На краю світу

Частина Шоста: Дороги назад немає

- Привіт! Ми внизу. Спускайся.

- Окей.

 

- Ти куди?

- Іду прогуляюсь, мамо.

- В такому вигляді? Оксано, ти ж дівчинка. Як ти можеш сподобатися хлопцям у такому вигляді? Цей потертий старий спортивний костюм, каптур на голові. Чорний колір тобі взагалі не личить. Чому ти щось яскравіше не одягнеш?

- Не сьогодні, мамо. Зараз я вдягнута під настрій. Па па, мушу йти.

- Алло! Ванессо! Скільки літ, скільки зим! 

- Привіт пані дохторко! Як поживаєш? У вас там в горах, мабуть, не так спекотно? Бо ми тут на Півдні вже не знаємо, як рятуватися від спеки. Ти не повіриш - навіть на еспланадах в кафе ніхто не може всидіти, всі п’ють каву всередині під освіжаючим потоком повітря кондиціонеру. 

- В нас та сама історія. Місцеві дуже бояться аби не зайнявся ліс і пожежа не пішла на село, як тут вже було 5 років тому. Благо, що в моєму кабінеті нещодавно встановили потужний кондиціонер. Мені тут дуже подобається, люди такі хороші. Смішно - в них також несуть взятки лікарям, але не наші звичні цукерки-коньяки. Мені селяни приносять в кошиках домашні яйця,помідори, фрукти і навіть тушки кроликів! Я спочатку відмовлялася, але для них це діло честі пригостити лікаря домашніми дарами.

- Весело тобі!

Т- ут ти помиляєшся. В селі немає жодного українця. Немає з ким на рідній мові побалакати, знаєш, такий смуток іноді бере, особливо вечорами. Кавалера я собі тут не заведу, бо село маленьке, кожен один одному брат-сват-сусід і, знаючи португальський менталітет, я чомусь упевнена, що якщо нарубаю дров, то мене тими ж яйцями, що ними калим носять, дружно, як чужинку, закидають. Досить про мене, розкажи як ти, як Оксана, Фернандо? 

- З Фернандо краще не буває! Він так мене любить, аж іноді думаю, що це сон і що я прокинусь одного ранку знову в обшарпаній квартирі з моїм п’яним Іваном. Він заради мене ходить у спортзал, такі м’язи накачав - не можу натішитись. Ревнує мене до всіх і всього, звичайно, я не даю приводу, але, ти знаєш, це так приємно! Дурненький, не розуміє, що він буквально мій останній поїзд, я б сказала точніше - задні двері останнього вагону останнього поїзду, на який мені якимсь невимовним чудом вдалося застрибнути. Проте є одне але і воно мене трохи насторожує - мені здається, що він ревнує мене до Оксани, жаліється, що я їй присвячую занадто багато часу. Попросив переїхати до нього.

- Ого як у вас все серйозно!

- Так, проте запрошення, на жаль, лише для мене. Оксану в своїх планах він не передбачав.

- Але ж Ванессо, невже ти залишиш доньку жити саму? Ех, чому мені доля не подарувала дітей. Я б їх нізащо ось так не кинула. Подруго, не роби імпульсивних помилок через чоловіків. Скільки раз тобі розбивали серце, а ти все одно на ті самі граблі наступаєш.

- Я справді не знаю, Іванночко, що мені робити. Жаль Оксану і ми ніяк не можемо вибити для неї дозвіл на проживання, а з другого боку - Фернандо - це кохання всього мого життя. 

- Ділема. Слухай серця, подружко, але і не втрачай голови. Поговори з Оксаною - вона вже доросла, може зрадіє ідеї, щоб пожити самій. Ти ж їй допомагатимеш матеріально?

- Звичайно!  Правда вона сама знайшла якийсь підробіток - каже у швейному цеху. Так само, як і я колись у Чехії, видно така наша доля.

- От молодець! Все наладиться Ванессо, дякую, що зателефонувала.

- До зустрічі дорога!

 

За рогом дому на неї чекав старенький невизначеного кольору фіат пунто вщент набитий людьми. Оксана відчинила дверцята, не привіталася, а мовчки протиснулася на заднє сидіння. Автомобіль швидко вислизнув із міста на головну магістраль і попрямував на Південь. За три години дороги ніхто так і не зронив ні слова, та напруження від мовчанки не відчувалось - у кабіні голосно грав радіоприймач. Оксана не знімала каптура, проте мимоволі оглянула тут присутніх. Одразу біля неї сидів худорлявий хлопець із подовгуватим обличчям і глибоко впалими щоками. Він беззвучно ворушив весь час вустами беззвучно підспівуючи пісням, що голосно лунали з колонок. За ним сидів досить великий і товстий чорношкірий хлопець і це пояснювало, чому їм з худорлявим доводилося незручно тиснявитися на сидінні. У дзеркало бічного бачення, Оксана бачила обличчя переднього пасажира справа - також хлопця. Не видно було тільки водія, ззаду до Оксани світила лиш його потилиця із розбурханим волоссям кольору сірого попелу. “Я тут єдина дівчина. Звичайно - яка б іще відчайдуха згодилася на таке? Кому нічого втрачати, тому нічого боятись.”

Нарешті приїхали на велику порожню автостоянку біля закритого супермаркету і всі з полегшенням повисипалися із тісного автомобіля. В Оксани затерпла права сідниця і вона енергійно потерла її рукою. Побачила, що худорлявий робить те саме. Худорлявий кивнув на товстого чорношкірого і незадоволено захитав головою. Оксана йому посміхнулась. До них, невідомо звідки взявшись, підійшов Діоґо.

- Як доїхали? Без пригод? - звернувся до хлопця, що керував автомобілем.

- Так. Спокійно.

Оксана тільки тепер змогла краще роздивитися водія. Високий, видно, що займається спортом- з-під темної футболки чітко окреслювалися міцні мязи рук і рельєвних грудей. Смаглява шкіра контрастувала із світлішим волоссям кольору чи то пилу чи то попелу і блідо-зеленими, майже безколірними світлими очима, через які, якщо добре  не придивитись, його навіть можна було прийняти за сліпого. На мить їхні погляди зустрілись і Оксану наче обдало током від того погляду. Здалося, що він заглянув прямісінько у її оголену і беззахисну душу. Дівчина знітилась і відвела погляд.

- Значить так, сьогодні у нас тренувальний вихід аби показати Оксані суть справи і помаленько втягнути її в наше нелегке діло. Оксано, це Кікаш, Жабеня, Слимак і Лукс. Хлопці, це Оксана. Кікаш,- вказав на товстого, - наш інженер-електронік, будь-який апарат відкриє, від’єднає так, що той і не пікне. Жабеня, - показав на Оксаниного худорлявого сусіда, - працює на будівництві на крані. Коли будем брати банкомати, зрозумієш, навіщо нам його уміння вираховувати силу тяги. Слимак наш, як би це краще висловитися, снайпер, він дуже влучно стріляє і навіть краще за мене розуміється на зброї. Дуже на руку, коли потрібно відбити погоню. До слова - Слимак має ліцензію но зброю і магнум, що він носить при собі, є легально зареєстрованим. Лукс - наш незмінний шофер. Водить просто неймовірно, наш Шумахер - поплескав остайнього по плечі. - Хлопці, це Оксана, той довгочікуваний план “Б”, якого я довго шукав. Вона бігає так, що сам вітер за нею не вженеться. Її худесенький стан просковзне повз мури, куди не пролізуть відгодовані лягаві. Вона може пронести наші гроші по високих горах, куди не доїдуть поліцейські автомобілі і віддати їх прямісінько нам в руки у попередньо домовленому пункті призначення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше