На останньому диханні

Розділ 1

Жодна частина цієї книги Не може бути скопійована чи опублікована без письмової Згоди автора.
 

*** 

Я не бачу сонця, але відчуваю його  промені. Я не бачу краплі дощу, але водночас почуваю його краплини на тілі. Із самого дитинства боялася темряви, боялася залишитися самотньою, та зараз усе змінилося. Темрява стала для мене ніби сестрою, я почала відчувати себе сильною й перестала боятися самотності. Я живу ніби на останньому диханні, відчуваю щось, але не бачу цього. А раніше все було інакше…

Я потрапила у дитячий будинок немовлям. Змалку знаю, що таке дружба і жорстокість, як потрібно добиватися справедливості, як треба стояти за себе. За вісімнадцять років я побачила багато чого, відчула на собі так звану «дружбу» подруг та неприязнь дорослих, а все тому, що в дитбудинку у мене був таємний, багатий покровитель, який допомагав мені у всьому, який дарував мені найкращі подарунки, найкращий одяг, але ніколи не приїздив сам. Я завжди відчувала на собі недоброзичливі погляди інших, неприязність і навіть докори, і це злило мене. Я почувалася іншою, чужою. 

Все змінилося в один день – у мій день народження. Він перевернув  усе моє життя. Я готувалася до цього дня, як ніколи раніше. Були подарунки, посмішки дітей та дорослих, мені мало виповнитися шістнадцять й саме цього дня мав приїхати той самий чоловік, який став меценатом дитбудинку. Я дуже чекала на своє свято! Ще й досі у моїй голові лунають радісні вигуки дітей, й… вибух, який пролунав у дитбудинку.

Я пам’ятаю спалах, уламки летять прямо на мене, а далі все відбулося як у страшному сні. Відтоді я не бачу світу, тільки відчуваю все на дотик. Декілька років живу в заміському будинку й ці роки для мене стали надією та  водночас – в’язницею. Всі в один голос говорили, що я скоро зможу бачити, але коли саме – ніхто не міг дати чіткої відповіді.

Я була ніби маленька, загублена у цьому світі людина, яка не може нічого зробити сама, яка стала заручницею ситуації. З кожною хвилиною свого життя, з кожним днем, роком переставала вірити й наче перетворювалася у      ляльку, з якою грається доля.

Життя пропливало наді мною, наче хмари, які нищівно руйнували мою мрію. Кожного дня я вставала й відкривала вікно, намагалася уявити сонце, але тільки відчувала його промені на собі. Коли наставала ніч, сиділа біля вікна й уявляла собі місяць. Раніше я й не замислювалася над такими банальними речами, але зараз усе змінилося. Так мій день розпочинався, так і закінчувався. З дня в день я поривалася змінити своє життя, адже для мене воно було нестерпним…

- Кіро, ти знову не можеш заснути? - до кімнати ввійшла Олена Миколаївна, протеже мого опікуна. Олена Миколаївна Андрієва - впевнена в собі, повна рішучості жінка, яка водночас була чуйною і дбайливою, увесь час мене підбадьорювала й намагалася вселити у мене віру, яка із кожним днем просто згасала.

- Олено Миколаївно, я вже не пам’ятаю, який на вигляд місяць та зорі! – задумано сказала.

- Дівчинко моя, ти скоро обов’язково сама зможеш побачити не лише місяць та зорі, але й увесь світ. Ти зумієш подолати всі проблеми, а ми тобі в цьому допоможемо. – лагідно сказала.

Я любила розмовляти з Оленою Миколаївною. Вона – мудра жінка, вона завжди була зі мною,  розуміла мене та підтримувала. Одного разу я спитала у неї, чи вона має родину, дітей, на що та відповіла мені: «Наше життя не завжди складається так, як ми того хочемо. Ми часто втрачаємо близьких людей, і коли здається, що все скінчено і виходу немає, з’являється нова надія. Ти обов’язково знайдеш цю надію, лише вір у себе та у свої сили, тоді ти зможеш подолати все і знову бачити світ».

Ночами я довго не можу заснути, весь час в голову прокрадаються зайві думки, які тиснуть на мене. В такому випадку я сідаю біля вікна і думаю про щось приємне, намагаюся віднайти в пам’яті гарні хвилини свого минулого, стараюся віднайти в душі спокій. За ці роки я навчилася долати страхи, які час від часу поверталися знову і знову. Я могла вільно пересуватися по будинку без чиєїсь допомоги. Спочатку було важко, але із кожним днем я могла «бачити» те, чого не можу побачити. Це важко пояснити, але мені це вдавалося. На дотик я сприймала різні речі, у темряві навчилася мандрувати й знайомитися із новими речами, а згодом – зі світом. Так я навчалася заново жити, по-новому бачити. Для мене це був такий собі спосіб забути про всі проблеми, не згадувати те, що насправді я не можу бачити дійсності, а просто жити нею.

Мій ранок розпочинався так: спочатку прогулянка й сніданок. Потім, в обід, різні процедури, і, нарешті, увечері – розмови з Оленою Миколаївною. Проте сьогодні був особливий ранок. До мене в кімнату прийшла Олена й повідомила, що я відправляюся до лікаря, який перевірить мій зір, а тоді, можливо, навіть зустрінуся з Ігорем Борисовичем - моїм заможним опікуном. Коли я ще була у дитбудинку, то ніколи не зустрічалася із ним, хоча й завжди мріяла про зустріч. Він був для мене ніби батько, якого я, на жаль, так і не змогла побачити. Звичайно ж, я ніколи йому про це не говорила, бо просто не випадало нагоди.

Ми виїхали до лікарні. Мене як завжди супроводжувала Олена Миколаївна. Звичайно, що, крім наглядання за мною, в Олени є постійна робота, вона – заступник Ігоря Борисовича.

- Кіро, не хвилюйся так, - почала заспокоювати жінка, - ти вся тремтиш.

- Як же мені не хвилюватися? Нарешті сьогодні скажуть мені, чи я зможу знову бачити.

- Це все зрозуміло, – сказала Олена. – До лікарні також приїде Ігор Борисович, щоб самому почути висновки лікаря і побачити тебе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше