На краю життя

10.

              Тихий теплий вітер непомітно обвівав обличчя. Десь удалині почувся спів вільного птаха. Трава ніжно поколювала долоні, а сонце променями продиралося через повіки.

          Іван почав  приходити до тями. Поволі  розплющив очі, але  знову заплющив: сонце ніби пронизувало тіло,  було надзвичайно пекучим. Затулив світло правицею і знову продер очі.

          На небі  жодної хмаринки, а обрій тріпотів червоною загравою. Іван озирнувся навколо. Це був той самий острів із цвинтарем,  де вони з побратимами поховали діда.  Отже, той бій з половцями був просто жахом? – хлопець з насолодою позіхнув. Проте  коли  підвівся і глянув під ноги, –  похолола кров. Чоботи козака стояли на могилі Буревія, але землі під ними не було. Дно могили з мертвим старцем виднілось далеко внизу. Його можна було чітко роздивитись. Ступив крок назад, але як тільки нога зійшла з могили, відразу відчулась холодна хвиля, що ударялась об чобіт.

          Омелько обернувся: навколо –  безмежний мілкий океан. Вода  всюди.  Її  ставало - більше й більше. Раптом Іван побачив  стіну, що виднілася десь дуже далеко, але її обриси були чіткими. Через кілька секунд спостережень помітив, що стіна рухається в його сторону. Її розмір зростав з кожним подихом. Омелько не рухався, він заворожено дивися на цю неймовірну товщу води, яка створила буревій навколо. Рев зводив з розуму, а вітер ледь не піднімав над землею. На його обличчя  впала темна тінь і мільйони тон рідини, ніби гармата, почали зносити тіло й ламати всі кістки, що є в людині…

…Тиша, спокій  і… свобода… У минулому козак, а тепер дух піднявся над місцем звільнення. Бачив, як його матеріальну в’язницю із м’язів, органів, кісток, тканин, забирає хвиля, ніби ворога. Тіло несла течія, але він був байдужий до цього, це було його минуле.  

- Можливо, так помирають усі люди? Ми спочатку вмираємо там, у земному світі, а потім потрапляємо туди, де вбиває те, що колись рятувало? І що тепер? - невидимі очі сягнули догори, тепер сонце не засліплювало, і він міг побачити тонесеньку стрічечку - доріжку до неба. Дух почав повільно тягнутися   туди, але  на мить зупинився і поглянув на землю. Ніби величний кристал, виднілась могила Буревія під прозорою товщею води, - ні, я маю незавершені справи там, унизу, а небеса мене почекають, - подумки мовив Омелько і кинувся вниз.

 За кілька метрів од могили  Івана дістала хвиля з бездиханним тілом, нестерпний біль просто поглинув Омелька: він знову вселився в матерію. Тисячі травм вогнем пекли всюди, куди торкалася чутливість. Парубок влетів у могильний отвір і впав на темно-коричневий килим з невідомих квітів. Він лежав незворушно, хоча тіло зсередини кидало в різні боки, вени ніби розривалися щосекунди й виринали з-під шкіри, м’язи розтягувались, кістки врізалися в тіло… Невимовний біль застиг на обличчі. Світ у мозку зупинився саме на секунді божевілля і не мав мети рухатись далі…

          Невідомо звідки з’явився  образ - білосніжний ангел підлетів до Івана, підняв його своїми м’якими руками й відніс до невеличкого прозорого озерця. Нахилившись, ангел поклав його на воду. Повільна течія почала забирати тіло. Посеред озера парубок зупинився, почулося хлюпання води у повітрі. Іван повільно підняв очі до уявного неба й побачив величезний стовп води, що падав зверху. Велика вага рідини вдарилась об тіло і занурило його під поверхню озера. За мить невідома сила виштовхнула  Омелька, підняла над землею і кинула додолу.

          Біль зник, а  козак відчув наснагу й силу, якої не було до цього. Піднявся й озирнувся: за спиною стояв янгол-охоронець. На його обличчі сяяла привітна усмішка. Єдине, що вирізнялось на білосніжному тілі, це серце, яке можна було бачити всередині, й очі, що світилися голубим сяйвом. Дивовижне створіння підлетіло впритул.

- Вітаю тебе, Іване, на останньому іспиті, - янгол протягнув свою правицю до парубка. Той повторив його дії. Як тільки доторкнувся до духа, вони перенеслися до темної старої хатини, посеред якої сиділи двоє людей: старий Буревій і батько. Очевидно, відбувався якийсь ритуал, бо батько тримав на відкритій долоні три мініатюрні дерев’яні фігурки: вовка, ворона й козака. Іван з  янголом не мали матеріальних тіл, тому  могли спокійно переміщатися в просторі  й були непомітними, а дійство в хатині застигло в часі. Іван підлетів до батька, який сидів у сірій одежині  з неприхованим страхом на обличчі.  Син присів навпроти, дивлячись йому в очі.

- Яким ти запам’ятав його? – втрутився янгол.

- Легким та кумедним у розмовах, працьовитим у справах, люблячим свою дружину, - відповів старший Омелько, який несподівано оживився.

Іван від несподіванки відлетів назад і радісно викрикнув.

- Батьку!

- Але чому вона кинула тебе? –  питав далі янгол.

- Не знаю, через що вона вирішила це зробити, - зі смутком сказав Петро.

- Батьку, я тут, - не відставав парубок.

- Хто це з нами? – запитав янгола чоловік.

- Це я, твій син!

Петро встав з місця, обтрусився й серйозно мовив:

 - У мене ніколи не було дитини і не буде.

- Що він таке каже,  янголе? – Іван поглянув догори, але там вже нікого не було.                

- Ти, мабуть, злий дух, який знущається з моєї біди. Прошу тебе йти звідси, адже гірше ти мені вже не зробиш.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше