Розділ 2

Настав ще один день мого життя. Погода виявилася чудовою, і я з самого ранку вирушила на прогулянку разом з Оленою Миколаївною і, звичайно, з охороною. Як потім пояснила моя «наглядачка», охорона потрібна заради її спокою та моєї безпеки. Я ніколи не розуміла навіщо такі заходи, і весь час намагалася вияснити це, а вона завжди спокійно відповідала: «Так потрібно!» Ну що я в такому випадку могла ще у неї спитати?

- Цього року чудова і тепла весна, – сказала Олена Миколаївна. – Присядьмо на лавочку й відпочинемо. Ти не втомилася?

- Ні, все добре! – тримаючи її за руку, спокійно відповіла.

Олена мала рацію: весна й справді виявилася теплою.

- Ти сьогодні щось сумна? Що сталося? – спитала жінка.

- Нічого, просто ще одна весна минула, а я як не бачила, так і не бачу.

- Не сумуй, і не бери до серця зайві думки.

- Я все це розумію й майже змирилася із цим, але… Але я не розумію, що зі мною відбувається. Все так важко пояснити.

- Кіра, ти обов’язково пройдеш цей тяжкий шлях, – вона обійняла мене. – Дівчинко, ти – особлива, тож цінуй це.

- І чим же я особлива? – мені й справді було цікаво, у чому полягає моя особливість, чому Ігор Борисович став саме моїм опікуном, адже самотніх і нікому не потрібних дітей, таких як я, було тисячі.

- Ти добра та сильна. Ти зможеш подолати усі проблеми.

- Я багато разів чула від Вас ці слова і ще раз дякую за них. Вони для мене багато значать.

 Теплий вітер обвівав моє лице, я відчувала кожний його подув і це навіть заспокоювало мене.

- На небі збираються хмари, – сказала Олена Миколаївна.

- Що? - перепитала, бо задумалась й не розчула її слів.

- Скоро, мабуть, дощ буде! Дивна якась погода: то сонце таке палить, що просто не витримуєш, а то дощ ллє.

- Я так зрозуміла, що нам вже час іти!

Мені не дуже хотілося повертатися в будинок, але я розуміла, що прогулянка вже закінчилася.

- Кіро, ти правильно зрозуміла, – сказала засміявшись Олена Миколаївна.

- Під дощ не дуже б хотілося потрапити. Ну що, ходімо?

- Так! - почула у відповідь. – Я не дуже хочу бути мокрою, як курка.

 Я нічого не відповіла, а тільки посміхнулася.

 «Бути мокрою, як курка, – подумки повторила слова Олени Миколаївни. – Сильно сказано».

Життя тече, як пісок у пісочному годиннику. Ми не встигаємо й озирнутися, як пролітають наші роки. Ось недавно я була зовсім юна, гралася в ляльки й ніколи не думала, що доля заведе мене аж так далеко. Ні родини, ні друзів, ні світла – цього всього я не маю. Моя родина – це Олена Миколаївна та Ігор Борисович. Ці двоє людей єдині, хто піклуються про мене. Я ніколи не задумувалася, де ж моя справжня родина? Можливо, я маю брата або сестру, можливо, десь живе моя сім’я? Життя іноді здається таким несправедливим і одноманітним…

Після прогулянки ми повернулися додому. На нас уже чекав смачний обід. Наш кухар Тамара Степанівна, жінка пенсійного віку, готує не просто смачно, а неймовірно смачно! Коли мені сумно, я приходжу до неї на кухню. Ми можемо годинами сидіти й розмовляти. Вона багато чого знає та бачила життя як з гарного, так із поганого боку.

- Кіра, люба, як прогулялася? – спитала Тамара Степанівна.

- Добре, – відповіла жінці.

- Дитино, ти щось сумна. Знову в голову лізуть погані думки, знову засмучуєшся? Я тобі ось що скажу: ти, Кіро, не переймайся, а головне вір у те, що знову бачитимеш. Я у житті багато чого пізнала й можу сказати, що воно інколи несправедливе, тому ми завжди повинні бути терплячими.

 Я усміхнулася, адже розуміла, що Тамара Степанівна завжди має рацію.

- Ну ось, ти посміхаєшся! Я рада за тебе, все буде, доню, добре.

 Мені подобалося із нею розмовляти. Вона була ніби чарівниця, яка завжди втілює в людину найважливіше – надію на майбутнє.

- Я, мабуть, уже піду. Щасливо Вам. Проведи мене до кімнати! - попросила охоронця.

- Бувай, люба, а я приготую тобі твій улюблений пиріг, – вслід мені уже майже прокричала жінка. Я лише помахала їй рукою на знак ввічливості.

 Охоронець довів мене до кімнати, і я знову залишилася наодинці із власними думками. В тиші й спокої завжди легше думається, ніби немає ніяких проблем.

 Згодом до кімнати зайшла Олена Миколаївна й повідомила одну новину: «Мені нещодавно телефонував Ігор Борисович й сказав, що результати твоїх аналізів готові. І вони втішні: тобто дають надію!»

- Я не розумію: яку надію? – я і справді нічого не зрозуміла.

- Зовсім скоро ти поїдеш до лікарні на ще одне обстеження, а потім готуватимешся до поїздки у Швейцарію, де тобі зроблять операцію.

- Ви вважаєте, що у мене все вийде… й зможу знову бачити?!- я не могла стримати своєї радості. – Я знову буду повноцінно жити! Я так хочу жити!

 Олена Миколаївна обійняла мене і прошепотіла прямо у вухо: «Ти обов’язково будеш бачити!»