Частина Друга: Дорослі Діти

День видався дуже жарким. Червона рисочка ртуті у термометрі знадвору виросла аж до цифри 32.   Для селянина така погода була справжнім розпачем- ні тобі сіна покосити, ні город обробити. Дзьодзьо зранку сам трохи вивів худобу на поле, але та зґзилася від численних укусів мух, не погулявши на пасовиську й двох годин і він мусів гнати свою небагату господарку: дві корови і коня, назад до стайні. Наносив їм прохолодної води в сріблястих відрах із плаваючими зверху яблуками, позастилав віттями дерев віконні отвори аби сонце через них не шпарило і  вичистив ретельно стайню.

Тоді вирішив вмитися і побритися. Набрав  мідницю нагрітої у відрі на сонці води, дістав батькову стару бритву, кострубатий обламок дзеркала і засохший малий кусок господарського мила. Борода ще в нього не почала рости. Вуса от почали трохи, а борода чомусь ніяк не пробивалася і він завжди при нагоді проводив по підборіддю лезом в надії що ось-ось у нього з’явиться справжня густа чоловіча щетина. Волосся у хлопця було темно-русявим, але він був впевнений, що борода у нього обов’яково має бути чорна. Як у султана з серіалу про Роксолану, який в перервах між запоями дивилася його матір. Так - він буде здоровим могутнім султаном, а Оксана його Роксоланою. Він так замріявся, що не догледів і порізався.

“Дідько!” - лайнувся. “Як тепер до Подорожників іти?”

Курвий син! Ти подивись як він лається при матері! Невдячна дитина! Краще б я тебе в утробі задушила! - почув жіночий п’яний голос.

“І де вона вже зранку встигла?” - запитав риторичне питання. 

Вибачте, мамо, не знав, що ви вже не спите. Я до Подорожників! - крикнув на ходу і побіг тихенько причинивши за собою двері.

Хата у Подорожників була біленька, як сніг, огорнута довкола темно-зеленим рівненьким парканом, який, до речі, сам Дьодзьо навесні і помалював старій Сяні за пару гривень. Він правда не хотів брати грошей, але стара наполягла і засунула йому десятигривневу купюру до кишені. Наперед хати красувались густо насажені різні квіти. Чого тут тільки не було: і мальви, і гвоздики, і піонії і навіть різнокольорові плескаті екзотичні квіти, яких Дьодзьо ніколи не бачив.

Оксани, як на зло, вдома не було. Стара Сяня Подорожникова, яку звали так само як і онуку, сказала, що вона пішла на річку купатись.

- З дівчатами?

- Казала, що зайде до Віри і Надійки. Може мама їх пустить, як не мають роботи.

Дзьодзьо в тіні старої розлогої сливи дуже швидко рубав цілий кузов дров. Сокира в руках влучно і міцно врізалася в дерев’яні неотесані брили і дзвінко розбивала їх на охайні маленькі бруски.

- Ой Дзьодзю, ти як пилорама! Ото файний комусь чоловік дістанеться! 

Піт стікав рясними потоками по його обличчі і ліктях, футболка прилипла до спини, тож довелося її зняти. сонце зупинилося в зеніті і стара слива вже не змогла рятувати його гіллям від пекучого сонця. Дьодзя аж серце трохи закололо, тож він витер піт своєю же футболкою і зайшов до хати.

Подорожничиха насипала перед ним миску вареників, але хлопець не захотів.

-Жарко дуже, не можу багато їсти, дайте краще пиріжок. Йду на річку, скупаюся.

Сяня налила холодної густої сметани в глиняну мисочку і подала тарілку з пиріжками.

- З капустою?

- Ні, з картоплею, а ті менші з повидлом.

Хлопець смачно поїв, повитирав рукою рот, подяував, підвівся.

- Сердечно дякую, наївся як на Паску!

На річці було трохи дітвори і пару дорослих. Дзьодзьо роздягнувся і пірнув у прохолодну воду. Течія була досить сильною, хлопець намагався плисти проти неї і м’язи приємно німіли від стрімких протоків. Він плив попри берег пильно вглядуючись чи немає де Оксани. І таки знайшов її.

Якась невимовна тривожна радість наповнила його єство і він підплив ближче. Дівчина була сама, вона напів прилягла на зігнутому обламаному дереві в одній лише сірій футболці і купальнику. Стрункі ніжки, що світили своєю порцеляновою білизною міської мешканки вже встигли почервоніти на колінах від палючого сонця.

Дзьодзьо вийшов на берег, неквапом наблизився до неї.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки Богу!- відкрила вона до нього свої великі сірі очі.

-Як воно міській пані в нашій Бистриці купається?

-Дуже навіть некепсько!

- А як же твої тренування? Відпустили на канікули?

- Так, на 2 тижні відпустка, але при умові що буду сама бігати щодня. Я хочу у Львів поступати в училище фізичної культури. Треба готуватися, там нормативи серйозні потрібно здавати. Буду тут зранку за коровою бігати, хоч зі мною?

- Та ні, дякую, я не маю часу.

- Розумію - робота. Ох Дьодзьо тікати тобі з того села треба, бо зіп’єшся як і всі. Тут немає майбутнього.

- А в місті хіба на спиваються, Оксано?

- І в місті також.

- Це від людини залежить, від її власного вибору. Я і без тебе знаю, що звідси треба їхати. Наступного року закінчу школу і поїду в Київ. Там заробити нормально можна.

- Дзьодзьо, а чому не в Польщу? Там заробітки більші будуть.

- Ні, я Україну ні на що не проміняю.-хлопець підняв з землі малесенький плоский камінець і “жабкою” жбурнув по річці.-  От хто я там в Польщі буду? Другосортна людина, чужий. А на рідній землі я завжди свій. Минулого року ми зі школи їздили в Перемишль на екскурсію, там якісь бабтисти організовували. І знаєш, що? Я всюди бачив це їхнє зверхнє ставлення. Часами я почував встид і сам не міг зрозуміти, за що я маю соромитися. Що я такого зробив? Народився українцем? Так я цим горжусь! І я розправив плечі і наказав собі поводитися і почуватися, як достойна людина. І це помогло, якби не той придурок в самому кінці нашої поїздки, що підійшов до нашої маршутки на перемишельському вокзалі, заглянув у неї і крикнув “То то діти холопів? Фе як тут смєрдіт”. Оксано, бачить Бог чого мені коштувало проковтнути ту образу і не кинутися на нього з кулаками. Але найгірше не те, найгіршим, я вважаю, що ніхто, чуєш мене, ніхто з маршутки, ні вчителька, навіть водій нічого йому на те не сказали. Всі вдали, що не почули, чи що це не про них, чи - що це норма і правда. Я часто про той випадок думаю.