Розділ 7

Скільки минуло днів чи навіть тижнів, не могла збагнути. Ми перебували в тому ж місці, куди нас одразу привезли. Життя інколи підносить такі випробування, що здається, ніби це не життя, а лише ілюзія. Мені страшно навіть думати, що буде зі мною, зі Станіславом та іншими людьми, які мені не байдужі. Через мене вже вбили лікаря та Марію Юріївну, а скільки ще людей загине? Чому все так несправедливо?

Одного дня до кімнати увійшли якісь чоловіки, і, як я зрозуміла, забрали Станіслава. Перед тим, як його вивели, він пообіцяв мені: «Не хвилюйся, я скоро повернуся!»

- Ага, обов’язково повернешся, – із насмішкою хтось сказав. – А ти дай дівчині води, – наказав.

- Добре, – почула відповідь.

- Дякую, - тихо сказала, а потім додала. - А що вони зроблять зі Стасом?

- Не можу знати, можливо, ліквідують.

- Ви про що?

- Я про те, що він непотрібний нашому босові.

- А ваш бос що – Господь?! Він вирішує кому жити, а кому ні?

- Не став зайвих запитань!

 Через кілька хвилин почувся якийсь шум й почула тупотіння…

 «Що там відбувається?» – подумала.

 Мої руки уже оніміли, ноги затекли. Намагалася звільнитися від мотузки, але нічого не вийшло. Я почала нервувати й не розуміла що там трапилося. Через декілька хвилин галасу та пострілів, почула, як відчинилися двері, і до кімнати хтось увійшов й почав розв’язувати мені руки та ноги.

- Я ж обіцяв, що повернуся! - почулося біля мого вуха.

- Стас, а що сталося?! Як ти? - доторкнулася до його голови.

- Зі мною все добре, – відповів Станіслав. – Нам час забиратися звідси.

- А де охоронці?

- Немає, – спокійно відповів він.              

- Ти що, їх убив? – знала, що це наївне запитання, але нічого не могла із собою вдіяти. Я не могла звикнути до такого. І взагалі, до цього ніхто не зміг би звикнути.

- Мені більше нічого не залишалося. Я тут прихопив деякі документи, які можуть допомогти твоєму опікуну.

- Ти що, везеш мене до Ігоря Борисовича? – я більше не сподівалася, що зможу знову його зустріти.

- Так, і сьогодні ти можеш його побачити, – він на деякий час замовчав, а потім промовив. - Вибач.

- Нічого, я вже звикла.

- Розумниця! – сказав Стас. – Ось нарешті й знайшов мобільний телефон.

 Станіслав дзвонив Ігорю Борисовичу, а я нарешті заспокоїлася, тому що знала, що тепер все буде добре.

- Ігор Борисович?... У мене Кіра. Через годину зустрічаємося біля покинутих офісів на Райдужному… Ось і все, – зараз він звертався до мене, – через годину ти знову будеш вдома.

- Дякую тобі!

 Ви інколи задумувалися, чому люди стають іншими? Розчаровуватися у людях боляче й дуже неприємно. Ти питаєш у себе, чому люди заради влади та грошей стають зовсім іншими та нікчемними. Невже немає нічого святого у їхній душі? Вони вже ніколи не зміняться. Але є деякі люди, які все ж таки змінюються…

- Ми вже приїхали, – сказав Станіслав. – Скоро буде і твій опікун.

- А ти віриш, що люди можуть змінитися?

- Якщо ти про того, хто хотів тебе обміняти заради грошей, то ні. Він ще той щур. Заради влади та грошей готовий  душу продати.

- Так чому ти зв’язався із ним?

- Це довга історія, – помірковано відповів Стас. – Можливо, колись і розповім, якщо буде звичайно час. А ось твій і Ігор під’їжджає.

 Я почула, як поруч припаркувалися машини. Ми вийшли зі своєю.

- Кіро! – до мене підбіг Ігор Борисович і обійняв. – Як ти, люба?

- Тепер нормально, - не стримавши посмішки, сказала. 

- Олено, забери її до машини, доки я поговорю.

- Почекайте! Станіславе, підійди, будь ласка,  - витягнувши руку, сказала й доторкнувшись до чоловіка, легко провела вверх по його руці, а потім погладивши чоловічу щоку, сказала: «Дякую тобі. Бувай!»

- Кіро, пішли, – Олена Миколаївна дбайливо обійняла мене за плечі.

 Я пішла до машини, а Ігор Борисович залишився розмовляти зі Станіславом.

Від імені Ігоря Борисовича

- Ніколи не думав, що зустрінуся із тобою саме так, Стасе. Дякую тобі, що ти згодився на таку авантюру.

- Все буває вперше, - лукаво посміхнувся Стас. - Я ще дещо маю, - він витягнув із машини документи, - наш спільний знайомий не забрав їх. Можливо, вони Вам знадобляться.

- Стас, ти мені краще скажи, чому ти відразу не віддав їм Кіру?

- У мене були деякі рахунки з паном Давидовим.

- Тепер вони будуть тебе шукати. Не хочеш повернутися й працювати до мене? Мені такі люди, як ти, потрібні. Першокласні спеціалісти й найманці.