учнів.
     — А тому, що режисер цього фільму Тенґіз Абуладзе прагнув показати те, що сталінська епоха була справжнім середньовіччям. У цьому фільмі, взагалі, суцільна алегорія. Художник Сандро Барателі, котрого репресували в тому фільмі, сам виглядає неначе Ісус Христос, а його ім’я співзвучно з іменем італійського митця Сандро Ботічеллі, котрий свого часу теж зазнавав переслідувань з боку інквізиції. Та, взагалі, аби дивитися цей фільм і при цьому все розуміти, треба дуже добре знати історію, а також треба добре знати Біблію. Це стосується, наприклад, монаха, котрий в одному з епізодів фільму їв рибу. 
     Ще одним культовим фільмом, сюжет котрого постійно обговорювався, був фільм «Плюмбум, або небезпечна гра» — про підлітка, що добровільно намагався боротися зі злочинністю, внаслідок чого загинула його улюблена дівчина. Взагалі, на той час почали випускатися багато злободенних фільмів, проте їхній сюжет був вельми однотипним: головний герой, що наодинці боровся з несправедливістю, або гинув сам, або втрачав когось із близьких йому людей. 
     А гласність усе набирала обертів, не відстаючи від перебудови. Спочатку радянські люди дізналися про те, що в їхній країні існує наркоманія. Потім почали відверто говорити про проституцію. А після виходу фільму «Каяття» в засобах масової інформації все частіше та відвертіше почали казати правду про сталінські репресії. Відкриття цих злочинів стало улюбленою темою, що домінувала як в офіційних, так і у приватних розмовах. 
     А тим часом третя чверть непомітно підійшла до свого кінця. Попереду були весняні канікули, котрих фактично не було — і не лише тому, що десятикласники мусили готуватися до випускних та до вступних іспитів, але й тому, що всі школярі під час весняних канікул чи не щодня зобов’язані були приходити до школи на численні «трудові десанти», або на різноманітні позашкільні заходи. 
     — Спробуйте тільки хтось не з’явитися на генеральне прибирання школи двадцять четвертого числа! — пригрозила Миронючка в останній день третьої чверті. — Хоч роботи там буде небагато, і без вас можна спокійно обійтися — але, все одно, не дай Боже, хтось не з’явиться! Потім про отримання атестатів про середню освіту та про вступ до ВНЗ можете забути! Без вас на тому трудовому десанті цілком можна обійтися, та без самого того трудового десанту — теж. Але ви всі зобов’язані з’явитися, бо радянська школа — то є трудова школа! Я не допущу, аби ви ухилялися від трудового виховання!
     Усі учні 10-Б класу були буквально розлючені, почувши від Аліси Сергіївни такий цинізм. Але подітися не було куди: треби було ходити, проклинаючи всю радянську систему взагалі та конкретних її представників зокрема, на всі ті «дебільні» та «маразматичні» заходи перед загрозою залишитися без атестату про середню освіту. 

     І ось для десятикласників нарешті настала остання чверть у їхньому шкільному житті. Вже був квітень, але погода щось не вельми бажала бути квітневою. Було ще дуже холодно та сиро, а на вулицях стояла суцільна сльота. Така сувора зима, та ще й з численними рецидивами в березні не вельми бажала поступатися своєю владою. Проте весна, все ж таки, брала своє. До того ж, для десятикласників то був період великих сподівань, адже до закінчення школи залишалося тільки якихось два з половиною місяці. 
     А головне, що всіх тішило, — це те, що на навчально-виробничому комбінаті вже більше не було тієї рабської праці на виробництві. Як добре було Ковальову та іншим хлопцям та дівчатам, котрі займалися за фахом «Взуттєва справа», відчувати, що не треба було більше їздити на ту взуттєву фабрику та виконувати там за безцінь, дихаючи ацетоном, різну примітивну роботу. 
     — Наприкінці цього місяця, — розпочала Ірина Семенівна свою розповідь на першому уроці взуттєвої справи у четвертій чверті, — ви повинні ось у цій класній кімнаті складати випускний іспит із взуттєвої справи. На наступному уроці я дам вам теоретичні питання до цього іспиту. А зараз я вам хочу сказати ось що. Старайтеся, щоб на іспиті у вас був якомога більш дитячий вигляд. Особливо це стосується дівчат. Бажано, аби шкільна форма у вас була старою — із брунатною сукнею та білим фартушком, — адже про нову, синю форму ще знають далеко не всі. Потім, ніяких чорних колготок, ніяких колготок у сітку…
     — А які ж колготки нам тоді надягати, — спитала якась дівчина.
     — Тільки тілесного кольору, — заявила Ірина Семенівна. — Або ж — білі гольфи… Далі. Ніяких чобіт до колін, ніяких бальних черевиків, ніяких босоніжок на тонких ремінцях. Ніякого взуття «на шпильках». На ногах повинні бути або мешти на низьких підборах, або ж сандалії — і теж на низьких підборах… Далі. Ніякого макіяжу, ніякої косметики, ніякої біжутерії, ніяких ювелірних прикрас… Ось пару років тому головою екзаменаційної комісії була в нас одна інженер на прізвище Краснова. І ось у класну кімнату зайшла якась нафарбована дівчина, а ця Краснова одразу ж як заявить: «І це школярка?». А потім, коли та дівчинка відповіла, Краснова їй і заявляє: «Ти відповідала на «четвірку», але через твій непристойний зовнішній вигляд я ставлю тобі «трійку». Іще подякуй мені за те, що я тобі, взагалі, «двійки» не поклала, адже ти прийшла іспит складати, а не в барі гуляти!»…
     — А що це за сталінські порядки такі? — здивовано спитав Мельничук. 
     — Ця інженер вважає, ніби шкільні роки — це лише вступ до життя, — пояснила Ірина Семенівна. — До того ж, школярі ще не заробили ані копійки, тому, на її думку, вони не можуть за власні кошти купувати косметику та біжутерію… Це людина ще старого гарту. 
     — А що, вона й до робітників так само ставиться? — поцікавилася Сильва Нечипоренко. 
     — Ні, — відповіла Ірина Семенівна, — до робітників вона нормально ставиться. Але вона просто звикла до того, що у школі повинні панувати казармові порядки. А сперечатися з нею ніхто не може, адже вона є головою екзаменаційної комісії, і тому її слово, на жаль, є істиною в останній інстанції. 
     А наступного дня на десятикласників очікували нові несподіванки. 
     — Сьогодні на засіданні педагогічної ради, — оголосила Аліса Сергіївна на своєму уроці в 10-Б класі, — нам повідомили про те, що тепер у десятих класах запроваджується випускний іспит із фізичної культури. Із цього рішення вже є відповідна міністерська постанова, згідно з котрою в усіх випускних класах першим випускним іспитом є іспит із фізкультури: біг на сто метрів, біг на три кілометри у хлопців та на два кілометри — у дівчат, підтягування — у хлопців та віджимання — у дівчат. Нам було повідомлено, що ті учні, котрі не складуть усіх тих нормативів із фізичної підготовки, не будуть допущені до решти випускних іспитів, а замість атестату про середню освіту їм видаватиметься довідка про те, що ці учні колись відвідували школу. А іспит із фізкультури прийматимуть професійні спортсмени. Отже, навіть тут планується державне приймання продукції. Я вас не лякаю, я вас попереджаю: не виключено, що хтось із вас через фізкультуру не отримає атестату про середню освіту. Бо зараз у країні повним ходом іде перебудова, і тепер держава просто не допустить, аби у випускників середньої школи був низький фізичний розвиток. Епоха обов’язкової середньої освіти вже пройшла. Тепер буде суворіше: якщо учень не в змозі впоратися зі стандартними нормативами, він не може отримати липовий атестат про середню освіту, адже тепер фізкультура стала таким самим важливим предметом, як математика, чи історія. 
     По класу прокотилася хвиля обурення.
     — Нам було заявлено про те, — продовжила Аліса Сергіївна, — що низький рівень фізичної підготовки є політичним злочином, спрямованим проти обороноздатності нашої батьківщини, і тому учні та їхні батьки повинні за це притягатися до суворої відповідальності… І, між іншим, зараз на фізичну підготовку звертатимуть увагу не лише у військових, але й також практично в усіх цивільних ВНЗ… Такий вам приклад… Одна випускниця минулого року… не буду називати її ім’я… Так ось, ця випускниця не була атестована з фізкультури, адже вона завжди показувала довідки про звільнення від цього предмету. Так і в атестаті їй замість конкретної оцінки написали просто «Відвідувала». І ось ця дівчина захотіла вступати до медичного інституту. А їй у приймальній комісії, подивившись на її атестат, і кажуть: «А Ви тут не зможете навчатися, бо у Вас дуже низький рівень фізичного розвитку». І так у неї навіть документів не прийняли. А дівчинка ця досить непогана. Але через фізкультуру вона не змогла навчатися в медичному інституті. 
     Антін повернувся додому у пригніченому настрої.
     — Усе! — заявив він, — я ризикую не закінчити школу!
     — Чого це раптом? — здивувалася Валентина Дмитрівна, почувши таке від свого сина. 
     — Сьогодні нам Миронючка заявила, — вимовив Антін тремтячим тоном, ледь не плачучи, — що нас не допустять до складання випускних іспитів, якщо ми не впораємося з іспитом із фізичного виховання.
     — Що за дурниця! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Країні потрібна робоча сила з закінченою середньою освітою. Отже, менше слухай усілякі такі залякування. Я впевнена, що ви всі впораєтеся з усіма випускними іспитами та так само всі отримаєте атестат.
     Слова Миронючки виявилися зовсім не порожніми. Вже на наступний день до класу на одному з уроків зайшов Василь Іванович Гасяк.
     — Сьогодні, — оголосив він, — о шістнадцятій годині всі хлопці повинні з’явитися до плавального басейну з плавками, милом, рушниками та віхтями. Будете складати залік із плавання. 
     — А що робити тим, хто не вміє плавати? — спитав Мельничук.
     — Це вже ваші проблеми, — заявив Василь Іванович. — Залік повинні скласти всі. 
     Антін прийшов додому.
     — Валю! — вигукнув він, звертаючись до своєї матері, — вони вже о шістнадцятій годині примушують нас з’явитися до плавального басейну, аби скласти залік.
     — Підемо разом! — відповіла Валентина Дмитрівна.
     У призначений час усі хлопці зібралися перед входом до басейну. Дехто навіть мусив пожертвувати «Малим університетом» заради цього. Десь у десять хвилин на сімнадцяту годину з вестибулю басейну вийшов Василь Іванович.
     — Сьогодні, на жаль, залік відміняється, — оголосив він. — У басейні знайдено стафілококи. Залік переноситься на середину травня. Але через тиждень цей басейн буде вже очищено. Отже, хто ще не навчився плавати, терміново записуйтеся у платні групи та вже розпочинайте вчитися плавати, поки не пізно. Бо якщо ви не складете залік із плавання, вас не буде допущено до випускних іспитів. 
     — Ходімо зараз до адміністратора, — заявила Антонові Валентина Дмитрівна. — Я поцікавлюся, чи можна вже записатися. 
     Валентина Дмитрівна та Антін зайшли всередину.
     — Де тут можна записатися до платної групи? — спитала Валентина Дмитрівна у вахтерки, що сиділа за столом у вестибулі.
     — Зараз басейн закрито, — повідомила вахтерка. — У басейні стафілокок.
     — А коли можна буде? — поцікавилася Валентина Дмитрівна. — Адже моєму синові треба залік складати.
     — Зараз я покличу адміністратора, — сказала вахтерка та підняла слухавку свого телефону. — У нього ви можете всі ті питання з’ясувати.
     До Валентини Дмитрівни та Антона вийшов чоловік років тридцяти.
     — Доброго дня! — сказав адміністратор.
     — Добрий день! — відповіла Валентина Дмитрівна. — 
     — Чим я можу бути корисним?
     — Коли можна буде записатися до платної групи, аби навчитися плавати?
     — А хто хоче записатися? — поцікавився адміністратор.
     — Мій син, — відповіла Валентина Дмитрівна.
     — А в якому він класі?
     — У десятому.
     — Надто пізно, — зітхнув адміністратор. — Треба було раніше.
     — Раніше не виходило, — заявила Валентина Дмитрівна. — До того ж, раніше якийсь ваш співробітник казав, що можна до десятого класу. 
     — Правильно, — підтвердив адміністратор. — До десятого. Але не у десятому.
     — Але ж моєму синові залік треба зараз складати, — почала переконувати Валентина Дмитрівна. — Якщо мій син не складе залік, його не допустять до складання випускних іспитів, і він не отримає атестат про середню освіту. 
     — А про що ж ви раніше думали? — із докором спитав адміністратор. 
     — А раніше цього заліку не було, — повідомила Валентина Дмитрівна. — Його лише нещодавно запровадили. Ніколи раніше школярі не складали ніяких заліків, а, тим більш, це не впливало на допуск до випускних іспитів. А зараз це нововведення запросто може моєму синові поламати долю. Мені навіть страшно уявити, що мій син через плавання не лише не зможе вступити до університету, але й, взагалі, залишиться без середньої освіти. 
     — Ну, якщо це нововведення, котре виявилося суцільною несподіванкою, дійсно, може цілком перекреслити Вашому синові майбутнє, тоді я зроблю-таки виняток для Вашого сина. Але, все одно, заняття розпочнуться тільки після двадцятого квітня. 
     — Мені все одно, коли, — сказала Валентина Дмитрівна. — Я Вам дуже вдячна. 
     Адміністратор підійшов до стола вахтерки та взяв у неї якийсь бланк.
     — Ось, — пояснив адміністратор. — Вам треба заповнити оцю анкету та докласти до неї необхідні довідки від лікарів. На бланку Ви можете побачити наш номер телефону. Коли Ви все зробите, принесіть, будь ласка, всі ті документи та віддайте їх або мені, або вахтерці. А потім зателефонуйте та дізнайтеся про початок занять. 
     Вже було сьоме квітня, проте погода все ще була досить прохолодною. Весна, хоч і з великими боями, але, все ж таки, вступала у свої права. А разом із нею перебудова в країні все відвертіше заявляла про себе. Преса все відвертіше писала про вади, на котрі ще попереднього року було накладено табу. А головною подією квітня став Двадцятий з’їзд ВЛКСМ. На ньому відверто говорилося про необхідність демократизації всередині комсомольської організації — те, чого іще попереднього року навіть неможливо було собі уявити. Але Ковальова більш за все цікавило піонерське свято, що проводилося для делеґатів того з’їзду. Особливо йому цікаво було побачити велику кількість піонерів у коротких шортах. Коротких шортів було не вельми багато, проте там були дівчата в юнармійській формі та в чоботях.
     Поки Антін милувався юнармійцями, раптово пролунав телефонний дзвінок.
     — Мене нема, — заявив Антін.
     Слухавку пішов брати Дмитро Сергійович.
     — Іди, Антоне, це тебе, — сказав він, відклавши слухавку на письмовому столі в сусідній кімнаті. 
     — Я ж казав, що мене нема. — Сказав Антін. — На найцікавішому місці!
     Дзвонила Миронючка. 
     — Антоне, — сказала вона, — завтра в нас день цивільної оборони. Отже, на завтра треба підготувати доповідь про протихімічний захист.
     — Мені зараз треба йти до бібліотеки? — спитав Антін. 
     — Не обов’язково, — відповіла Аліса Сергіївна. — У підручнику з початкової військової підготовки є достатньо матеріалів.
     — Добре, — сказав Антін. — Я підготую.
     Антін поклав слухавку та стрілою кинувся до великої кімнати, де стояв телевізор. Проте піонерок у чоботях вже не було. 
     — Чому ти не слухаєш мене уважно, — докорив Антін своєму дідусеві. — Адже я ясно сказав, мене нема.
     — Але ж то дзвонила Аліса Сергіївна, — пояснив Дмитро Сергійович.
     — Ну невже ти не міг придумати. Сказав би, що я десь у «Малому університеті», чи на підготовчих курсах. Чому мене, неначе військовослужбовця, можуть ось так запросто підіймати по тривозі?
     Невдовзі до помешкання зайшла Валентина Дмитрівна зі свіжою поштою в руках. 
     — Антоне, — сказала вона, — тут тобі надійшов якийсь лист без зворотної адреси. Мене той лист насторожив, я відкрила його і подумала, що то тебе якісь наркомани викликають на побачення, аби тебе набити.
     — А чому ти вважаєш, що це наркомани? — поцікавився Антін. — Хіба від цього листа пахне маріхуаною?
     — Та ні, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Ось, подивися, спочатку цей лист написано одним почерком, а закінчено його — зовсім іншим. Ось, подивися, почитай.
     Антін узяв аркуш паперу в клітинку, вирваного з зошита, та почав його читати:
     «Привіт, Антоне! Ти, напевно, здивуєшся, коли побачиш цього листа. Але не дивуйся, будь ласка, бо ти мені сподобався з першого погляду. Ти є найкращим юнаком серед усіх тих юнаків, котрих я коли-небудь зустрічала. Напевно, ти мене не знаєш, тому я хочу представитися. Звуть мене Вікторія, чи просто Віка. У мене дуже струнка фіґура, дуже красиві ніжки, дуже ніжна, атласна шкіра. Ти навіть не можеш собі уявити, як я тебе хочу. Я тебе вблагаю, стань моїм чоловіком! Я хочу мати дитину від тебе. І хочу, аби ти належав тільки мені. Тому я пропоную зустрітися зі мною в суботу, 25 квітня, о 17-й годині біля входу до кінотеатру «Україна». Якщо ти не прийдеш, я скінчу своє життя самогубством. З любов’ю, твоя Віка». 
     — А чому ти впевнена в тому, що це пастка? — спитав Антін. — Просто це якась дівчинка, котра хоче зі мною дружити. Не виключено, що це навіть якась моя однокласниця, котра себе видає за Віку. 
     — Антоне, не будь таким наївним! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Тобі готують пастку і хочуть тебе вбити! Тому ні в якому разі не ходи на це побачення!
     — Гаразд, — відповів Антін. — Не піду. 
     — Зараз усюди стільки наркоманів, стільки токсикоманів, — застерегла Валентина Дмитрівна. — А ця дівчина, напевно, є якоюсь повією. Якщо ця Віка, взагалі, існує. Я впевнена на сто відсотків, що це писав хлопець, котрий прагне тебе набити, чи навіть вбити. 
     Антін відклав той лист у бік. Валентина Дмитрівна одразу ж схопила його та сховала. 
     Двадцятого квітня Антін почав ходити на плавання, намагаючись поєднати ті тренування з заняттями в «Малому університеті» та на підготовчих курсах. 
     А двадцять сьомого квітня відбувся іспит у навчально-виробничому комбінаті. Антін готувався до нього цілу суботу та цілу неділю, сходивши тільки на півтори години на підготовчі курси. А коли він вирушав на іспит, то, за рекомендацією Ірини Семенівни, намагався виглядати якомога більш по-дитячому. Дякувати Богові, ніякої одіозної Краснової на тому іспиті не було. Були лише двоє якихось чоловіків пенсійного віку. Антін отримав за той іспит п’ять балів. 
     А наступного дня випав сніг. Холодна погода протрималася аж до кінця квітня. І на першотравневу демонстрацію всі прийшли одягненими по-осінньому. Холоди тривали й упродовж першого травневого тижня. 
     — Через тиждень, — оголосив Віталій Андрійович на першому травневому уроці початкової військової підготовки п’ятого числа, — всі юнаки відправляються на три доби до військової частини на військові збори. Головна мета тих зборів — ближче познайомити юнаків із солдатським життям. Тому в понеділок, одинадцятого травня, о шістнадцятій годині у тринадцятому кабінеті для юнаків та їхніх батьків відбудуться збори, де я дам короткий інструктаж, як себе поводити під час тих зборів. 
     У призначений час хлопці з обох десятих класів та їхні батьки почали збиратися у класній кімнаті 10-А класу. За вчительським столом сиділи військовий керівник Віталій Андрійович та класні керівники — Віра Павлівна та Аліса Сергіївна. 
     — Дорогі товариші, — відкрив збори Віталій Андрійович, — У четвер, чотирнадцятого травня, в усіх юнаків з десятих класів розпочинаються триденні збори на території військової частини на вулиці Московської олімпіади. Головною метою тих зборів є ближче знайомство юнаків призовного віку з солдатським життям та побутом. Під час цих зборів проводитимуться практичні заняття з тактичної підготовки на березі річки Прут біля села Остриця, далі на старому, ще румунському стрільбищі будуть навчальні стрільби з автомата Калашникова та деякі інші заходи. До речі, хоч вам перед тими стрільбами буде дано докладніший інструктаж, як поводитися зі стрілецькою зброєю, але, все одно, я зараз вам скажу ось що. Коли вам видадуть автомати, катеґорично забороняється при цьому цілитися в людей навіть із незарядженої зброї. Адже, якщо ви згадаєте прислів’я про те, що незаряджена рушниця раз на рік стріляє. Отже, ви, сподіваюся, це добре зрозуміли… 
     Ніхто нічого не відповів.
     — Якщо ви мовчите, — продовжив Віталій Андрійович, — то, сподіваюсь, ви вірно мене розумієте… Далі… Що з собою треба брати. Треба брати з собою предмети особистої гіґієни — мило, зубну пасту та зубну щітку… З одягу треба брати той одяг, у котрому ви будете ходити по військовій частині, дуже старий одяг для польових занять та спортивний костюм для спортивних заходів. Обов’язково треба мати з собою широкий ремінь. Якщо у вас нема речової торби, ви можете взяти якусь стару спортивну сумку… Весь інший інвентар ви отримаєте вранці чотирнадцятого числа у моїй підсобці… Вільного часу як такого у вас не буде, тому я не раджу вам брати ґітари, чи настільні ігри. Але для того, аби вбити час під час різноманітних очікувань, я раджу вам узяти якийсь часопис, але не порнографічний. Отже, ми збираємося чотирнадцятого числа о сьомій годині на шкільному подвір’ї. Це, звичайно ж, буде не курорт, але й ніякого пекла ви там не побачите.
     — Дозвольте й мені додати, — сказала Аліса Сергіївна, піднявшись зі свого місця. — Кілька років тому на цих зборах серед учнів четвертої школи стався дуже неприємний інцидент, котрий потім переріс у ґрандіозний скандал. Четверо якихось хлопців, котрі завжди користувалися у школі великою повагою, раптом образилися під час зборів на одного єврейського хлопця та почали ображати його національні почуття. Навіть зірку Давида малювали йому зубною пастою на стіні. Та постійно били його, ображаючи його людську гідність. Той єврейський хлопчик не витримав усіх тих знущань та поскаржився своєму військовому керівникові. А той військовий керівник заявив про це до КДБ. Коротше кажучи, там після того був величезний скандал. Усіх тих хлопців, що знущалися, погнали з комсомолу та не допустили до складання випускних іспитів. Вони не отримали атестатів, отже, вони тепер ніде не можуть далі навчатися. Якщо ви не хочете, аби вам також перекреслили ваше майбутнє, ні над ким, будь ласка, не знущайтеся. Особливо це стосується конфліктів на національному ґрунті. 
     Ковальов очікував ті навчальні збори неначе страту. І ось той день настав. 
     Вранці чотирнадцятого травня всі десятикласники зібралися на шкільному подвір’ї. Рівно о сьомій годині до них підійшов Віталій Андрійович.
     — У дві шеренги шикуйсь! — скомандував він хлопцям. 
     Хлопці за кілька секунд вишикувались у дві шеренги — так, як це вони робили на численних заняттях зі стройової підготовки.
     — Збори, рівняйсь! — продовжив командувати Віталій Андрійович. — Струнко! Вільно! 
     Усі встали у зручних для себе позах.
     — Отже, — розпочав Віталій Андрійович свою промову, — сьогодні ми розпочинаємо триденні навчальні збори на території базової військової частини — разом з іншими школами Першотравневого району. Я попереджаю вас, аби ви суворо дотримувалися військової дисципліни та тих інструктажів, котрі вам іще даватимуться під час зборів. Це стосується як внутрішнього розпорядку, так і правил поводження зі зброєю. А зараз ви отримуєте весь необхідний інвентар — протигази, котрі ви заздалегідь приміряли, а також бутафорські АКМ, прапорці, саперні лопатки, універсальні захисні костюми та інші необхідні речі. Далі ми пересуватимемося пішим порядком до тролейбусної зупинки та сядемо на четвертий тролейбус. Якщо натовп буде у тролейбусі дуже великим, і ви всі не зможете сісти, ми на вас усіх чекатимемо біля контрольно-пропускного пункту цієї військової частини, а ви повинні доїхати четвертим тролейбусом до зупинки «Вулиця Кишинівська». Тобто, зійти біля старого цвинтаря. 
     Отримавши в підсобній кімнаті протигази, бутафорські автомати Калашникова та інший необхідний інвентар, хлопці знову по команді вишикувалися на шкільному подвір’ї.
     — Зараз ми вирушаємо до тролейбусної зупинки, — сказав Віталій Андрійович перед строєм. — Під час пішого пересування всі повинні йти строєм, а не табуном коней, чи отарою овець. Питання є? … Якщо питань нема, тоді напррра-во! Похідною колоною по двоє кроком руш! 
     Хлопці попрямували строєм до тролейбусної зупинки. На щастя, натовп у тролейбусі був не дуже великим, і тому всім вдалося протиснутися в один салон. 
     Коли всі зійшли на вказаній зупинці та підійшли до КПП військової частини, там вже стояли учні інших шкіл — разом з їхніми військовими керівниками. 
     Рівно о восьмій годині до всієї тієї юрби вийшов якийсь підполковник. Як тільки він вийшов, браму на в’їзді до частини було відкрито, після цього всі попрямували всередину. Коли всі зайшли на плац, той підполковник почав командувати:
     — У дві шеренги шикуйсь! 
     — У дві шеренги шикуйсь! — продублювали команду військові керівники кожної школи, одразу ж почавши шикувати учнів своїх шкіл. 
     — Збори, рівняйсь! — скомандував підполковник, коли всі учні встали у дві шеренги. Струнко! Вільно.
     — Далі цей підполковник почав розповідати про мету цих зборів, про розпорядок дня та про інші організаційні питання. 
     — Сьогодні, — сказав він, — у вас розпочинаються триденні військові збори, головна мета котрих полягає в тому, аби ви побачили армійське життя, так би мовити, зсередини і вже за рік до призову мали уяву, що таке строкова військова служба. Вас розмістять у нових, благоустроєних казармах, умови в котрих є набагато кращими, ніж у старих казармах, споруджених іще за австрійських часів. Там, у цих казармах, ви побачите тюлеві занавіски та елеґантні люстри з абажурами, що імітують кришталь. Наш командир частини постарався, аби умови в усіх казармах — як старих, так і нових, — були максимально наближені до домашніх умов. Тому ваш обов’язок полягає ще й у тому, аби берегти все це майно. Пам’ятайте, що в армії все коштує набагато дорожче, ніж у цивільному житті. Отже, у випадку пошкодження якогось майна вашим батькам доведеться сплачувати набагато більші суми, ніж тоді, якби ви щось пошкодили у цивільному житті. Тому я вас закликаю ставитися до військового майна дуже дбайливо. Питання є?
     Усі мовчали. 
     — Якщо питань нема, тоді я вам зачитаю розпорядок дня. Він трохи відрізняється від звичного армійського, але це зумовлено тим, аби ці заходи не збігалися в часі з аналогічними заходами в особового складу. Отже, розпорядок є такий. Підйом — о сьомій годині. Фізична зарядка — о сьомій п’ятнадцять. Ранковий туалет — о сьомій сорок п’ять. Сніданок — рівно о восьмій годині. Далі йдуть різні заняття з тактичної підготовки. Після цього о п’ятнадцятій годині у вас буде обід. Після обіду з шістнадцятої до вісімнадцятої години у вас передбачаються різні спортивні заходи. Далі з вісімнадцятої години у вас вечеря. А після вечері у вас будуть різні культурно-масові заходи. О двадцять першій годині у вас буде вечірня перевірка. І, нарешті, о двадцять другій годині дається команда «Відбій!», після чого світло в казармі одразу ж вимикається, а будь-який шум автоматично розцінюватиметься як порушення військової дисципліни. 
     Після цієї короткої промови до кожної школи було приставлено по два сержанти. До Віталія Андрійовича підійшов вже знайомий усім сержант Залізняк, котрий часто заходив до другої школи на практичні заняття зі стройової та тактичної підготовки. Разом із ним був іще якийсь сержант. Вони обговорили з Віталієм Андрійовичем план подальших дій, після чого всіх юнаків повели до солдатської їдальні на сніданок. Хоча в коридорі їдальні стояли вмивальники, ними нікому скористатися не дозволили, а прямо строєм провели до столиків безпосередньо в залі їдальні. 
     — За стіл сідати тільки по команді! — сказав сержант Залізняк. — Для прийому їжі сісти за столи!
     Усі сіли за столи, на котрих вже було поставлено алюмінієві тарілки з алюмінієвими ложками. На окремих тарілочках було розкладено нарізаний хліб, шматочки вершкового масла та шматочки цукру. 
     На сніданок були макарони по-флотськи. Черговий по кухні поставив на кожний стіл великі каструлі з приготовленим сніданком. Кожен мав узяти тих макаронів стільки, аби вистачило на всіх. Тому це треба було розраховувати з ювелірною точністю. 
     Не встигли хлопці доїсти макарони та випити чай, як якийсь лейтенант, що проходив по рядах, дав усім команду «Встати!». Сержанти, приставлені до школярів, продублювали ту команду. Всі встали.
     — Налі-во! Напра-во! — почав командувати лейтенант.
     — Ми ще не встигли поснідати, — сказав хтось із хлопців.
     — А мене це не є&&&! — заявив лейтенант. — У колонні по одному на вихід кррроком ррруш!
     Хлопців повели до казарми, аби розподілити їх по ліжках.
     — Зараз будемо дихати казармовими ароматами, — пожартував Столяров, маючи на увазі запах від солдатських онуч.
     Усі увійшли до казарми. Коли хлопці з другої та деяких інших шкіл увійшли до одного з приміщень на третьому поверсі казарми, Віталій Андрійович почав розподіляти всіх хлопців по двоярусних ліжках, пофарбованих у блакитний колір та покритих блакитними ковдрами. Вікна в казармі, дійсно, були зашторені тюлевими занавісками, а під стелею висіли люстри, полістиролові абажури котрих виглядали неначе кришталеві. На стінках між вікнами висіли портрети провідних воєначальників радянської армії — міністра оборони, начальника ґенерального штабу, начальника головного політичного управління, головнокомандувача танковими військами (оскільки та частина була танковою). 
     — На ліжка не сідати! — оголосив якийсь старший лейтенант, котрий увійшов до приміщення. — Для цього є табуретки. Ліжка повинні бути ідеально рівними… Зараз вас усіх знову шикуватимуть у проході.
     Невдовзі до приміщення зайшов той самий підполковник, що шикував усіх хлопців на плацу, а з ним — якийсь лейтенант із вкрай аґресивною фізіономією. 
     — У дві шеренги шикуйсь! — скомандував підполковник. 
     Хлопці вишикувалися у дві шеренги.
     — Зараз, — сказав підполковник, — вам буде дано інструктаж щодо поводження в казармі. Даватиме інструктаж лейтенант Умяров.
     — Суки ви всі! — закричав лейтенант із аґресивною фізіономією, неначе то був злочинець на зоні, котрий з’ясовував стосунки зі своїми співкамерниками. — Подивіться, бля&&, який тут порядок!
     Складалося таке враження, що то не армійський офіцер розмовляє з особовим складом, а, скоріше, кримінальний авторитет на зоні проводить «відверту бесіду» з пацанами, чи опущеними, і ось-ось буде готовий полізти на них із п’ястуками, або з ґумовим кийком… Ні, не з кийком… Скоріше, з кастетом, чи з уламком арматури… Полізе на всіх та почне всім розбивати пики, або ламати ребра.
     — Ви подивіться на ті ковдри! — продовжив кричати біснуватий лейтенант. — Вони видаються на два роки. На два роки! Це одна ковдра на весь період служби! А люстри! Подивіться на ті люстри! Якщо, бля&&, хтось хоча б одну люстру розіб’є, матиме потім справу особисто зі мною. А дзеркала! Подивіться на ті дзеркала! Такі дзеркала ви побачите ще, хіба що, в обкомі партії, якщо вас туди пустять усередину. Не дай боже, хтось із вас розіб’є хоч одне дзеркало — тоді матимете справу особисто зі мною. Потім… До вас приставлено сержантів. Молодший командний склад — це ваші безпосередні начальники, тому їхнє слово для вас є законом. І якщо хтось буде куррррити в стрррою, то це — крррамола, бо стрррій — це священне місце! Фрунзе сказав! 
     — Лейтенант Звір, — прошепотів хтось у строю. 
     Проте за тим лейтенантом закріпилося інше прізвисько — «лейтенант Фрунзе». 
     Після цієї проробки кожен військовий керівник почав працювати з учнями зі своєї школи. Віталій Андрійович у супроводі тих двох сержантів повів усіх хлопців з другої школи не через центральний КПП, а через бокову хвіртку посеред високої бетонної стіни з колючим дротом нагорі, біля котрої чергував лише один вартовий. Сержант Залізняк показав вартовому якийсь папірець та відчинив хвіртку власним ключем. Коли всі вийшли, сержант зачинив ту хвіртку з іншого боку.
     — Цікаво, а цей колючий дріт під напругою? — спитав Барбарисов.
     — У шість тисяч вольт, — чи то жартома, чи то серйозно відповів сержант Залізняк. 
     Віталій Андрійович довів усіх до найближчої тролейбусної зупинки, посадив у тролейбус та довіз усіх до кінцевої зупинки на крайньому сході міста. Місця ті всім були знайомі, адже ще у вересні попереднього року саме там проводилися практичні заняття на березі річки Прут. Тому всі добре запам’ятали ті місця. 
     Зійшовши на кінцевій зупинці, всі крутою ґрунтовою стежиною почали спускатися додолу, до річки.
     — Газы! — раптом скомандував Віталій Андрійович. 
     Усі хлопці одразу ж дістали з сумок протигази та надягли їх на голову. 
     Коли Ковальов надягнув свій протигаз, йому одразу ж чомусь почало пекти обличчя. До того ж, він почав задихатися. Ніби протигаз був справним, ніби його перевіряли на справність перед початком зборів, проте Ковальов відчував, ніби його обличчя хтось облив кислотою. 
     — Воздух! — скомандував Віталій Андрійович. 
     Усі лягли на спини, дістали з-за спини бутафорські автомати та почали робити вигляд, ніби вони відстрілюються. 
     Через кілька хвилин хлопці з другої школи, військовий керівник та обидва сержанти були вже на березі річки Прут. Після першого практичного заняття у вересні дехто з хлопців ще довго потім страждав на шлунково-кишкові захворювання через те, що вони пили воду прямо з річки. І це — нижче по течії від міста з його промисловими викидами та відходами життєдіяльності. Тепер ті хлопці вже винесли необхідний урок із цього та заздалегідь запаслися мінеральною водою. 
     На березі річки хлопці з військовим керівником та двома сержантами робили те ж саме, що й у вересні — повзали по-пластунськи, рили окопи, бігали в протигазах та загальновійськових захисних костюмах, чи скорочено ОЗК, відпрацьовували те, як правильно лягати під час ядерного вибуху в різних ситуаціях, коли спалах помічено справа, зліва, з фронту та з тилу. При цьому всі знали — як у тому «бородатому» анекдоті — чому під час ядерного вибуху автомат треба тримати на витягнутих руках (аби розплавлений метал не крапав на казенне обмундирування). 
     Після закінчення занять усі знову попрямували до тролейбусної зупинки. Багатьох хлопців мучила при цьому сильна спрага, а Ковальову ще й обличчя пекло від того протигаза. 
     Перед обідом усіх знову вишикували на плацу, після чого повели до їдальні. І хоча всі хлопці повзали в полі та дуже запаскудилися, нікому не дали навіть руки помити — не те що вмитися та почиститися. 
     На обід у солдатській їдальні дали на перше якийсь бульйон зовсім без гущі. На друге була перлова каша з тушонкою. А на третє всім у металевих кухликах розлили кисіль, але не повні кухлики, а лише на чверть. Усі одразу ж залпом випили той кисіль, але спрагу від того так і не вгамували. 
     Тільки після обіду хлопцям дали можливість зайти до казарми, аби помитися, почиститися та переодягнутися у спортивний одяг для занять із фізичної підготовки. 
     — У перший день зборів на стадіоні військової частини відбулася товариська зустріч із футболу між десятикласниками та особовим складом військової частини. Після цього всіх прямо у спортивному одязі, так і не давши можливості переодягнутися, повели вечеряти. Василь Бережан був при цьому в синіх коротких тенісних шортах. 
     — Учень Бережан, вийти зі строю! — скомандував Віталій Андрійович, коли всі хлопці прямували до їдальні.
     Василь вийшов та підійшов до військового керівника. 
     — У приміщення їдальні заходити у трусах заборонено, — сказав Віталій Андрійович.
     — Але ж нам не дали можливості переодягнутися після спортивних заходів перед вечерею, — спробував виправдатися Василь.
     — На території військової частини взагалі заборонено ходити у трусах, — заявив Віталій Андрійович. — Єдиний виняток — це ранкова фіззарядка з шостої до сьомої години, але при цьому торс обов’язково повинен бути голим. Це вважається формою одягу номер один — труси та голий торс — для занять фіззарядкою при зовнішній температурі понад десять градусів вище нуля. Але Ви можете так одягатися лише тоді, коли всіх примусять так одягатися. Тоді, коли командир скомандує: «Форма одягу номер один». А в футболці та у трусах — це взагалі не по формі. Такої форми взагалі не існує. Отже, йдіть, переодягніться!
     — Василь побіг до казарми переодягатися, а решта хлопців пішли вечеряти. На вечерю було те ж саме, що й на сніданок. 
     — А після вечері всіх повели до солдатського клубу на перегляд навчального фільму про запалювальні речовини, а також художнього фільму «Нейтральні води». Після кіносеансу всіх десятикласників вишикували на вечірню прогулянку. Спочатку всіх довго водили строєм по плацу, а потім вишикували перед казармою.
     Перед строєм знову з’явився лейтенант Умяров, він же лейтенант Фрунзе та лейтенант Звір. 
     — Так! — крикнув він блатним тоном. — Зараз ті, на кого я вкажу, чиститимуть туалети цілу ніч. Ти, ти, ти й ти! Вийти зі строю.
     Він почав навмання тикати вказівним пальцем на різних хлопців, примушуючи їх вийти зі строю. Потім усіх завели до казарми. 
     — Відбій! — скомандував підполковник, зайшовши до приміщення казарми. 
     — Спати можна або у майці, або з голим торсом, — сказав Віталій Андрійович. 
     Світло погасло. Але через кілька хвилин до казарми завітав лейтенант Умяров та знов увімкнув світло.
     — Рота, підйом! — скомандував лейтенант. — Форма одягу номер один: труси, голий торс. У проході казарми шикуйсь! Взуття не одягати!
     Усі хлопці одразу ж зіскочили з двоярусних ліжок та вишикувалися в самих трусах у проході.
     — Ось так ви й повинні спати триста шістдесят п’ять днів на рік за будь-якої погоди ззовні — труси та голий торс! Тепер ви повинні пам’ятати, що ви самі собі не належите. Ви тепер державне, казенне майно. І що держава захоче, те вона з вами й зробить. Якщо захоче, то пустить усіх вас у витрату. І тому я не маю ніякого бажання розмовляти з вами як із нормальними людьми, бо ви не люди! Ви майно. Таке майно, котрим можна як завгодно розпорядитися. Тому ви не удостоєні такої честі, аби з вами розмовляти нормально…
     — Якої честі? — вигукнув Василь Пашкевич із четвертої школи.
     — Хто сказав: «Якої честі»? — крикнув лейтенант. — Чекаємо… 
     Ніхто нічого не відповів.
     — Чекаємо, — почав наполягати лейтенант. 
     Ніхто нічого не відповів.
     — Ще чекаємо, — продовжував наполягати лейтенант. 
     Зі строю вийшов Пашкевич.
     — Це ти сказав? — спитав лейтенант. — Постій біля днювального до третьої години ночі.
     Наступного дня о сьомій годині лейтенант Умяров знову зайшов у приміщення казарми.
     — Підйом! — скомандував він усе тим самим блатним, аґресивним тоном. — На зарядку шикуйсь! Форма одягу номер два — голий торс, довгі штани. 
     Усі вибігли на плац роздягненими по пояс. Ковальов, прокинувшись, відчув, що його обличчя опухло від учорашнього носіння протигаза.
     — У дві шеренги шикуйсь! — скомандував лейтенант.
     Усі встали у дві шеренги. 
     У напрямку стадіону бігом руш! — продовжив командувати лейтенант. Попереду кожного загону від певної школи бігли сержанти, скеровуючи колону в потрібному напрямі. Коли всі учні добігли до стадіону, лейтенант примусив усю колону пробігти біговою доріжкою п’ять кіл — це десь два кілометри. 
     — Ганьба тим, хто здихає! — «підбадьорював» лейтенант аґресивним та цинічним тоном. — В армії таким життя не буде! У прямому розумінні! Таке сміття або саме вбиває себе, або їх вбивають! Країні такі виродки не потрібні! 
     Після двокілометрового «марафону» всіх примусили робити стандартний комплекс вправ. Дехто гадав, що зараз іще й на турніку треба буде підтягуватися та робити підйом з переворотом, але цього, на щастя, вранці не було. Коли стандартні вправи було зроблено, лейтенант знову скомандував бігти в напрямку до казарми. 
     Коли всі повернулися до казарми, до хлопців із другої школи підійшов сержант Залізняк.
     — Аби заощадити час, — пояснив сержант, — вмиватися та прибирати ліжко треба почергово: коли нижній ярус вмивається, горішній ярус прибирає ліжко. І навпаки. Ліжко треба прибирати конвертом. Смуги ковдри повинні бути в ногах. Якщо ліжка будуть нерівно прибрані, ротний може оголосити: «Пожежа в роті!». Він приведе в дійство пожежну сигналізацію, після чого всі повинні будуть виносити майно казарми назовні. А потім, звичайно ж, заносити все назад. 
     Коли Ковальов підійшов до вмивальника, він подивився у дзеркало. Його обличчя було якимось опухлим та пекло так, ніби хтось пройшовся по його обличчю кропивою. Антін намагався відмити все це холодною водою, але легше від цього йому не ставало. 
     — Ковальов, ти плачеш? — спитав Віталій Андрійович, побачивши Антонове обличчя. 
     — Ні, — відповів Антін. — Це від протигаза.
     — Усе ясно, — сказав Віталій Андрійович. — То є подразнення від тальку, котрим твій протигаз було посипано. Треба було одразу ж протерти твій протигаз вологою ганчіркою. Зроби це прямо зараз, коли ми ще не шикуємося. Ти від тальку міг навіть осліпнути. 
     Антін одразу ж надягнув окуляри, аби подразнення на обличчі було не таким помітним.
     Після сніданку всіх школярів кількома автобусами ЛАЗ повезли до Сторожинецького стрільбища. Коли всі приїхали на стрільбище, поруч тренувалися міліціонери стріляти з пістолетів Макарова. Поки міліціонери не закінчили тренувальні вправи, школярі повинні були чекати, сидячи поруч прямо на ґрунті. До хлопців підійшов якийсь місцевий прапорщик. 
     — У дві шеренги шикуйсь! — скомандував прапорщик. — Зараз вам буде дано інструктаж щодо поводження з автоматами Калашникова. Усім вам буде видано по п’ять патронів. Треба буде вставити ті патрони в магазин та стріляти одиничними пострілами по грудних цілях. Катеґорично забороняється цілитися в людей навіть тримаючи в руках незаряджений автомат, адже ніхто не ґарантує, що в патроннику не можуть опинитися невідстріляні патрони.
     До юрби підійшов інший прапорщик, тримаючи в руках коробку з патронами.
     — Після отримання патронів треба доповісти: «Рядовий такий-то патрони для стрільби отримав».
     — Взагалі-то на уроках початкової військової підготовки в нас прийнято казати: «Учень такий-то», — поправив один із військових керівників.
     — Тут це не має ніякого значення, — відповів прапорщик. — Тут ми всі вважаємося військовослужбовцями. 
     Поки той прапорщик роздавав патрони, перший прапорщик, що давав інструктаж, виніс із будки чотири автомати та поклав їх на позиції проти чотирьох грудних цілей, що ледве проглядалися десь удалині. 
     — Треба підходити на позицію по четверо, — пояснив прапорщик, що приніс автомати. — Форма доповіді при зайнятті вогневої позиції: «Рядовий такий-то вогневу позицію зайняв». 
     Хлопці почали по чотири підбігати до вогневих позицій, займати їх та доповідати за встановленою формою. 
     — Як важко бути тупим! — докоряв прапорщик тих, хто не зовсім вірно зрозумів, у якій позі треба лежати на вогневій позиції, або як треба тримати автомат. 
     Після закінчення стрільби всі повернулися до Чернівців. Далі був — як і в перший день — обід, а потім — спортивні заходи.
     — Не забувайте, — заявив Віталій Андрійович, — для спортивних заходів повинна бути форма одягу номер три: майка, або футболка, та довгі штани. Я підкреслюю: довгі. Хто вийде у трусах, того я відправлю назад до казарми переодягатися. 
     Коли хлопці переодяглися за оголошеною формою, вони поступово спускалися на двір, аби чекати на шикування. Поки хлопці чекали, на плацу солдати, що служили в тій частині, тренувалися у стройовій підготовці. Звідти лунали звуки двох барабанів — великого та маленького.
     — Виховані під барабан, — промовив Столяров, дивлячись у бік плацу. 
     Невдовзі підійшли військові керівники з сержантами та почали шикувати всіх у дві колони. Підвівши всіх хлопців до турніків, сержанти почали показувати, якими гімнастичними прийомами зобов’язаний володіти кожен солдат. А потім вони дивилися, як те ж саме робили десятикласники, сміючись над тими, хто не міг із цим впоратися. 
     А потім була вечеря, а потім — знову перегляд якогось художнього фільму на воєнно-історичну тематику, а після цього — знову вечірня прогулянка стройовим кроком по плацу, а потім — вечірня перевірка з перекличкою, яку проводив лейтенант Умяров. А потім — команда «Відбій!», котра знову по кілька разів чергувалася з командою «Підйом!». Так закінчився другий день зборів. 
     Третій день знову розпочався з підйому о сьомій годині. Дехто помітив, що його постіль було спаскуджено зубною пастою. Традиція, що панувала в піонерському таборі, перекочувала й до військових зборів. Ковдри теж були спаскуджені пастою. 
     — Що робити з ковдрами? — спитали всі в сержанта Залізняка.
     — Перегорніть так, аби лейтенант Фрунзе не бачив, — порадив сержант.
     Потім знову була фіззарядка, водні процедури, сніданок — так, як це мало бути завжди. А після сніданку Віталій Андрійович разом із двома приставленими сержантами повіз хлопців із другої школи тролейбусом до кінцевої зупинки четвертого маршруту — до так званого кемпінґу. Там він планував чергове заняття з тактичної підготовки, що передбачало орієнтування на місцевості. Про польові заняття ніхто не попереджав, тому багато хлопців одяглися не в польовий одяг, а в одяг для виходу в місто.
     — Як орієнтуватися на місцевості, аби зрозуміти, де сидить противник, — розпочав свою розповідь Віталій Андрійович, коли всі зійшли з тролейбуса та підійшли до широкої стежини, що вела до лісопаркової зони. — Як його виявити? Є якісь припущення?
     — Відбитки від взуття, — хтось подав ідею.
     — І це — теж, — підтвердив Віталій Андрійович. — Але то не є єдиною ознакою. Звичайно, підошви на взутті противника суттєво відрізняються від наших підошов. Але є ще інші ознаки. Наприклад, уривки іноземних ґазет чужою для нас мовою. Уривки від іноземних упаковок. Якісь загублені предмети, котрих нема в радянській армії. Отже, військовослужбовець у розвідці повинен бути трохи детективом на кшталт Шерлока Холмса. 
     Сказавши це, Віталій Андрійович повів усіх учнів тією стежиною через лісопаркову зону. 
     — Тут десь має бути церква, — сказав він.
     І, дійсно, невдовзі всі вийшли до барокової Георгіївської церкви, що стояла посеред колишнього лісу на високому пагорбі поблизу річки Прут. 
     — Робимо привал, — запропонував Віталій Андрійович, коли всі дійшли до цвинтаря, що був розташований поблизу церкви. — Я вам розкажу про свою воєнну юність. 
     Усі розмістилися біля дитячої могили на краю того невеличкого цвинтаря. На надгробному пам’ятнику було зображено портрет якогось восьмирічного хлопця та нанесено напис: «Тут спочиває Василько Михайлюк. 1972-1980». На багатьох хрестах та надгробках написи були виконані румунською мовою. Починалися вони словами: «Aici odihneşte…», тобто «Тут спочиває…». А Віталій Андрійович із захопленням розповідав, як його, випускника історичного факультету Харківського університету, призвали до армії та направили воювати на радянсько-фінську війну, як він ходив там у розвідку.
     — Взагалі-то, — підвів він кінцевий підсумок своєї розповіді, — військова юність — то є найромантичніший період життя, коли проявляються всі риси твого характеру: як позитивні, так і неґативні… До речі, ця місцевість біля села Гореча, чи, як його ще називають, Гарячий Урбан, теж була ареною кровопролитних боїв на підступах до Чернівців. Тут був дуже добре укріплений район. А тепер то є місце зустрічей численних закоханих, як оця парочка. 
     Від Георгіївської церкви всі спустилися до передмістя Гореча. А через Горечу всі вийшли на берег річки Прут.
     — Ковальов! — звернувся до нього Віталій Андрійович. — Я Вам доручаю нести ОЗК. 
     Антін узяв згорнутий ОЗК. Раптом Віталій Андрійович дав команду «Лягай!». Ковальов, як і деякі інші хлопці, одягнені в міський одяг, зовсім не очікував такого повороту подій. Тому Антін намагався повзти так, аби не спаскудити міські штани. Але це, на жаль, було неможливо.
     — Ковальов! — крикнув сержант. — Як ти поводишся з ОЗК! Його треба нести на спині, а не волокти за собою!
     Потім знову були вправи з уявними ядерними спалахами та інші тактичні вправи. Ковальову було вже все одно, адже його міські штани та міська сорочка були спаскуджені польовим брудом.
     — О тринадцятій годині заняття з тактичної підготовки скінчилися. Крутою стежиною всі почали підійматися до тролейбусної зупинки. 
     — Я дуже був радий, — сказав сержант Залізняк, — мені було дуже приємно працювати з вами. Я бажаю всім вам успішно закінчити школу, успішно пройти військову службу та успішно влаштуватися в житті.
     — І я вам також бажаю успішної демобілізації, — відповів Віталій Андрійович, — та успіхів у цивільному житті.
     — Але ось цей Ковальов, — підкреслив сержант Залізняк, — це якесь страхіття. Повзати він як слід не вміє, підтягуватися на турніку не вміє. Та ще й з ОЗК, котрий йому доручили, так неохайно поводився. Який із нього солдат?
     — Ковальов, коли тебе призвуть до армії, — вигукнув Барбарисов, що йшов поруч, — ти там обов’язково застрілися при першій же нагоді!
     — Чому це так? — здивовано спитав Ковальов, на ходу очищуючи свій одяг від польового бруду.
     — Легше стане! — пояснив Бережан. — І тобі, і суспільству. 
     Після обіду збори скінчилися. Усіх хлопців на останок вишикували на плацу. Підполковник, що зустрічав усіх на території своєї військової частини, ще раз подякував усім за співпрацю та побажав усім усього найкращого. Хлопцям дали команди «Направо!» та «Кроком руш!». Брама військової частини нарешті відчинилася.
     — Ура! Воля! — вигукнув хтось із хлопців.
     — Цікаво, — спитав інший хлопець, — а той біснуватий лейтенант є насправді таким біснуватим?
     — Невже ти нічого не зрозумів? — відповів інший хлопець. — Невже ти, такий наївний, так і не зрозумів, що той лейтенант є гарним актором. Він просто нам показав, які одіозні особи можуть зустрічатися в армії. Адже з солдатами він нормально поводився.
     — Взагалі-то, — додав іще один хлопець, — приставлений до нас сержант казав, що в армії треба знати досконало три мови: російську усну, російську письмову та російський мат…
     А Ковальов усе йшов та чистив на ходу свій одяг від польового бруду. Солдатом він себе не відчув… Скоріше, ув’язненим концентраційного табору. 
     Так хлопці дійшли до школи. Здавши весь інвентар у підсобне приміщення, вони були відпущені Віталієм Андрійовичем по домівках.
     Повернувшись додому, Антін одразу ж переодягнувся, скинувши з себе в передпокої одяг, спаскуджений польовим брудом. А помивши руки та вмившись, він скоріше накинувся на графин та випив усю воду, що там була — так його мучила спрага. 
     — Нас дядько Віктор запрошує до себе на свій день народження, — сказала Валентина Дмитрівна. 
     — Добре, — відповів Антін. — Але о дев’ятнадцятій годині в мене підготовчі курси. 
     На дні народження у вуйка Антін теж постійно пив то компот, то мінеральну воду, намагаючись вгамувати триденну спрагу. А о шостій годині він пішов, сів на тролейбус та доїхав до університету. Перед курсами Антін придбав у кіоску біля резиденції черговий номер ґазети «Kabul New Times» для того, аби підготувати так звану політичну інформацію, з котрої розпочиналося кожне заняття на курсах, а також ґазету «Trybuna ludu», де якраз докладно висвітлювалися подробиці катастрофи літака ІЛ-62 «Tadeusz Kosciuszko» дев’ятого травня. 
     А потім Антін увійшов до шостого корпусу резиденції. В авдиторії вже сиділа Олена Андріївна Дудницька, викладачка з кафедри англійської мови, що, починаючи з квітня, змінила викладачів як у «Малому університеті», так і на підготовчих курсах. Нікого більше в авдиторії не було.
     — Добрий вечір! — сказав Антін. — Вибачте, я зараз, так би мовити, з корабля на бал. В нас щойно скінчилися військові збори, і тому я не зміг як слід підготуватися до сьогоднішнього заняття.
     — Це не біда, — сказала Олена Андріївна. — Ґазета є?
     — Ось, — відповів Антін, простягнувши «Kabul New Times».
     — Зараз ми виберемо якусь статтю та разом її розберемо. 
     Тоді в Афганістані було оголошено національне примирення, тому майже весь номер було присвячено саме цій темі. 
     Повернувшись з університету, Антін одразу ж прийняв ванну, аби змити з себе весь армійський бруд. 
     А наступного дня, тобто недільного ранку, на черговому занятті на підготовчих курсах були присутні вже четверо. З Оленою Андріївною вони розбирали якийсь текст із підручника англійської мови, укладеного Бонком.
     — Антоне, в тебе дуже малий словниковий запас, — зазначила Олена Андріївна. — Так справа не піде. Або влітку терміново вчи мову, або тобі на нашому факультеті просто нема чого робити… 
     Повернувшись додому та пообідавши, Антін пішов до кінотеатру «Жовтень» дивитися новий документальний фільм латвійського кінорежисера Юріса Поднієкса «Чи легко бути молодим». Упродовж останніх двох-трьох місяців той фільм так рекламували, і ось нарешті випала нагода подивитися його на власні очі. Чи не вперше в історії радянського кінематографу черги на документальний фільм були такими великими, як на найкращу голлівудську мелодраму, чи блокбастер. А розповідалося у фільмі «Чи легко бути молодим» й про кришнаїтів, і про панків, і про молодого хлопця, що працює санітаром у морґу, і про якогось студента-медика, котрого відправили до колгоспу збирати врожай, а там він сильно застудився та невдовзі помер… Антін намагався якомога краще розважитися. Він майже цілу неділю та цілий понеділок, котрий був вільним днем після закінчення занять у навчально-виробничому комбінаті, гуляв улюбленими міськими маршрутами, але емоційна травма від тих військових зборів усе ніяк не проходив. 
     — Ті збори залишили в моїй душі таку глибоку травму, — поскаржився Антін Валентині Дмитрівні.
     — А що буде, коли тебе призвуть на два роки? — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     Весна була в повному розпалі. Після затяжної зими та квітневих холодів нарешті встановилася по-справжньому літня погода. Було дуже спекотно. Антін усе милувався голими ніжками дівчат, що потрапляли йому на очі, намагаючись ось таким чином розвіяти неприємний осад від триденного перебування в казармі. 
     До кінця навчального року залишалися лічені дні. Ще тиждень — і навчальний рік мав закінчитися. Після військових зборів чи не з кожного предмету давалися підсумкові контрольні роботи. Навіть з астрономії теж була контрольна.
     У вівторок, дев’ятнадцятого травня, було останнє заняття в «Малому університеті». До англійського відділення завітав завідувач кафедри англійської мови Павло Петрович Гаврилюк, аби провести співбесіду з усіма випускниками «Малого університету». А наступного дня у приміщенні актової зали університету відбулися урочисті збори, присвячені закінченню «Малого університету», де проректор з навчальної роботи вручив усім випускникам, що успішно пройшли співбесіду, свідоцтва про участь у даному проекті. Після цього розпочалася імпровізована «прес-конференція», де той проректор відповідав зі сцени актової зали на письмові запитання присутніх.
     Ковальов теж захотів дещо запитати проректора. Антона давно хвилювало питання про те, чи призивають студентів до армії лише навесні, чи восени також. Адже інформація про це була вкрай суперечливою. Спочатку він чув, що юнаків забирали до війська навіть у грудні, навіть не даючи їм можливості закінчити перший семестр. А пізніше він чув таку інформацію, ніби осінній призов для студентів скасовано, що ніби студентів призивають лише навесні, даючи їм можливість повністю закінчити перший, чи другий курс та скласти сесію достроково. Антін прагнув отримати інформацію про це з перших рук, тому він узяв блокнот, відірвав від нього один аркуш та написав на ньому: «У вас проводиться тільки весняний призов, чи осінній —також?». Згорнувши аркуш учетверо, Антін передав записку по рядах. З першого ряду якась дівчина збирала всі ті записки, підіймалася на сцену та клала їх на трибуну, за котрою стояв проректор. 
     Хвилин через п’ять проректор прочитав Антонову записку. 
     — А тут іще така цікава записка надійшла, — оголосив проректор. — «У вас проводиться тільки весняний призов, чи осінній —також?»… Цікаво, хто кого й до чого мусить закликати? Ну, якби нас закликали не тільки навесні, але ще й восени, то ми б, напевно, давно впоралися з усіма нашими показниками та перевиконали б їх на всі триста відсотків. 
     Усі присутні в залі зареготіли.
     Антін, розуміючи те, що він не зовсім коректно сформулював запитання, одразу ж написав другу записку: «Пам’ятаєте питання про призови? Йшлося про призови юнаків на строкову службу. Вибачте за некоректно сформульоване запитання».
     Згорнувши аркуш учетверо, Антін знову передав ту записку по рядах. 
     — Ось бачите, — зауважив проректор, прочитавши нову записку, — як важливо чітко формулювати свої думки, аби вас вірно зрозуміли! Тому завжди формулюйте свої думки дуже чітко та недвозначно. Інакше з вас сміятимуться… А щодо осіннього призову, то його скасували рік тому. Якщо Ви будете зараховані до університету, вам обов’язково треба буде встати на військовий облік у другому відділі. Там ви й дізнаєтеся про всі подробиці призову. Але, в усякому разі, довчитися повний курс Вам дадуть. 
     Далі проректор узяв наступну записку.
     — А як можна переводитися з одного ВНЗ до іншого? — зачитав він текст тієї записки. 
     Трохи подумавши, він відповів:
     — А якщо Ви хочете від нас втекти, то нащо я Вам відповідатиму на Ваше запитання?
     Навчальний рік поступово підійшов до кінця. Те, на що Антін та його однокласники так довго чекали, сталося. Залік із фізвиховання виявився не таким страшним, як його малювали. Ніяких оцінок на тому заліку не ставилося, а вчителі фізкультури просто відмічали хрестиком те, що нормативи з бігу, підтягування та стрибків було складено. Результат враховувався будь-який — навіть нульовий. Головне було — прийти на залік та взяти участь в усіх тих складаннях. А залік із плавання взагалі було відмінено. 
     Субота, двадцять третє травня, була останнім днем занять. А в понеділок, двадцять п’ятого числа, відбулося свято останнього дзвінка. Ой, як чекали на той день усі десятикласники! Як на нього чекали! І ось той день, на котрий так усі чекали, нарешті настав. День останнього дзвінка…
     Урочиста лінійка була запланована на восьму годину ранку. Але вже за півгодини до початку дійства на шкільне подвір’я почали сходитися поки що не колишні десятикласники в чепурних костюмах та десятикласниці у брунатних сукнях із білими фартушками, чи в темно-синіх спідницях, темно-синіх жакетах та в білих блузках. Вони всі так чекали на той день, що прагнули з’явитися до святкової лінійки якомога раніше. Усім їм навчання у школі та принизливе ставлення до учнів із боку педагогів вкрай набридли. Усі вони прагнули якомога скоріших змін у своєму житті. 
     Марійка прийшла на те свято разом із Богданом. Замість брунатної сукні на Марійці був темно-синій костюм, що віддалено імітував «московську» шкільну форму, біла блузка та вузька чорна краватка. Той костюм Марійці подарували батьки напередодні свята останнього дзвінка. На ногах у неї були чорні лакові босоніжки на тонких ремінцях та на високих підборах. 
     Богдан, одягнений у темно-сірий костюм, теж був, так би мовити, випускником, адже він закінчував восьмий клас. І хоча він прагнув навчатися далі, аби вступити потім до Хмельницького торговельно-економічного інституту, про котрий він так мріяв, — все одно, багато хлопців та дівчат із його класу вже збиралися залишити школу, аби далі навчатися в ПТУ, котрі на молодіжному жарґоні звалися «бурсами», або в технікумах. 
     І ось рівно о восьмій годині розпочалася урочиста лінійка. Десятикласники та першокласники повинні були стояти не в загальному каре, а попереду всіх інших учнів. Але перед тим вони вишикувалися осторонь та увійшли на лінійку строєм. 
     Відкрила цю лінійку Антоніна Андріївна, привітавши всіх із закінченням навчального року, а десятикласників — іще й із закінченням навчання. Далі пролунали гімни СРСР та Української РСР у виконанні духового оркестру з підшефної військової частини. Після цього в супроводі піонерської та комсомольської почесної варти було внесено два прапори — піонерської та комсомольської організацій школи. Потім найкращим учням було доручено покладання квітів до всіх офіційних ідолів.
     Після всіх тих стандартних радянських ритуалів слово мали різні співробітники та гості школи. Майже всі вони говорили про необхідність перебудови радянського суспільства, про гласність, про демократизацію. Тільки мало хто закладав в усі ті ритуальні заклинання якийсь конкретний зміст. Усе те звучало неначе якісь мантри; всі оратори виступали неначе якісь зомбі, чи роботи, котрі навмання укладали довільний текст із заздалегідь закладених у них фраз. І як би вони не поєднували ті штамповані фрази одна з одною, конкретного змісту від того не ставало більше. Бо радянські люди не мали права на висловлювання особистої думки; вони, неначе папуги, повинні були повторювати те, що в них було закладено згори. 
     Коли всі ті порожні заклинання скінчилися, до трибуни вибігла група першокласників. То була аґітбриґада. Після патетичної декламації кількох віршованих уривків, першокласники почали зачитувати епіграми на конкретних випускників. Першим було при цьому згадано Василя Міщенка, що прагнув присвятити своє життя фізиці. Було згадано Надю Романенко, котра збиралася вступати до художнього училища. Потім було зачитано побажання Зої Крамар, що збиралася вступати до факультету журналістики Київського університету. Потім — Марійці Федорчук, котрій першокласники побажали здійснити якомога більше археологічних розкопок. Потім згадали й Ольгу Белікову, що мріяла вступити до російського відділення філфаку. Були згадані всі хлопці, що прагнули присвятити своє життя військовій службі та вступити до військових училищ. Згадали першокласники й деяких інших випускників. А Ковальов усе чекав та чекав, коли згадають його. Не згадали — чи то через те, що ті, хто писав усі ті епіграми, просто забули згадати Ковальова, чи то через те, що не були впевнені в тому, що Антонові вдасться вступити до університету, чи то вони, навпаки, були впевнені в тому, що в Ковальова немає ніякого майбутнього. І як би там не було, але Ковальова так і не згадали. 
     — А тепер, — звернулася Антоніна Андріївна, — для учнів десятих класів пролунає останній дзвінок. 
     Згідно зі сценарієм тієї урочистості, Коля Адамчук одразу ж вийшов із першокласницею, що стояла перед ним, та підвів її за ручку до трибуни. Антоніна Андріївна вручила першокласниці дзвоник, перев’язаний червоною атласною стрічкою. Одразу ж Адамчук узяв дівчинку собі на плечі та почав ходити вздовж каре, а дівчинка, тим часом, з усієї сили трусила дзвоником. 
