На межі міста і лісу

ЗАКОХАНИЙ У ПЕНЕЛОПУ

 

Звичні закони природи останнім часом все більше піддаються випробуванням, стикаються із чужим, дивним, часто жорстоким до них світом людей. Ми знаємо негативний вплив людської цивілізація на рослини, тварин, їхню чисельність та спосіб життя. А що людська культура дає природі?

Ми знаємо досягнення людини у виведенні нових сортів рослин. Садові форми мають гарніші квіти та смачніші плоди. Інтелект тварин, близько знайомих з людиною, значно перевищує хитрість та винахідливість їхніх диких родичів. Це стосується не лише друзів людини, а й запеклих ворогів, які гартуються та розвиваються у битвах з нами. Як приклад — розум щурів, їхня здатність завдавати людям неприємностей та уникати помсти добре відома. У постійних супутників людини: коней, собак та котів змінюються звички та навіть мова, порівняно з дикими видами. Досліди вчених доводять, що музика позитивно впливає на рослини, пришвидшує їхній ріст. Щоправда, рослинам подобається лише досить мелодійна музика.

А комахи? Що ми знаємо про їхнє ставлення до нашої культури, окрім того, що штучне світло наших ліхтарів та ламп вабить їх аж до смерті.

Пригадую одну цікаву ілюстрацію перетину цих двох світів — природного та світу мистецтва.

 

*****

Колись я бачила по телевізору, як можна використовувати старі вінілові платівки. З них робили вазони для квітів. Треба лише розігріти платівку, зігнути країта розмалювати. Платівки у мене були, але я берегла їх для програвача. Звук на них часто-густо більш якісний, ніж той самий запис у інтернеті після сучасного оцифрування. До того ж сентиментальні почуття заважали розплавити цінні платівки. Але були серед них і справді непотрібні: подвійні, дуже подряпані, з такими записами, які я не збиралася берегти. Отже, я теж заходилася розмальовувати платівки. Зігнуті краї ставали рамкою, а плаский центр — картиною.

Десь на другому десятку великих та малих "картин", я вирішила зробити не лише гарний, а ще й корисний предмет: вазочку для цукерок чи інших дрібничок. Зігнула велику платівку та розмалювала краї. Вийшла майже трикутна "глибока тарілка". Центр міг залишитися чорним, але ж чорне тло — це так нудно! Мені захотілося намалювати на пласкому широкому дні метелика. І тоді почалися дива...

Я дуже рідко малюю з натури. Фантазії на метелика мені б вистачило, але чогось заманулося обрати справжнього метелика з атласу, ілюстрованого фотографіями. Я обрала світлу неяскраву "модель" з численними коричневими плямами на крильцях. Мені сподобалися м’які переливи кольору від рожевого до блакитного і назва Перламутровка Пенелопа з родини Німфалід.

Метелик вийшов великий, значно більший, ніж справжній, кольори та плями я не відтворювала з фотографічною точністю — захопилася під час малювання. Але те, що крильця Пенелопи таких ніжних пастельних тонів мені дуже подобалося. Якби вигадувала і дала волю фантазії, я б неодмінно зобразила щось значно яскравіше. Але цього разу метою був природний "портрет".

Залишилося виставити розмальовану "тарілку" на балкон. В теплий літній вечір олійні фарби швидко висохнуть.

Але через кілька годин подивившись на малюнок, я побачила, що середина геть розмазана.

"Мабуть мій любий котик доклав свої лапки до свіжої фарби, — подумала я. — Треба все виправити та зачинити двері на балкон".

Так і зробила. Відновила пошкоджений малюнок: бурувато-сірі частини крилець та пухнастий тулуб метелика, знову поставила колишню платівку сохнути на підвіконня та зачинила двері.

Вранці я хотіла перевірити, чи висохла фарба. Що за жарти? Середина малюнка, тулуб та крильця метелика знов розмазані!

З сердитим гарчанням ведмедя: "Хто-хто торкався моєї тарілки?!.." — я знову відновила малюнок, та залишила на підвіконні. До вечора фарба висохла, але таємниця лишилася. Вже сутеніло, коли мені вчувся якійсь шурхіт. Звук долинав з балкону. Щось  шкрябало малюнок на платівці! Знову!! І котик тут ні до чого, він спокійно спав у кімнаті.

Обережно зазирнувши через скло, я довго сміялася.

Це був МЕТЕЛИК!

Вид я точно не роздивилася, думаю, якийсь нічний бражник — їх багато влітку, — випадково залетів на балкон. Причарований красою моєї Пенелопи, метелик танцював навколо неї, тріпотів крильцями, всіляко намагаючись привернути увагу "самки". Так старався, що залишив відбитки своїх крил та черевця на свіжій фарбі!  Метелика можна зрозуміти, він такої краси зроду не бачив, адже моя намальована Пенелопа була втричі більша, ніж звичайна Перламутровка. Закоханий повертався до неї знову і знову. Пенелопа то зникала, коли я забирала тарілку в кімнату, то "поверталася" на підвіконня, але залишалася байдужою до всіх залицянь нещасного бражника.

Я не встигла добре роздивитися закоханого метелика, але впевнена, що це не міг бути самець того ж виду. Бо метелик, якого я випадково обрала як модель для "портрету" —  Перламутровка Пенелопа (Argynnis zenobia) — рідкісний червонокнижний вид, зустрічається лише на скелястих морських берегах Північного Китаю, Кореї та Приморського краю Росії. Щоправда в наших лісах розповсюджена інша Перламутровка, схожа на Пенелопу — Перламутровка велика лісова або Пафія (Argynnis paphia, рос. Перламутровка большая лесная). Якщо дивитися зверху, ці два види метеликів дуже подібні. Обидва бувають червоно-жовтими або такими сріблясто-бежево-блакитними, як той, якого малювала я. Але знизу, з боку черевця, їхні малюнки сильно відрізняються. Для моєї Пенелопи це не мало жодного значення, бо у намальованого метелика є лише один бік — верхній. Можливо, повз балкон саме пролітав самець лісової Перламутрівки Пафії. Хоча звідки б він узявся в місті та ще й вночі?



Эллин Крыж

Відредаговано: 03.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись