Розділ 5

- Дівчино, прокидайся! - почувся незнайомий жіночий голос, а потім почула адресоване комусь запитання: – Вона хоч дихає?

- Свєтко, досить! – відповів чоловік. – Із нею все добре. Просто дай їй якийсь час, щоб вона прийшла до тями. Не чіпай її, а ходімо краще. Хай відпочиває!

 Я дочекалася, поки вони зачинили за собою двері й підвелася. У кімнаті, де я перебувала, було вогко та холодно. Вчувався свист вітру, який вільно гуляв кімнатою. Натягнувши на плечі ковдру, якою була вкрита, я спробувала встати з ліжка, але, втративши рівновагу, впала на підлогу. В кімнату одразу ж увірвалася жінка із чоловіком та допомогла мені знову звестися на ноги.

- Що ж ти робиш?! - запитала жінка.

- Де я? – схвильовано сказала.

- Не хвилюйся, ти у надійному місці. Я, до речі, Свєтка, – представилася вона.

- Кіра, - тихо відповіла. 

- Дуже гарне ім’я, правда, Степане?

- Так, гарне. Ти, може, голодна? Давай руку!

 На якусь мить між нами зависла незручна пауза: я не знала де саме стоїть мій новий «рятівник». Він замовчав, а потім запитав: «Ти що, сліпа?»

- Так, – спокійно відповіла.

- Отакої! – аж сплеснула в долоні жінка. – Ну добре, давай я поможу тобі й ми підемо із цієї кімнати.

- Якби ми знали, що ти нічого не бачиш, то не залишили б тебе у найхолоднішій кімнаті, – ніби перепросив Степан.

  Вони напоїли мене теплим чаєм й розповіли свою історію. Виявилося, що вони наче б то безхатьки, які живуть, де пощастить: то на горищах, то, як оце зараз, у покинутих будинках.

- Як же ви докотилися до такого?

- Кіро, життя завжди непередбачуване. Ми зі Степаном навіть ніколи й не думали, що так може статися. Ну, а ти хто така? Яка у тебе історія?

- Я втекла від однієї жінки, тому що вона вважала мене своєю донькою.

- Оце так початок, – із захватом сказала Свєтка.

- Свєтко, знову ти чіпляєшся до дівчини! – перебив її Степан.

- Я сама із дитбудинку. Батьків своїх не знаю. Не знаю навіть чи живі вони, чи ні. З дитинства у мене був багатий заступник, а коли я осліпла, він став моїм опікуном. Нещодавно мені мали зробити операцію, але цього не сталося, – я замовчала. Мені важко було говорити. Свєтка зі Степаном терпляче очікували, коли продовжу говорити далі. – Мого лікаря хтось убив, перед тим днем, коли він повинен був робити мені операцію. Я чула розмову, після якої його застрелили, а тоді з допомогою однієї медсестри втекла.

- А медсестра виявилася тією божевільною, яка утримувала тебе? - уточнила Свєтка.

- Саме так.

- А ти знаєш, хто ті люди, які убили лікаря? - запитав Степан.

- Ні, не знаю, але вони щось говорили про мого опікуна й про мене.

- А вони, випадково, не шукали тебе у лікарні? - знову спитав Степан.

- Так. Мені Марія Юріївна казала, що якісь чоловіки цікавилися про мене у лікарні.

- Вони й надалі будуть шукати тебе, – тихо мовив чоловік. – І, я думаю, ні перед чим не зупиняться. Твій опікун, мабуть, впливова людина, якщо вони через тебе хочуть дістати його?

- Вони можуть дізнатися, що мене переховувала медсестра? Вони можуть прийти до неї?

- Звісно, можуть, але це тепер не твій клопіт, – відповів Степан. – Головне тепер тобі знайти того свого опікуна.

- Ні, я не можу кинути її. Це несправедливо, адже вона мені врятувала життя, - я знову почала нервувати. – Я повинна попередити її!

- Куди ти на ніч підеш? – запитав Степан. – Вони саме там тебе і чекатимуть.

- Степане, а дівчина правильно говорить, – задумалася Свєтка. – Її можуть просто вбити. Якщо вже ми врятували їй життя, то, можливо, і допоможемо.

- Я не знаю, – буркнув Степан. – Поговорімо завтра. Не ображайся, Кіро.

- Все добре! Ви праві.

 Ніч виявилася жахливою. Я не змогла заснути, бо увесь час думала про Марію Юріївну, Ігоря Борисовича та інших. Мені хотілося втекти від усіх цих проблем. Інколи здавалося, що це все сталося не зі мною. А Свєтка зі Степаном виявилися добрими людьми, прихистили мене, навіть не знаючи, хто я така.

- Ну що, ти справді хочеш навідати Марію Юріївну? – спитав зранку Степан.

 Я ствердно захитала головою. Після цього сказала Свєтці адресу.

По дорозі я не змогла у них запитати, чому вони мені допомагають, адже за мною могли слідкувати.

- Кіро, ми нарубали багато дров, – ніби відповідаючи на моє запитання, спокійно почав Степан. – Можливо, ти наша остання надія на помилування. 

  Мені вистачило й такої відповіді. Вже за кілька годин ми опинилися біля будинку Марії Юріївни.

- Який номер квартири? - спитала Свєтка.

- 26, – відповіла.

- Чекай мене тут, я зараз повернуся.

 Вона зникла у під’їзді, а ми залишилися чекати на дворі. За кілька хвилин жінка вибігла із будинку.