Розділ 4

Я майже тиждень переховувалася у Марії Юріївни. Вона повідомила свою адресу й номер квартири, але, якщо чесно, то я не розуміла навіщо такі радикальні заходи: ті чоловіки не з’явилися, та, мабуть, вони й не знали, хто підслуховував їхню розмову, але вона іншої думки. Вона безперестанно переконувала мене, що я повинна залишитися у неї, а найбільш дивне те, що медсестра інколи називала мене Юлею, а потім вибачалася й плакала у своїй кімнаті. Я її не розуміла.

- Я дізналася у лікарні, що твого лікаря й справді убили. А за тих чоловіків можеш не хвилюватися, – одного разу сказала мені Марія Юріївна.

- А чому тоді Ви мене у себе переховуєте?

- Тому що так потрібно! – раптом закричала жінка.

 Її поведінка інколи ставала дивною й незрозумілою. Я декілька раз намагалася дізнатися, чому вона часто називає мене Юлею, але вона не могла упевнено відповісти.

- Чому Ви не даєте мені зателефонувати до Ігоря Борисовича? – якось спитала я у Марії Юріївни.

- Тому що ти йому не потрібна, і взагалі нікому не потрібна, ну, крім мене, звичайно, – спокійно відповіла жінка. – А тепер, Юлю, йди до кімнати!

- Але я не Юля, я – Кіра, – невпевнено сказала.

- Юля, ти знову глузуєш із матері? Як тобі не соромно?

- Я із Вас не глузую, навіть і не думала. Ви допомогли мені втекти від тих жахливих незнайомців, і я Вам дуже вдячна, але я повинна передзвонити до свого опікуна і сказати йому, що зі мною все добре.

- Хто такий опікун? Я такого не знаю, – знервовано відповіла Марія Юріївна. – І твоїм опікуном він буде недовго. Коли тобі виповниться вісімнадцять років, він більше не буде твоїм опікуном.

- Я чудово знаю закон, – тепер нервуватися почала я. – І мені уже є вісімнадцять, а отже я – повнолітня.

Я й сама не розуміла того, про що говорила. Насправді Ігор Борисович оформлював документи на моє вдочеріння, хоча я і повнолітня. Проте я не була проти мати батька, причому такого, як Ігор Борисович. Насправді мені вже виповнилося дев’ятнадцять років, а не вісімнадцять. І згідно із законом Ігор Борисович мені уже не опікун, але це мене зовсім не хвилювало.

- А ти розумна, – спокійно мовила Марія Юріївна.

 Я встала з-за столу й сказала цій дивній жінці: «Я не Юля, а Ігор Борисович це і є мій опікун, до якого я повинна перетелефонувати. Я Вас зовсім не розумію. Чого Ви хочете від мене?»

- Юля, ти знову хочеш, щоб я сумувала? Не роби мені боляче, я ж твоя мама.

- Маріє Юріївно, Ви справді вважаєте, що Ви – моя мама?

- Так. А що?

- Ви тримаєте мене тут, без моєї згоди, я ніби Ваша заручниця.

- Саме так, дівчинко! – в її голосі почувся спокій. І цей спокій мені зовсім не подобався.

 Я раптом зрозуміла, що ця жінка втратила свою дочку і вважає, що я – це її Юля. Крім того, вона нікуди не відпускала мене й не давала мені передзвонити. Можливо, вона від горя зовсім розум втратила. Десь у глибині душі розуміла її, принаймні, намагалася зрозуміти. Вона втратила свою доньку, а для матері це найбільше горе, таке ж саме, як і для дітей втратити родину. Я точно це знаю. Може, я чимось нагадувала їй доньку й тому вона називала мене Юлею? Мені стало її шкода, тому що втрата – це завжди біль, який супроводжує нас все життя.

- Маріє Юріївно, я – не Юля, – спробувала пояснити жінці. – Скажіть мені, Юля була сліпою?

- Ні, не була, – стримано відповіла медсестра.

- А я нічого не бачу, і звати мене не Юля, а Кіра. Зрозуміло?

- Юля, не бреши матері, ніколи не бреши мені!

 Це останні слова, які я почула перед тим, як вона пішла й зачинила за собою двері...

 Коли прокинулася, у мене дуже боліла голова. Я не розуміла, що сталося і де  перебуваю.

 «Напевно, вона вколола мені якісь ліки, – подумала. – Головне, аби вона не додумалася перевезти мене у якесь інше місце. Я повинна втекти звідси!»

 Несподівано до кімнати ввійшла Марія Юріївна й сказала: «Кіро, тебе, мабуть, шукають. Я сьогодні бачила якихось незнайомих чоловіків у лікарні, і вони питали про тебе».

 Скориставшись ситуацією, запитала у неї: «А мій опікун Ігор Борисович не заходив випадково до лікарні, не питав про мене?»

- Так, заходив і мало не розніс усю лікарню.

- А Ви щось сказала йому про мене?

- Ні, не сказала, – спокійно відповіла жінка.

Сьогодні вона називала мене моїм ім’ям, тобто це означало, що зараз я була для неї Кір. Але не могла бути впевненою, що це надовго. Я мала втекти від неї, я мала це зробити! Вона повинна сама все зрозуміти, і дійти висновку, що я – не її Юля, що я зовсім інші людина, чужа для неї.

 Я пішла разом із нею до магазину. Я старалася йти самостійно, використовуючи ціпок, який вона мені дала. Біля входу в магазин сказала їй, що мені недобре та попросилася зостатися й почекати на вулиці.

- Кіро, з тобою точно все гаразд? Якщо хочеш, ми можемо повернутися додому.

- Ні, не треба. Я Вас тут зачекаю.