     Після закінчення урочистої лінійки всі десятикласники мали піти до своїх класних кімнат, — відповідно, до тринадцятого та до п’ятнадцятого кабінетів, — у котрих Віра Павлівна та Аліса Сергіївна мали провести зі своїми учнями роз’яснювальну бесіду напередодні випускних іспитів. А попереду було аж сім іспитів: твір із російської літератури, письмовий іспит із математики та усні іспити з хімії, фізики, біології, української літератури та історії з суспільствознавством. Тому учнів треба було морально підготувати до них, давши необхідні поради та рекомендації. 
     — Ви всі обов’язково повинні ходити на всі консультації перед іспитами, — сказала Віра Павлівна своєму класові, із котрим через місяць вона мала розпрощатися. — Бо на консультаціях вам даватимуться всі необхідні поради…
     Вона повідомила також, яку суму кожен мусив здати на проведення випускного вечора, адже там мав бути й святковий буфет, і оркестр з ресторану…
     Нарешті всі учні були відпущені. Вони юрбою попрямували до шкільного подвір’я, а звідти — міськими вулицями. Того дня саме вони були справжніми хазяями міста. І хоча до купання у фонтанах та різноманітних оргій справи тоді ще не доходили, проте всі відзначали закінчення шкільного навчання досить бурхливо. Вони натовпами штурмували кінотеатри, кав’ярні та інші розважальні заклади. А додому вони поверталися ніяк не раніше сьомої години вечора. 
     Ось і Марійка повернулася додому о пів на дев’яту.
     — Ну, як ви сьогодні розважилися? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Йой! — вигукнула Марійка, знімаючи в коридорі босоніжки. — То було просто супер! Ми після школи спочатку пішли до кафе «Морозиво» на Кобилянській. А потім уся наша юрба попрямувала до кінотеатру «Жовтень». 
     — А що за фільм ви дивилися? — запитав Степан Вікторович.
     — «Кур’єр», — відповіла Марійка.
     — Сподобався? 
     — Дуже злободенний, — сказала Марійка. — Про нашу дійсність… А потім ми дуже довго гуляли міськими вулицями та парком Калініна… Як гарно, що мені вже не треба буде ходити на ті дебільні уроки! 
     Пройшовши до своєї кімнати, вона підійшла, не переодягаючись, до письмового столу, відкрила свій заповітний щоденник, витягнутий із шухлядки, та почала писати в ньому:
     «Сьогодні понеділок, 25 травня 1987 року. Сьогодні — один із найщасливіших днів мого життя: я закінчила навчатися у школі. І хоча попереду ще сім випускних іспитів — усе одно, я щаслива від того, що більше не треба ходити на ті дебільні, маразматичні уроки та вивчати те, що тобі в житті ніколи не стане у пригоді. Сьогодні вся наша компанія гуляла аж до восьмої години вечора. Сьогодні ми відгуляли, а з завтрашнього дня розпочинається підготовка до іспитів». 

     Свято останнього дзвоника промайнуло. Розпочалася підготовка до випускних іспитів. Попереду був іще цілий тиждень для підготовки. Йой, як поволі той тиждень тягнувся! Тільки у п’ятницю та в суботу десятикласники знову зібралися у школі, коли Наталя Михайлівна влаштувала консультацію.
     — Вам буде дано три теми за вибором, — пояснила вона. — Перша тема стосується російської літератури дев’ятнадцятого століття, друга тема — російської радянської літератури. Ну, а третя тема — це так звана вільна тема. Але це зовсім не означає, що вам не треба буде посилатися на літературні джерела, якщо ви оберете вільну тему. Зовсім ні. У творі на вільну тему необхідно посилатися на сучасну російську радянську літературу, тобто на твори, що були опубліковані впродовж останніх двадцяти років. Тобто, починаючи з шістдесят сьомого року. 
     Усі сиділи та розмірковували, як усе це проходитиме. 
     — Тепер — щодо цитат, — продовжила свої пояснення Наталя Михайлівна. — Усі цитати треба наводити абсолютно дослівно. Якщо ваша цитата відрізнятиметься від ориґіналу принаймні на одне слово, то це вже вважатиметься за помилку. Тому, якщо ви не впевнені, як дослівно має виглядати та чи інша цитата, ліпше застосовуйте непряму мову замість прямої. 
     Учителька пояснювала ще деякі речі. А наприкінці другої консультації вона повідомила:
     — А тепер — те, що стосується організаційних питань. Писатимете ви всі післязавтра в актовій залі. При цьому кожен сидітиме за окремим столом. Головою екзаменаційної комісії призначається запрошена особа. Скоріше за все, то буде викладач із філфаку, або ж галузевий фахівець з інституту вдосконалення вчителів. Він постійно ходитиме по рядах. І якщо я, чи деякі інші вчителі нашої школи, що будуть присутні на цьому іспиті, можемо затуляти очі, якщо дехто з вас користуватиметься шпаргалками, — адже ми всі зацікавлені в тому, аби вас усіх випустити без будь-яких ускладнень, — то стороння особа запросто може вас підрізати, наполягаючи на незадовільній оцінці за твір. І ми нічого не зможемо зробити, адже це теж вважається державним прийманням продукції, отже, останнє слово тепер завжди залишається за незалежними екзаменаторами. Тому ліпше шпаргалками не користуватися. Твір — то є така річ, де ви можете фантазувати на свій розсуд, тому краще не пишіть того, в чому ви не впевнені… Вам для твору роздадуть тонкі зошити зі штампованими аркушами. Будь-який аркуш без штампа вважатиметься шпаргалкою. Отже, папір вам усім роздадуть. Із зошитів, що вам видадуть, ви повинні витягнути по два подвійних аркуші для чернеток. Вам буде дано шість годин, аби написати твір спочатку на чернетці, а потім переписати його на чистовик. Писати можна тільки чорнильною ручкою з фіолетовими чорнилами. Бажано при цьому мати запасну ручку. 
     Вирішивши всі організаційні питання, Наталя Михайлівна побажала всім успіхів у написанні творів та відпустила всіх по домівках. 
     Понеділок, перше червня, видався досить прохолодним днем. Хоча дощу й не було, проте, все одно, було дуже хмарно та холодно. 
     Марійка вирішила на всі випускні іспити ходити в новому темно-синьому костюмі з жакетом та спідницею. Цей костюм, що нагадував «московську» синю форму, був набагато зручнішим, ніж брунатна сукня з фартушком. До того ж, Марійка в тому костюмі виглядала набагато елеґантнішою. А головне — дорослішою. На ноги Марійка надягла гольфи тілесного кольору, а потім взулася в білі чобітки на низькій платформі та з широкою перфорованою халявою висотою до середини гомілки. Спідниця від того костюму була нижче колін, оголені коліна та стегна не були помітні, отже, неможливо було зрозуміти, чи то були гольфи, чи колготки. Волосся своє Марійка зібрала в кінський хвіст, закріпивши його затиском. Узявши в руки букет червоних троянд, рівно о восьмій годині ранку вона вийшла з оселі. 
     Усі десятикласники збиралися у вестибулі, оскільки стояти майже цілу годину на шкільному подвір’ї було досить холодно. 
     — Федорчук у чоботях прийшла! — вигукнув Барбарисов, котрий неодноразово демонстрував свою сексуальну стурбованість, відверто заявляючи дівчатам про відсутність панчіх на їхніх ніжках, чи про привабливий вигляд тих ніжок. 
     — Я в чоботях, а ти — без краватки, — зауважила Марійка, схопивши Барбарисова за розстебнутий комірець.
     — Зараз буде, — крикнув Барбарисов, витягнувши з кишені свого піджака краватку рудого кольору. — Я так поспішав, так поспішав, так поспішав, що просто не встиг пов’язати цю краватку вдома… Стара піонерська звичка! 
     — Ганьба! — вигукнула Марійка. — Гарні хлопчики завжди все встигають! 
     Нічого не відповівши, Барбарисов відійшов у бік.
     За п’ятнадцять хвилин до дев’ятої всіх десятикласників запросили до актової зали. Кожен мав сісти за окремий стіл. Коли всі розсілися, Наталя Михайлівна почала чекати, коли настане дев’ята година. Рівно о дев’ятій годині до актової зали зайшли Антоніна Андріївна та якась жінка років п’ятдесяти, що несла в руках запечатаний конверт. Одразу ж конверт було розпечатано. Наталя Михайлівна витягнула звідти аркуш паперу та записала на дошці, що стояла на сцені актової зали, три теми для випускного твору: «Викриття соціальної несправедливості в романі Ф.М.Достоєвського «Злочин та покарання»», «Тема патріотизму та любові до Батьківщини у творах Сергія Єсеніна» та «Активна громадянська позиція — виклик сучасності». 
     Більшість учнів чомусь обрала другу тему для написання випускного твору. Невідомо, чи була ця друга тема найлегшою, але, напевно, вона була найцікавішою. Інакше як можна було пояснити, що понад сімдесят відсотків творів було присвячено саме творчості Сергія Єсеніна.
     Іспит тривав до п’ятнадцятої години, проте більшість випускників впоралася зі своїми екзаменаційними роботами набагато раніше. Марійка закінчила писати вже о пів на другу. Подивившись на свій наручний годинник, Марійка почала перечитувати свій твір кілька разів, аби вбити час. Коли годинник показував рівно чотирнадцяту годину, Марійка піднялася зі свого місця, підійшла до екзаменаційної комісії та поклала зошит зі своїм твором на їхній стіл. Вийшовши з актової зали, вона попрямувала до тринадцятого кабінету, де Віра Павлівна, Зоїн батько Віктор Вікторович та ще дехто з батьків пригощали всіх випускників кавою та бутербродами. 
     — Усе! — вигукнула Марійка, увійшовши до класної кімнати. — Із першим іспитом покінчено! Іще шість іспитів — і можна буде помахати школі ручкою та сказати: «Ласкаво просимо до дорослого життя!». 
     — Даремно ти так кажеш, Марійко! — зауважила Віра Павлівна. — Ти ще потім із великою теплотою згадуватимеш шкільні роки як щасливу та безтурботну пору…
     Марійка сіла на стілець, поклала ногу на ногу, відкривши свої оголені коліна та демонструючи таким чином розкутість та послаблення після напруженого іспиту. 
     — Шкільні роки як безтурботну пору? — іронічно усміхнулася Марійка. — Та нізащо! Я так давно з таким нетерпінням чекала на закінчення шкільної пори! … Ні, не згадуватиму! Скоріше, я згадуватиму з теплотою студентські роки — якщо я, звичайно ж, стану студенткою. 
     — А ти студенткою обов’язково станеш, — підбадьорила Віра Павлівна. — Бо ти є істориком від Бога. Я сама пам’ятаю, як ти жваво цікавилася стародавнім Єгиптом у п’ятому класі, коли ви вивчали історію стародавнього світу. Скільки ти тоді книжок прочитала про стародавній Єгипет! Ти навіть намагалася тоді опанувати єгипетські ієрогліфи. Не пам’ятаєш?
     — Пам’ятаю, — зізналася Марійка, тримаючи склянку з кавою. — Деякі з них я навіть і зараз пам’ятаю! Я їх, наприклад, і досі використовую в листуванні зі своїми друзями… Так просто, заради приколу…
     — Я в тобі, Марійко, бачу гідну зміну, — сказала Віра Павлівна. — А зараз іди додому, відпочивай. Нічого сьогодні не вчи. Склавши іспит, у день іспиту треба відпочивати. 
     — Добре, — погодилася Марійка. — Сьогодні я відпочиватиму. 
     Допивши каву та доївши бутерброд із ковбасою, Марійка пішла додому. 
     — Ну, що? — спитала Оксана Романівна, коли Марійка повернулася додому. 
     — Написала! — коротко відповіла Марійка. — Про результати нам повідомлять перед наступним іспитом.
     Переодягнувшись у домашнє, Марійка прилягла на диван та задрімала. Прокинулася вона лише о шостій годині вечора. Узявши у спальні свій заповітний щоденник, вона сіла на диван та почала в ньому далі писати:
     «Сьогодні понеділок, 1 червня 1987 року. Сьогодні в нас відбувся перший випускний іспит — твір із російської літератури. Я обрала собі тему, пов’язану з творчістю Сергія Єсеніна. Не знаю чим, але чимось творчість цього поета, чиє життя обірвалося у тридцять років, мене приваблює. Коли я перечитувала його вірші по декілька разів, мене чомусь постійно брав сумнів у тому, що причиною його смерті було самогубство. Ні, не самогубство. Його вбили — я в цьому впевнена. Ну не міг поет, котрий писав такі геніальні вірші, так просто добровільно піти з життя. Завтра я розпочинаю підготовку до чергового іспиту — письмової роботи з математики». 

     Поступово екзаменаційна пора в десятих класах підходила до кінця. Учні складали іспит за іспитом. 
     Другим за розкладом був письмовий іспит із математики, на котрому були завдання як з алґебри, так і з геометрії. Відбувся він у суботу, шостого червня. Усіх випускників знову збирали в актовій залі, тільки тривав той іспит не шість, а лише чотири години. Головою екзаменаційної комісії був якийсь колеґа Степана Вікторовича з матфаку. Після двох спільних письмових іспитів в актовій залі розпочалася диференціація по класах. У середу, десятого червня відбувся усний іспит. У 10-А класі то був іспит із фізики, а в 10-Б класі — з хімії. А в суботу, тринадцятого червня, — навпаки, 10-А клас складав хімію, а 10-Б клас — фізику. 
     — Усе! — вигукнув Ковальов, повернувшись додому після іспиту з фізики. — Якщо я вже склав фізику, це може вже означати, що я вже склав усе! Попереду лишилися тільки біологія, історія та українська література. 
     — А ти й так складаєш випускні іспити якось граючи, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Коли я складала випускні іспити, я прямо так тремтіла. Та сиділа ночами. А ти складаєш випускні іспити, майже не докладаючи до цього ніяких зусиль. 
     — А нащо мені зараз мучитися? — запитав Антін. — я, дійсно, докладаю до складання випускних іспитів такі незначні зусилля, адже я просто заощаджую свої сили перед підготовкою до випускних іспитів. Нащо мені зараз мучитися?
     — Взагалі-то ти маєш рацію, — сказала Валентина Дмитрівна. — Я просто маю на увазі те, що мене це дуже дивує.
     — Нехай тебе це не дивує! — заявив Антін. — Я роблю все правильно. Я ше зовсім не готовий до складання іспиту з англійської мови, отже, у липні на мене чекає дуже гаряча пора.
     — До речі, — сказала Валентина Дмитрівна, — я спробую поговорити з моїми колишніми однокурсниками, аби вони вийшли на англійську кафедру. Нехай з тобою займатиметься в липні хтось із викладачів тієї кафедри, аби підготувати тебе до складання вступного іспиту з англійської мови. 
     — А чому ти так була впевнена, — поцікавився Антін, — що я не зможу вступити на перекладацьке відділення Київського університету? 
     — Там конкурс дуже великий, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти його не витримаєш.
     — Чому ти так упевнена в цьому? — здивувався Антін.
     — Бо ти не докладаєш таких зусиль, аби належним чином підготуватися, — сказала Валентина Дмитрівна. — Аби вступити до столичного ВНЗ, треба ночами сидіти та себе не щадити. До того ж, ти дуже невпевнений у собі. 
     — А кажуть, що ще в Тартуському університеті гарно навчатися, — заявив Антін. — Там навіть завжди недобір, і тому вони зараховують на навчання навіть із «трійками».
     — Ну, куди ти так далеко від дому поїдеш? — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Адже в Тарту ніяких знайомих у мене нема. Тобі доведеться там мешкати в гуртожитку. Хіба ти зможеш мешкати в гуртожитку?
     — А чому ні? — здивовано запитав Антін. — Адже інші мешкають.
     — Але подумай сам, — сказала Валентина Дмитрівна. — Ти не вмієш ані прати, ані готувати, ані ремонтувати. Та ти там просто загубишся! 
     — Інші не губляться, а я загублюся?
     — То є інші, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Не порівнюй себе з іншими… А ось коли тебе питатимуть, куди ти збираєшся вступити, ти не кажи нікому про факультет іноземних мов. Кажи всім, ніби ти збираєшся вступати до Горьківського педагогічного інституту. Інакше хтось почне писати на тебе анонімки, а потім приймальна комісія обов’язково відшукає привід, аби тебе на чомусь зрізати та не зарахувати. 
     Після цієї бесіди Антін вирішив трохи прогулятися. Вийшовши надвір, Антін раптом побачив юнака років шістнадцяти-сімнадцяти, тобто такого ж віку, як і сам Антін, у футболці та в … коротких білих шортах із широким шкіряним поясом. Причому той юнак не виглядав ані маленьким хлопчиком, ані ґеєм. Тримався він цілком природньо. Але він був у шортах. Такого ще якихось два роки тому неможливо було собі уявити, аби такий дорослий юнак на міських вулицях так просто розгулював у шортах. Антін дивився на нього неначе на інопланетянина, що завітав із далекої та малозрозумілої цивілізації. Антін пішов слідом за тим юнаком у білих шортах, переслідуючи його десь упродовж хвилин сорока. 
     — Ну, чому це йому можна, а мені не можна? — постійно ставив сам собі запитання Антін. — Чим я гірше за нього. Йому явно вже не чотирнадцять років, але чому я повинен соромитися ходити в шортах?
     Із такою думкою Антін дійшов до ґазетного кіоску. Протягом останніх кількох місяців в Антона з’явилася дивовижна звичка купувати іноземні ґазети та часописи як російською, так і іноземними мовами. Особливо часто він купував часопис «Польща». Ось і тепер він побачив той самий часопис — свіже червневе число. Антін придбав його та сховав собі у торбу. 
     Прийшовши додому, Антін розгорнув той часопис та раптом наштовхнувся на статтю про польських харцерів. Та ще й із численними ілюстраціями. Одразу ж Антонові кинулося в очі те, що всі хлопці — навіть старшого віку — ходили в коротких шортах кольору хакі та в таких самих сорочках. Антін милувався тими ілюстраціями неначе заворожений. Він вирішив обов’язково ходити в шортах як тільки він «доб’є» три останніх іспити. Адже то є такий кайф — ходити в коротких шортах, що забезпечують таку необмежену свободу рухів. Твої ноги оголені, їх ніщо не стискає, але водночас, на відміну від спідниці, ти можеш не боятися, що при якійсь необережній позі щось там не так підійметься, і всі люди, що тебе оточують, побачать твою спідню білизну, або її відсутність. Це ж який кайф! 
     Ось так і міркував Антін, розглядаючи світлини з польськими харцерами та згадуючи того юнака в білих шортах, котрого Антін зустрів на одній з міських вулиць. 
     До наступного іспиту — з біології — Антін вирішив підготуватися особливо ґрунтовно, адже, по-перше, Валентина Дмитрівна була біологом, а, по-друге, Антін упродовж досить тривалого часу сам захоплювався біологією. Навіть прагнув вступити до медичного інституту, чи до біофаку. Але потім зрозумів, що його поклик — то є філологія. 
     Після біології був іспит з історії та суспільствознавства, з котрими Антін впорався особливо легко, адже для нього то були чи не найулюбленіші предмети у школі. І, нарешті, залишився тільки один іспит, що мав відбутися двадцять п’ятого червня — з української літератури. Усе!
     Склавши останній іспит, Антін був таким щасливим, яким він давно не був, якщо колись і був. Ще б пак, адже він так довго чекав на той день, коли зі школою буде покінчено. І ось він, кінець! Усе! Антонові не доведеться більше вчити те, що йому ніколи й ніде не згодиться…
     О чотирнадцятій годині всі мали знову з’явитися, аби дізнатися про свої оцінки. Продиктувавши оцінки, Аліса Сергіївна почала вирішувати організаційні питання щодо проведення випускного вечора, що мав відбутися днем пізніше. 
     Повернувшись додому, Антін пообідав та взяв бланк для медичної довідки, котрі були видані всім випускникам. Цю довідку за формою 084-У необхідно було здати до приймальної комісії. Узявши той бланк, а також свій паспорт, Антін вирушив до студентської поліклініки. 
     Першим лікарем, до котрого Антін пішов на прийом, був терапевт.
     Антін постукав у двері.
     — Добрий день! — сказав він.
     — Добрий день! — відповіла лікар. — Що в тебе? 
     — Мені треба завірити довідку для вступу до університету, — відповів Антін, поклавши довідку на стіл лікарці.
     — А приписне свідоцтво в тебе є? — запитала лікар. 
     — Є, — відповів Антін.
     — Де воно? — спитала лікар. — Показуй.
     — Воно в мене вдома, — сказав Антін.
     — Його необхідно показувати всім лікарям, — пояснила терапевт. — А так я не можу тобі завірити цю довідку.
     Розлючений Антін повернувся додому, аби взяти приписне свідоцтво.
     — Який бюрократизм! — вигукнув Антін. — Чому це раптом лікарі мають контролювати, хто підлягає призову.
     — Усе це дрібниці, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Ти повинен радіти, що сьогодні ти склав свій останній шкільний іспит. Завтра в тебе випускний бал, а попереду в тебе доросле життя. 
     — Я все це розумію, — заявив Антін. — Мене дратує цей бюрократизм!
     — Із цим бюрократизмом ти ще зіткнешся неодноразово, — попередила Валентина Дмитрівна. — Ти ще не знаєш, що означає справжній бюрократизм. Порівняно з ним ці формальності є просто дитячою грою!
     Узявши приписне свідоцтво, Антін знову пішов до поліклініки. Того дня він встиг відвідати терапевта та отоларинголога. 
     — А куди ти вступатимеш? — поцікавився отоларинголог.
     — До істфаку, — збрехав Антін. 
     — Молодець, історію свого рідного краю треба знати, — відповів лікар, написавши в довідці у своєму рядку: «За станом здоров’я може навчатися на історичному факультеті». 
     Повернувшись додому, Антін узяв акордеон та почав музичити, граючи все, що йому приходило на думку — і вивчене по нотах, і підібране на слух. А вночі, перебуваючи у стані ейфорії, Антін скинув із себе всю спідню білизну та лишився лежати в ліжку абсолютно голим. Йому так це сподобалося, що він вирішив і надалі спати ось так — без одягу. 
     Наступний день був вкрай напруженим. Антін кілька разів бігав до школи, аби вреґулювати останні формальності перед випускним вечором. Потім він пішов до перукарні, аби зробити там укладку. Він іще ніколи не робив собі модних зачісок.
     — Мені під фен, — сказав Антін, прийшовши до перукарні.
     — Маєш на увазі укладку? — спитала перукарка. 
     — Так, — підтвердив Антін. — Скільки це коштуватиме?
     — Два дев’яносто, — відповіла перукарка.
     — Я згоден, — заявив Антін.
     Дівчина помила Антонові голову, потім зрізала на голові все зайве, а потім почала сушити Антонові волосся, надаючи волоссю водночас за допомогою ґелю для укладки необхідну форму. Висушивши волосся, вона його остаточно закріпила за допомогою лаку.
     Антін подивився у дзеркало та не впізнав себе. То була вже цілком інша людина. 
     Після обіду, Антін знову пішов до поліклініки, аби завірити свою медичну довідку ще в декого з лікарів. 
     А повернувшись близько сімнадцятої години додому, Антін почав готуватися до випускного вечора. Він дістав із шафи свій випускний костюм брунатного кольору, котрий він придбав напередодні разом із Валентиною Дмитрівною. Потім він приготував жовту сорочку та помаранчеву краватку. Валентина Дмитрівна теж одяглася по-святковому. Перед тим, як вийти, вона зробила Антонові легку завивку, аби його зачіска була ще більш хвилястою.
     А о пів на сьому Антін та Валентина Дмитрівна вирушили на випускний вечір.

     Поступово колишні десятикласники та їхні батьки сходилися на шкільне подвір’я. Усі дівчата зі стильними зачісками красувалися в чепурних бальних сукнях, а хлопці — в елеґантних костюмах. Повсюди стояв запах дорогих парфумів та дезодорантів, що поєднувався з пахощами квітів у єдиній ґамі ароматів. По всій школі панувала святкова атмосфера. 
     Марійка прийшла на випускний вечір з усією своєю сім’єю — з обома батьками та братом Богданом. За три місяці до цього доленосного дійства Марійка впродовж цілого вечора просиділа в ательє мод, де в якихось каталогах підібрала дуже чепурну темно-рожеву бальну сукню трохи вище колін, з напівдовгими рукавами, що кінчалися трохи нижче ліктів. Під неї Марійка вирішила не надягати ніякої спідньої білизни, адже випускний вечір був для неї, свого роду, святом розкріпачення, тому Марійка прагнула почуватися на тому святі якомога розкутіше. До того ж, деякі інші дівчата теж зробили так само, «забувши» спідню білизну вдома. Випускний вечір був, насамперед, святом юності, святом безпосередності, святом юнацького максималізму, тому всі прагнули демонструвати на ньому свою природну красу та безпосередність. А свої ніжки, з котрих заздалегідь було акуратно видалено все волосся, Марійка взула в лакові бальні черевики на «шпильках». Вранці перед випускним вечором Марійка завітала до салону краси, де зробила собі стильну зачіску з завивкою аж за тридцять рублів. Марійка вже неодноразово пробувала ходити по вулицях без спідньої білизни. Їй так це сподобалося, вона відчувала при цьому таку ні з чим не зрівняну легкість та розкутість, таку свободу. Відсутність спідньої білизни допомагала їй триматися дуже щиро та природно. Єдине, чого вона побоювалася, так це вітру, котрий запросто міг підняти пелену сукні догори. А так Марійці було дуже легко та приємно. 
     Коли Марійка в супроводі Степана Вікторовича, Оксани Романівни та Богдана прийшла на шкільне подвір’я, вона одразу ж кинулася до своїх подруг — Зої Крамар, Наді Романенко, Олени Бенюх. Зоя була, мабуть, у найрозкішнішій, найелеґантнішій довгій сукні світло-жовтого кольору, котру, мабуть її тато знову позичив у театрі. На ногах у неї були білі бальні черевики на високих підборах. Надя була в короткій яскраво-червоній атласній сукні, в білих рукавичках та в червоних босоніжках на «шпильці» та з ремінцями аж до середини гомілок. Олена одяглася в довгу плюшеву сукню кольору морської хвилі та взулася в чорні бальні черевики. 
     Люда Калашникова, увійшовши на шкільне подвір’я, привернула загальну увагу тим, що вона була в довгому бежевому плащі.
     — Що це наша Шела прийшла у плащі? — вигукнув Барбарисов. 
     — Не знаю, — відповів Сеньків. — Мабуть, вона гола всередині. 
     — Вона просто не хоче демонструвати свою сукню, — припустив Уманський. — Вона хоче, аби це для всіх було сюрпризом. 
     О дев’ятнадцятій годині всіх запросили до актової зали. На задніх рядах актової зали сидів духовий оркестр підшефної військової частини, котрий грав «Шкільний вальс» Дунаєвського, поки всі не розсілися. Коли всі розсілися, музика припинилася. До трибуни перед сценою актової зали підійшла директорка Антоніна Андріївна Михайлова, а в президію сіли класні керівники обох колишніх десятих класів — Віра Павлівна Куцак та Аліса Сергіївна Миронюк, завуч Тамара Георгіївна Мунтян та завуч-організатор Віра Володимирівна Найдеш, а також секретарка з цілою купою різних паперів.
     — Дорогі наші випускники! Шановні товариші батьки та гості! — звернулася до всіх Антоніна Андріївна. — Ось і промайнули десять років навчання у школі. Позаду лишилося шкільне життя. Попереду — життя доросле. Щиро вітаю всіх вас з успішним закінченням навчання в нашій славетній школі та бажаю всім вам подальших успіхів у вашому житті. А тепер дозвольте мені урочисту частину цього випускного вечора оголосити відкритою. 
     Усі піднялися. Військовий оркестр заграв гімни СРСР та УРСР. 
     — Прошу всіх сісти, — сказала директорка після того, як оркестр кінчив виконувати гімни. Слово надається класному керівникові колишнього десятого «А» класу Куцак Вірі Павлівні.
     Антоніна Андріївна відійшла від трибуни та сіла на вільне місце посередині президії, а до трибуни підійшла Віра Павлівна.
     — Дорогі товариші! — звернулася вона до всіх. — Здавалося б, тільки вчора я отримала тодішній четвертий «Б» клас. Я добре пам’ятаю перше вересня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року, коли я вперше побачила тих маленьких діточок, котрим було по дев’ять та десять років. І ось із того часу пройшло вже майже сім років. Ті маленькі діточки якось непомітно перетворилися на дорослих юнаків та дівчат, що, починаючи вже з завтрашнього дня, вступають у доросле життя. Отже, дозвольте всіх вас привітати з успішним закінченням школи та побажати нашим дорогим випускникам подальших успіхів та здійснення всіх їхніх мрій. 
     Усі зааплодували. 
     — А тепер, — оголосила Антоніна Андріївна, піднявшись з місця, — слово надається класному керівникові колишнього десятого «Б» класу Миронюк Алісі Сергіївні. 
     Аліса Сергіївна встала та підійшла до трибуни. 
     — Вельмишановні випускники та гості випускного вечора, — звернулася вона до присутніх. — Я теж пам’ятаю свій клас, коли він до мене прийшов після закінчення початкової школи. І я теж якось непомітно для себе поступово довела цей клас від четвертого до десятого. На тому шляху було все — і злети, і падіння. Але без цього всього неможлива діалектика життя. І я радію цьому щасливому моменту, що все так добре скінчилося. І ось тепер ми проводжаємо наших дорогих випускників у доросле життя. Я сподіваюся, що не зважаючи на все те неґативне, що, безумовно, мало місце впродовж усіх десяти років, наші дорогі випускники згадуватимуть шкільні роки з особливою теплотою. Тому я бажаю всім вам, дорогі випускники, всього найкращого в їхньому подальшому житті. 
     Усі знову зааплодували. Аліса Сергіївна сіла на місце, а Антоніна Андріївна знову піднялася зі свого місця, проте до трибуни підходити вже не стала. Секретарка піднесла їй усі ті папери, що лежали перед нею.
     — А тепер, — сказала Антоніна Андріївна, — настає кульмінаційний момент — вручення атестатів про середню освіту. Атестат про середню освіту особливого зразку та золота медаль вручається випускниці десятого «Б» класу Волковій Тетяні.
     Таня в довгій темно-синій сукні підійшла до директорки. Директорка потиснула їй руку, вручила атестат, медаль та ще деякі папери. Військовий оркестр позаду заграв «Туш».
     — Атестат про середню освіту особливого зразку, — продовжила Антоніна Андріївна, — та золота медаль вручається випускниці десятого «А» класу Романенко Надії…
     Надя підійшла до президії, директорка потиснула їй руку, вручила атестат, медаль та ще деякі папери, а військовий оркестр позаду знову заграв «Туш». Золоті медалі отримали також Василь Міщенко, Зоя Крамар, Олена Бенюх, Віталій Векслер, Руслана Бобрикова та Михайло Мельничук. Аби закінчити середню школу з золотою медаллю (котра насправді була алюмінієвою та лише ззовні покритою тоненьким шаром золота), треба було, починаючи з шостого класу, не мати жодної «трійки» за чверть, жодної поточної «двійки» — як за усні відповіді, так і за контрольні роботи, — а середній бал за кожну чверть мав складати не менше, ніж «чотири з половиною». Звичайно ж, однаково добре встигати з усіх предметів у старших класах було просто нереально, тому оцінки будь-яким чином «натягувалися» всім тим «висуванцям», кого було «офіційно призначено» відмінниками. Ну, не могла комуністична система обходитися без «висуванців». При цьому деякі «офіційні призначення» просто купувалися за певну грошову суму, чи за певну послугу з використанням службового становища батьків. Які переваги мали медалісти перед іншими випускниками? Лише одну перевагу: якщо перший вступний іспит до вищого навчального закладу медаліст складав на «відмінно», він автоматично зараховувався до того ВНЗ. Якщо ж на нижчу оцінку, він мав складати всі подальші іспити на загальних підставах. Ніяких інших привілеїв — порівняно зі звичайними випускниками — медалісти не мали. 
     Роздавши особливі атестати медалістам, Антоніна Андріївна приступила до вручення звичайних атестатів «пересічним» випускникам. При цьому дехто з «пересічних» разом з атестатом одержував похвальні грамоти за особливі успіхи у вивченні конкретних предметів. Марійка Федорчук та Антін Ковальов отримали грамоти за особливі успіхи у вивченні історії та суспільствознавства, Василь Бережан — за успіхи у вивченні алґебри та геометрії, Ольга Беликова — у вивченні російської мови та літератури, Люда Калашникова — у вивченні біології та хімії. І хоча ті папірці ніяких привілеїв випускникам не надавали, проте цінувалися вони набагато вище, ніж усі ті медалі, адже вони чесно, щиро та відверто вказували на конкретні успіхи у вивченні конкретних предметів. Бути таким, як, наприклад, Ломоносов, тобто однаковою мірою першокласним експертом абсолютно в усіх як природничих, так і гуманітарних науках, наприкінці двадцятого століття було просто неможливо. 
     Коли Люда Калашнікова піднялася зі свого місця, вона скинула свій плащ. Усі побачили, що під отим плащем на ній була напівпрозора блакитна туніка в античному стилі та «грецькі» сандалії на низькій платформі та з ремінцями до колін. Усі хлопці одразу ж почали розглядати, чи була під тією тунікою спідня білизна. 
     Отримавши атестат, Марійка одразу ж почала дивитися, що то були за папірці, котрі їй дали разом з атестатом. Цими папірцями виявилися згадана вище похвальна грамота, свідоцтво про присвоєння кваліфікації у навчально-виробничому комбінаті та якийсь білий запечатаний конверт. Відкривши той конверт, Марійка побачила там подвійну поштову листівку з зображенням середньовічної каравели та написом «У добру путь». Відкривши ту листівку, Марійка проглянула віддрукований на машинці текст привітання: «Люба Марійко! Адміністрація, педагогічний колектив, комсомольська організація та батьківський комітет Чернівецької середньої школи № 2 імені Юрія Федьковича щиро вітають тебе з успішним закінченням навчання у школі та бажають тобі подальших успіхів у твоєму житті. Директор школи (підпис), завуч школи (підпис), класний керівник (підпис), секретар комсомольської організації (підпис)». Почесні грамоти було вручено також і деяким батькам, котрі виявили найбільшу активність у роботі батьківського комітету. 
     Серед тих паперів не було тільки характеристик. Класні керівники в обох колишніх десятих класах обіцяли дати характеристики тільки наступного дня, аби всі — під загрозою отримати погану характеристику — поводили себе на випускному вечорі якомога пристойніше. 
     Коли директорка всім усе роздала, що тільки можна було роздати, вона знову підійшла до трибуни. У той самий час ті випускники, що брали участь в аґітбриґаді, піднялися зі своїх місць та пройшли на сцену, затягнуту завісою. 
     — Давайте зараз іще раз згадаємо, — сказала директорка, — якими були ті десять років, проведені у стінах нашої школи. 
     Завіса відкрилася. На сцені зліва стояв стенд у вигляді величезного відривного календаря з повноформатними ватманськими аркушами. На передньому аркуші стояла дата: 
     — 1977 рік
четвер
1
вересня
     — Згадаймо, — сказала Антоніна Андріївна, — якими ви всі були десять років тому. 
     На сцену вийшли учасники аґітбриґади, котрі «дитячими» голосами у віршованій формі почали розповідати про те, як вони стали першокласниками, і як вони обіцяють гарно навчатися у школі. 
     А потім усі заспівали під фортепіанний акомпанемент Валі Стрельцової:
В школу рано мы идем,
На рассвете встали.
Сумки с книгами несем,
Школьниками стали.
Будем помнить много лет
День осенний ясный.
Лучше школы нашей нет,
Родины прекрасной.
Лучше школы нашей нет,
Родины прекрасной.
     Усі в залі зареготали. 
     — Так, — сказала директорка, — то, було, насправді, дуже кумедно все це згадати. Але ті десять років промайнули дуже швидко. І ось настало свято останнього дзвоника. 
     Аркуш на великому календарі було відірвано хлопцем та дівчиною, що підійшли до стенда з обох боків. На наступному аркуші стояла вже інша дата: 
1987 рік
понеділок
25
травня
     — І ось настало свято останнього дзвоника, — повторила Антоніна Андріївна.
     Учасники аґітбриґади — знов у віршованій формі — почали розповідати про те, як непомітно промайнули ті десять років. І ось вони вже стоять на урочистій лінійці на шкільному подвір’ї, і для них лунає останній дзвоник. Але попереду ще випускні іспити. 
     — Випускні іспити, на котрих усі чекали з таким тремтінням, — продовжила Антоніна Андріївна, — нарешті, складено. Позаду лишилися безсонні ночі, позаду лишилося хвилювання, позаду лишилися всі шкільні турботи. Сьогодні ми святкуємо закінчення школи!
     Аркуш на великому календарі знову було відірвано. На наступному аркуші було написано:
1987 рік
п’ятниця
26
червня
     Знову на сцену вийшли хлопці та дівчата з аґітбриґади, котрі почали у віршованій формі розповідати про випускний бал. Потім Валя Стрельцова заграла на фортепіано вальс, троє дівчат — Рита Григоренко, Рита Маркова та Інна Панчук — заспівали відому пісню Дунаєвського про закінчення школи, а всі інші учасники аґітбриґади почали парами кружлятися у вальсі на сцені актової зали.
     — І ось шкільні роки вже позаду, — оголосила Антоніна Андріївна. — Наші дорогі випускники вступили у доросле життя… Минають роки… І ось вже пролетіло десять років від дня нинішнього випуску. Надворі двадцять шосте червня тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року. Отже, давайте помріємо, що робитимуть наші випускники через десять років. 
     Аркуш на великому календарі знову було відірвано. На наступному аркуші було написано:
1997 рік
четвер
26
червня
     На сцену ніхто не вийшов. Раптом було включено динамік, а за кулісами якісь хлопець та дівчина почали говорити від імені дикторів, що вели на радіо новини, цілковито нехтуючи при цьому народним прислів’ям: «Бажаєш розсмішити Бога — розповіси про своє майбутнє».
     — Добрий вечір, шановні товариші! — сказав хлопчачий голос за кулісами. — Передаємо випуск останніх вістей. Сьогодні з космодрому «Байконур» стартував космічний корабель нової серії. У розробці цього корабля брали участь видатні інженери Міщенко Василь, Векслер Віталій та Фраюк Віталій. 
     — У Московському науково-дослідницькому інституті інформаційних технологій, — продовжив дівочий голос за кулісами, — було представлено нову програму для електронно-обчислювальних машин, котра у п’ять разів збільшила швидкість обробки даних. Авторами цієї програми стали наукові співробітники Ярошинська Надія та Панчук Інна.
     — У Києві відбулося нагородження найкращих учителів 1996-1997 навчального року, — продовжив хлопчачий голос за кулісами. — Серед нагороджених були вчителька російської мови та літератури Белікова Ольга та вчитель історії та суспільствознавства Мельничук Михайло. 
     — Софія, — продовжив дівочий голос за кулісами. — У столиці Народної Республіки Болгарії відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена лікуванню онкологічних захворювань. Велику увагу на тій конференції було приділено ефективній методиці лікування раку, розробленій кандидатом медичних наук Сенкевичем Віктором та кандидатом медичних наук Бенюх Оленою. 
     — Берлін, — продовжив хлопчачий голос за кулісами. — У Німецькій Демократичній Республіці на одному з військових полігонів відбулися спільні військові навчання країн Варшавського договору «Щит миру — 97». Під час цих навчань особливо відзначилися підрозділи Радянської армії під командуванням старшого лейтенанта Шеремета Василя, старшого лейтенанта Раша Віктора та капітана Барбарисова Володимира. 
     — Новини культури, — продовжив дівочий голос за кулісами. — На березі Дністра було знайдено ранньослов’янське городище, датоване четвертим століттям нашої ери. То є найдавніша з усіх знахідок, що підтверджують те, що Північна Буковина є споконвічною слов’янською землею. У розкопках даного городища активну участь брали видатні радянські археологи Ферорчук Марія та Волкова Тетяна.
     Степан Вікторович та Оксана Романівна посміхнулися, сидячи в партері. 
     — Ленінград. — продовжив хлопчачий голос за кулісами. — У виставковій залі Російського музею відбулася персональна виставка заслужених художників Української РСР Романенко Надії та Маркової Рити. Ви слухали випуск останніх вістей від двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року. Московський час двадцять перша година сорок хвилин. 
     Ковальов усе бажав щось почути і про себе, адже ні для кого не було вже секретом те, що Антін прагнув вступити до факультету іноземних мов. Проте його ті «диктори» так і не згадали. Він не міг зрозуміти, чому. Чи то через те, що всі сумнівалися, чи зможе Антін навчатися на тому факультеті, чи то через якусь таку впевненість у тому, що Ковальова у дев’яносто сьомому році вже просто не буде серед живих. 
     — Зараз, дійсно, двадцять перша година сорок хвилин, — оголосила Антоніна Андріївна, стоячи біля трибуни. — Будемо сподіватися на те, що все саме так і буде. Тому дозвольте мені ще раз побажати, аби всі наші сьогоднішні випускники досягли всіх своїх намічених цілей. І на цьому урочисту частину вечора я оголошую закритою. Прошу всіх встати.
     Усі піднялися. Військовий оркестр знову виконав ті два гімни. 
     — Прошу сідати, — оголосила Антоніна Андріївна. — Дякую всім вам за увагу. А зараз я всіх випускників та батьків запрошую до спортивної зали на випускний бал. 
     — Усі знову піднялися та попрямували до виходу. Спустившись сходами додолу та вийшовши зі шкільної будівлі, Оксана Романівна з Богданом пішли додому, прихопивши з собою Марійчин атестат та інші папери, одержані Марійкою на урочистій частині. А Марійка — разом зі Степаном Вікторовичем — попрямувала до спортивної зали. А там, усередині, всіх учасників та гостей випускного балу вітав якийсь ресторанний ансамбль у складі ґітариста, бас-ґітариста, сурмача, скрипаля, клавішника та ударника. Під звуки популярної інструментальної п’єси «Ніжна мелодія», що була, по суті, спрощеним варіантом «Адажіо» Томазо Альбіноні, точніше — Ремо Джадзотто, — в сучасному естрадному аранжуванні, всі пройшли у спортивну залу до святкових столів. На тих столах стояли склянки, пляшки з мінеральною водою, електричні самовари з чаєм та кавою, тарілки з бутербродами, печивом та нарізаними тортами. На стінці висів плакат під заголовком «Вгадай, хто?». На нього були наклеєні дитячі світлини випускників, котрі супроводжувалися різними жартівливими написами. 
     — Добрий вечір усім випускникам тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року! — оголосив керівник ансамблю, виступаючи в ролі тамади. — Зараз двадцять друга година дванадцять хвилин. Я радий вітати всіх у цій світлій залі. В усіх у вас радісний та піднесений настрій, адже шкільні роки нарешті скінчилися!
     Усі випускники одразу ж радісно зааплодували та закричали в екстазі.
     — Я розділяю з вами ваші радощі з приводу цієї нагоди, — продовжив тамада, — і тому я зараз усіх вас запрошую на перший танець. А за традицією першим танцем на випускному балу має бути вальс. Отже, я запрошую всіх випускників на вальс. 
     — Ансамбль заграв відому мелодію з фільму «Розиграш», а тамада заспівав:
Когда уйдем со школьного двора
Под звуки нестареющего вальса,
Учитель нас проводит до угла,
И вновь — назад, и вновь ему с утра —
Встречай, учи и снова расставайся,
Когда уйдем со школьного двора.
     Інші музиканти підспівували йому останні два рядки з кожного куплету. Хлопці та дівчата поступово почали виходити на середину зали та кружлятися у цьому вальсі.
     — Зараз я переконався в тому, — продовжив тамада, — що сучасна молодь знає класичні танці. І не лише знає, але й вміє їх танцювати. І я цьому радію. А тепер — швидкий танець. 
     Ансамбль заграв та заспівав відому пісню про тітку з репертуару групи «Веселі хлоп’ята». Далі пішли інші шляґери того часу. Швидкі танці змінювалися повільними. У перервах між танцями влаштовувалися різні супутні заходи: конкурси, вікторини, навіть аукціон. Під час однієї з пауз випускникам 10-А класу роздали випускні віньєтки. 
     — А де наші випускні альбоми? — спитав в Аліси Сергіївни хтось з колишніх учнів 10-Б класу. 
     — Мені з фотомайстерні в будинку побуту повідомили, — відповіла Аліса Сергіївна, — що ви отримаєте свої випускні альбоми трохи пізніше. Я всім вам зателефоную, коли ті альбоми будуть готові. А зараз вам треба трохи потерпіти.
     Музиканти грали живцем до першої години ночі. А о першій годині музиканти зробили паузу на одну годину. Світло погасло, натомість було увімкнено ілюмінацію. А замість живої музики пішли фонограми — поп, диско, рок, навіть важкий металевий рок. Почалася справжня дискотека, що тривала аж до третьої години ночі. 
     Марійка почала згадувати, як за два з половиною роки до того в тій самій залі танцював Сашко Грибулін, заворожуючи всіх дівчат та притягаючи загальну увагу. Яким би він зараз був, якби не загинув у червні вісімдесят п’ятого? Він, напевно б, і зараз заворожував дівчат своїми незвичайними піруетами. Але історія не знає умовного способу: що було б, якби… Було те, що було… Те, що мало бути. 
     У п’ятнадцять хвилин на третю світло знову було увімкнено. Знову заграла жива музика. Випускний бал тривав до третьої години ночі. 
     — Я дякую всім вам за приємний вечір, котрий ми разом провели, — сказав тамада, коли годинник показував четверту годину ранку. — Я бажаю всім випускникам тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року, аби здійснилися всі ваші мрії, всі ваші сподівання! Бажаю вам вступити з першого разу туди, куди ви прагнете вступити! Хай живе Випуск-87! 
     Усі зааплодували. 
     Після цього публіка почала розходитися. Випускники виходили зі спортивної зали на шкільне подвір’я та купчилися групками, збираючись разом зустрічати світанок.
     — Ну, я пішов додому, — сказав Степан Вікторович, підійшовши до Марійки. — А ти можеш лишатися з друзями. Ось тобі торба.
     — Добре, — погодилася Марійка, взявши торбу з татових рук. — Я піду разом з усіма зустрічати світанок. 
     У торбі був плащ, адже вранці було вже досить холодно. Степан Вікторович із випускною віньєткою в руках пішов додому, а Марійка залишилася стояти на шкільному подвір’ї, витягнувши з торби плащ та надягнувши його на себе. 
     У п’ятнадцять хвилин на четверту випускники другої школи «організованим натовпом» вирушили до найвищого місця центральної частини Чернівців — до так званого «п’ятачка» — оглядового майданчика на високому пагорбі за Резиденцією. Вони блукали нічними вулицями, співаючи різні пісні та розповідаючи вголос анекдоти та просто вигукуючи різні фрази, перебуваючи у стані ейфорії від того, що ота клята школа, котру всі випускники давно вже зненавиділи, нарешті скінчилася. Як довго вони чекали на той день. І ось отой день настав. Дитинство було вже позаду. Попереду було доросле життя. 
     Десь за п’ять хвилин до четвертої години юрба з другої школи була вже на «п’ятачку» — разом із випускниками інших шкіл. Молоді на тому місці було так багато, що можна було подумати, ніби вони всі зібралися на якийсь мітинґ. 
     І ось о четвертій годині сімнадцять хвилин небо над східним горизонтом почало поступово червоніти. Ще через кілька хвилин показалися перші промені Сонця. Для випускників розпочинався перший день після дитинства. 
     Зоя, побачивши світанок, дістала з торби пляшку шампанського, котру в умовах антиалкогольної кампанії дістати було вкрай важко, та пакунки з одноразовими картонними кухликами. Кожен, хто бажав, брав із того пакунку по одному кухлику. Зірвавши фольгу з горла пляшки, Зоя направила ту пляшку суворо вертикально до неба, а потім почала відгинати дріт, що стримував пробку. Через кілька секунд пролунав постріл: пробка злетіла високо до неба. З пляшки потекла додолу піна. 
     — Нехай цей салют, — оголосила Зоя, — знаменує закінчення нашого дитинства! Якщо в тій пляшці ще щось залишилося, я пропоную підняти тост за щасливий початок нашого дорослого життя! Будьмо!
     Вона почала розливати всім шампанське. Його, звичайно ж, було дуже мало, а бажаючих приєднатися до тосту було дуже багато. Тому кожному дісталося зовсім обмаль рідини — на самому дні кухлика. 
     Так розпочалося у випускників другої школи доросле життя. Вони ще трохи потусувалися на п’ятачку, а після п’ятої години почали розходитися. Марійка поверталася додому в компанії разом із Зоєю Крамар, Оленою Бенюх, Надею Романенко та Кларою Берґер. До тих дівчат приєдналися також Василь Міщенко, Петро Синицький та Віталій Векслер. Добре, що хоч Василя Бережана не було поруч — він приєднався до інших хлопців. 
     — Ну, мені вліво, — сказала Зоя, коли компанія підійшла до вулиці Дарвіна. 
     — Ми тебе проводимо, — сказав Віталій як справжній джентльмен.
     Усі вирушили вулицею Дарвіна, а потім завернули праворуч на вулицю Комсомольську, супроводжуючи Зою прямо до її домівки.
     — Дякую всім за компанію! — вигукнула Зоя. — Бажаю всім вам приємного дня та успіхів у подальшому житті!
     — Бувай здорова, Зоє! — вигукнув Василь. 
     Далі на черзі була Надя Романенко, що мешкала на Ґете. Підійшовши до її домівки, компанія теж побажала їй великих успіхів. 
     — А в мене нема трусиків! — вигукнула Надя, стоячи біля під’їзду свого будинку. 
     Вона своїми руками в білих рукавичках на долі секунди підняла пелену своєї короткої яскраво-червоної атласної сукні, аби всім продемонструвати відсутність спідньої білизни.
     — Ну ти даєш! — крикнув Петро. 
     — Бажаю веселих свят! — вигукнула Надя та піднялася сходами свого під’їзду. 
     — А в мене теж трусиків нема! — сказала Марійка, піднявши свій плащ та сукню.
     — І в мене їх зараз теж не буде! — вигукнула Олена, моментально стягнувши з себе трусики та кинувши їх хлопцям. — Ану, хто перший їх спіймає?
     Хлопці кинулися ловити Оленині трусики.
     — Мені щось так спекотно! — заявила Клара. 
     Полізши рукою під пелену своєї темно-бордової сукні, вона миттєво стягнула трусики та кинула їх хлопцям.
     — Хай живе свобода! — крикнула Клара. — Геть обмеження!
     Компанія вирушила далі. Наступною, кого хлопці проводили до самого під’їзду, була Олена. Компанія вийшла вулицею Рязанською на Центральну площу, а потім попрямувала вулицею Кобилянської. Дійшовши до прохідного двору, вони всі вийшли до Українського провулку та підвели Олену до самого під’їзду.
     — Бажаю тобі, Оленко, всього найкращого! — сказав Василь. 
     — Не забувай нас! — додав Віталій.
     — Так ми ще сьогодні зустрінемося, — відповіла Олена. — Адже Куцачка нас сьогодні всіх збирає на дванадцяту годину, аби ми навели порядок у спортивній залі. А потім вона дасть нам характеристики. 
     — Гаразд, — погодився Василь. — Тоді до дванадцятої години! 
     — А, до речі, — зізналася Олена, — без трусиків так класно ходити. Мені сподобалося! 
     Олена зникла у своєму під’їзді, а компанія пішла далі. Вийшовши на вулицю Українську, троє хлопців та дві дівчини дійшли до вулиці Саксаганського, а звідти пройшли через весь провулок Калініна. 
     — Дякую, що провели мене! — сказала Марійка. — До дванадцятої!
     — Відпочивай! — побажали Василь та Віталій.
     — Набирайся сил після нічної баталії! — приєднався Петро.
     — Після нічної гулянки! — поправила Марійка та одразу ж увійшла до під’їзду сусіднього будинку, через котрий можна було пройти через прохідний двір до її будинку.
     Останньою дівчиною, котра лишилася, була Клара, що мешкала на Інтернаціональній. Провівши всіх дівчат, хлопці теж розійшлися по домівках.
     Марійка відкрила двері помешкання своїм ключем, діставши його з сумочки, та тихо увійшла всередину. Була майже шоста година ранку. Марійка зняла бальні черевики, перевзулася в домашні капці та попрямувала до спальні. Усі спали. Марійка зняла з себе сукню та прямо голою лягла в постіль. Вона дуже втомилася після такого напруженого вечора, що одразу ж міцно заснула, поставивши будильник на десяту годину. 
     Прокинулася Марійка без будильника близько десятої години. Накинувши на себе халат, вона вийшла зі спальні та пройшла до кухні. Батьки та брат тільки ще снідали. 
     — Доброго ранку! — сказала Марійка. — Смачного!
     — Іди, вмивайся та приєднуйся, — відповіла Оксана Романівна.
     — Мені на дванадцяту годину знову треба до школи, — повідомила Марійка.
     Вона пішла до ванної кімнати, аби вмитися. 
     — Ну, як пройшло вчорашнє дійство? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — То було просто супер! — відповіла Марійка.
     — Ми ще сьогодні вдома відзначатимемо закінчення школи, — сказав Степан Вікторович.
     — Ось тоді я й розповім вам про вечір, — заявила Марійка. — А зараз я ще не зовсім прокинулася. 
     Одягнувшись після сніданку в червону футболку та бежеві шорти, та взувшись у босоніжки типу сабо, Марійка знову пішла до школи, аби навести там порядок та отримати характеристику з рук Віри Павлівни. 
     О дванадцятій годині всі зібралися та почали переносити столи та стільці зі спортивної зали до їдальні. Зробивши це, хлопці та дівчата прийнялися доїдати та допивати все те, що не було з’їдено чи випито впродовж такої бурхливої минулої ночі. А коли порядок було наведено, Віра Павлівна роздала всім характеристики. Як вона не загрожувала видати погані характеристики, але, все ж таки, всі характеристики були дуже гарними. 
     Отримавши характеристику, необхідну для вступу до будь-якого навчального закладу, Марійка повернулася додому. Оксана Романівна та Степан Вікторович вже встигли до того часу накрити розкішний стіл, поставивши на нього різноманітні святкові страви. Марійка знову переодяглася в бальну сукню, знявши з себе перед тим усю білизну. 
     О шістнадцятій годині всі сіли за святковий стіл. 
     — Я проголошую свій перший тост за нашу новоспечену випускницю, — промовив Степан Вікторович, розливши всім шампанське. — Я бажаю тобі, Марійко, аби здійснилася головна твоя мрія — аби ти через два місяці стала студенткою нашого славетного університету! Ура!
     Усі стукнулися келихами та випили за вступ Марійки у доросле життя. 
     Застілля тривало до двадцять першої години. Вставши з-за столу, Марійка взяла у спальні свій щоденник та, сидячи прямо за святковим столом, почала в ньому писати:
     «Сьогодні 27 червня 1987 року. Сьогодні — перший день мого дорослого життя. Позаду лишилася школа. Учора ввечері та сьогодні вночі в нас відбувся випускний вечір, а вранці ми майже всім класом ходили зустрічати світанок. Перший світанок після дитинства. То було дуже класно! Я така щаслива, що нарешті закінчила цю школу. Сьогодні я ще цілий день святкувала, а завтра вже розпочинається підготовка до вступу до університету. Попереду на мене чекають важкі будні».

     Шкільні роки були вже позаду. Свято скінчилося. В усіх випускників розпочалася інтенсивна підготовка до вступу до вищих або середніх навчальних закладів. 
     А тим часом життя тривало. Перебудова все інтенсивніше набирала обертів. Люди все відвертіше говорили про сталінську епоху та про сучасні вади. Усе впевненіше почували себе різноманітні «неформали» — металісти, панки, рокери, гіппі. По телевізору все частіше передавали важкий металевий рок та показували брейк. Якийсь журналіст на прізвище Лазарук опублікував у ґазеті «Радянська Буковина» статтю на замовлення за назвою «Під фальшиву дудку», де він викривав брейкерів та інших неформалів. А якийсь інший журналіст у тій самій ґазеті місяцем пізніше опублікував іншу статтю, що спростовувала твердження Лазарука про якусь таку «духовну наркоманію», що нібито крилася в усіх тих неформальних течіях. На стінах будинків та на парканах усе частіше виникали ґрафіті у вигляді ліґатури з літер HMR, тобто Heavy Metal Rock. 
     — Коли дехто з моїх колеґ, — заявила якось Валентина Дмитрівна, — був у відрядженні у Львові, вони одного разу навіть своє авто зупиняли, аби ближче подивитися на живого металіста, побачивши його в центрі міста. Він весь був обвішаний різними ланцюгами та бляшками, а його шия була обмотана ланцюгом від змивного бачка. 
     А ще всі досить жваво обговорювали «подвиг» дев’ятнадцятирічного західнонімецького льотчика-аматора Матіаса Руста, котрому вдалося посадити свій спортивний літак прямо в самому центрі Москви, на Красній площі, внаслідок чого полетіло зі своїх посад усе радянське військове керівництво. 
     Докорінним чином змінилося на той час і ставлення держави до церкви. Ще за якийсь рік, навіть за півроку до того повсюди насаджувався войовничий атеїзм. І ось тут раптом держава неначе схаменулася та почала ставитися до церкви з великою повагою. Духовні особи все частіше почали з’являтися на телебаченні, брати активну участь у різноманітних ток-шоу, виступати з проповідями. Церкву фактично було реабілітовано. Уся країна інтенсивно готувалася до великого ювілею — тисячоліття хрещення Русі.
     У засобах масової інформації все частіше та відвертіше почали лунати заклики до реформування системи шкільної освіти. Журналісти та прогресивно налаштовані педагоги все частіше та відвертіше заявляли про те, що радянські школярі мають лише обов’язки, проте не мають жодних прав. Зокрема, вони стверджували про те, що школярі абсолютно безправні, якщо вони не погоджуються з поганою оцінкою, чи з будь-яким розпорядженням класного керівника чи вчителя-предметника, чи з рішенням педагогічної ради. У багатьох ґазетних статтях, особливо в «Комсомольській правді», писалося про те, що радянським школярам нема де відстоювати свої права, а десятикласник за своїм статусом нічим не відрізняється від першокласника: в нього ті ж самі обов’язки за повної відсутності будь-яких прав; у нього так само вимагають давати щоденник на будь-яку оцінку та на будь-яке зауваження; його можуть так само відправити додому за батьками… В одній ґазетній статті навіть писалося таке: «Чому першокурсник ВНЗ сам відповідає за себе; чому на заводі, де до верстата встав учорашній школяр, нікому навіть і на думку не припаде викликати батьків через зіпсовану деталь?». 
     Іще тоді ж почали відверто говорити про перевантаженість шкільної програми та про те, що радянські школярі повинні вчити багато того, що їм у житті ніколи не буде в пригоді, натомість потрібного вони у школі не вчать. Різкої критики зазнавала система випускних іспитів, коли всі школярі з першого по десятий класи займаються за однаковою програмою, складають однакові випускні іспити, і лише після закінчення школи вони нарешті одержують можливість готуватися до вступу. Про цьому зарубіжний досвід поки що до уваги не брався, адже радянська система освіти все ще вважалася найкращою у світі та найпрогресивнішою, а будь-які її вади розглядалися як «відступ від ленінських принципів та норм».
     Багато говорилося й про те, що значна кількість учителів за своїми психологічними параметрами зовсім не підходять до роботи з дітьми. Проте тупі та скостенілі радянські бюрократи, спроможні будь-яку корисну справу довести до повного абсурду, як завжди, прийнялися реформувати систему освіти не там, де треба. Замість наведення елементарного порядку у шкільній системі, вони почали вимагати від абітурієнтів рекомендації педагогічної ради про те, що ці абітурієнти мають схильність до педагогічної діяльності. Десятикласників про це навесні попереджали, але говорили при цьому лише про педагогічні інститути, але аж ніяк не про університети. І, як завжди, несподіванки почали випливати саме там, де їх зовсім не очікували. 
     Відгулявши на випускному вечорі та відсвяткувавши закінчення навчання в середній школі вдома, Ковальов одразу ж на наступному тижні прийнявся оформлювати документи до вступу до університету. Прямо в понеділок уранці він разом із Валентиною Дмитрівною пішов до поліклініки, аби обійти всіх необхідних лікарів та остаточно завірити ту медичну довідку в канцелярії студентської поліклініки.
     — Добрий день, Валентино Дмитрівно! — привітався якийсь лікар у коридорі поліклініки, коли Валентина Дмитрівна та Антін сиділи на лаві, чекаючи на свою чергу до якогось потрібного лікаря.
     Валентина Дмитрівна одразу ж впізнала в тому лікарі свого колишнього студента. 
     — Доброго дня! —привіталася вона з лікарем.
     — А з якого приводу Ви тут? — спитав лікар. 
     — Мій син вступає до університету, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Йому потрібно оформити медичну довідку.
     — Дайте, будь ласка, цю довідку мені, — запропонував лікар. — Ви поки що чекайте, я вам зараз цю довідку принесу. 
     Антін віддав ту довідку лікареві. Той лікар, узявши довідку, зник у дверях якогось кабінету, а Антін та Валентина Дмитрівна залишилися сидіти на лаві, чекаючи на нього. Хвилин через двадцять лікар вийшов із того кабінету, підійшов до Валентини Дмитрівни та Антона, віддавши їм довідку. Вона була вже повністю завірена та проштампована.
     — Таким гарним педагогам, як Ви, Валентино Дмитрівно, я готовий допомагати завжди, — сказав лікар. — Ви були чи не найкращим педагогом в усьому інституті. Тепер Ваш син може хоч прямо зараз віднести цю довідку до приймальної комісії. Ще невідомо, скільки тижнів витратив би він, бігаючи по всіх потрібних лікарях. 
     — Ой, гарно дякую Вам, — відповіла Валентина Дмитрівна, взявши ту довідку.
     Лікар пішов далі, а Валентина Дмитрівна та Антін вийшли з поліклініки та попрямували додому. 
     — Як гарно всюди мати блат, — підкреслила Валентина Дмитрівна. — Не треба стояти в якихось чергах, натомість тобі ось так просто, раз-раз — і зроблять ту чи іншу послугу. 
     Зібравши всі необхідні документи, наступного дня Антін вирушив до університетської приймальної комісії. Прийом документів здійснювався в головному корпусі університету в коридорі Мармурової зали, в самій Мармуровій залі та у сусідній колишній Блакитній залі, від котрої після пожежі в березні сорок четвертого року нічого не залишилося, і котру було переобладнано пізніше у спортивну залу. За кожним столом сиділи представники відповідного факультету, котрі видавали необхідні бланки та приймали необхідні документи разом із заповненими бланками. 
     Антін знайшов стіл, за котрим сиділи представники факультету іноземних мов. Підійшовши до цього столу, він привітався з членами комісії, сів на стілець перед тим столом та поклав папку зі своїми документами на стіл приймальній комісії. 
     — А рекомендація у Вас є? — спитала дівчина за столом — скоріше за все, лаборантка з якоїсь кафедри, чи секретарка з деканату. 
     — Яку рекомендацію Ви маєте на увазі? — здивувався Антін, так нічого й не зрозумівши.
     — Рекомендацію від педагогічної ради Вашої школи, — уточнила дівчина. — Адже факультет іноземних мов визнано одним з педагогічних факультетів, тому для вступу до цього факультету потрібна довідка про те, що Ви маєте схильність до педагогічної діяльності. 
     — Нам щось казали про це, — пояснив Антін, — але нам казали лише про педагогічні інститути. Про університети нам нічого не казали… А яким, до речі, має бути текст цієї рекомендації?
     — Стандартний текст рекомендації, — відповіла дівчина. — Він має виглядати приблизно так: «Педагогічна рада такої-то школи засвідчує те, що випускник такого-то року такий-то має схильність до педагогічної діяльності в галузі викладання іноземних мов, тому його рекомендовано до вступу до факультету іноземних мов Чернівецького ордена Трудового Червоного Прапора державного університету». Ви з Чернівців?
     — Так, — сказав Антін.
     — Тим краще, — зазначила дівчина, — адже Вам нікуди не треба буде їхати. Підійдіть, будь ласка, до директора своєї школи та попросіть у нього цю довідку. Я не гадаю, що Вам він відмовить у цьому. 
     — Добре, — погодився Антін. — Я принесу цю довідку.
     Взявши назад папку зі своїми документами, Антін піднявся та вийшов із Мармурової зали. 
     — Ну, як, Антоне, ти віддав документи? — спитав його Григір Михайлович Унґурян, батько Юри Унґуряна, коли Антін зустрів його на подвір’ї Резиденції. 
     Григір Михайлович був завідувачем кафедри французької мови, а Юра, якраз, теж збирався вступати до того ж самого факультету, але на французьке відділення, оскільки батько з дитинства вчив Юру розмовляти французькою.
     — Вони там вимагають рекомендацію від педагогічної ради, — пояснив Антін. — Я про це не знав, і тому сьогодні вони в мене не прийняли документів. 
     — Добре, що ти про це повідомив, — сказав Григір Михайлович. — Я про це теж не знав. Юрі треба буде теж узяти таку довідку. 
     Антін пішов на тролейбусну зупинку, а Григір Михайлович попрямував до корпусу філологічного факультету. 
     Прийшовши додому, Антін одразу ж дістав друкарську машинку та почав на ходу складати текст рекомендації:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше