Розділ 14

Від яскравих кольорів, від яскравого сонця у мене все частіше боліла голова. Я так енергійно вивчала світ, що й не помітила, як стала заручницею своїх бажань.

Все почалося з того, що мене почали мучити головні болі й почувалася дуже погано, дійшло навіть до того, що стала більш дратівливою.

Я не витримувала яскравого світла, хоча завжди так прагнула його. Не витерплюючи всього цього, вирішила передзвонити до лікаря.

Отримавши позитивну відповідь, вирішила негайно їхати до лікарні й попрохала, щоб Микола відвіз мене туди. Він увесь час намагався випитати, чому ми вирушаємо до лікарні й мене це вже почало діставати. 

- Нічого не трапилося, просто потрібно з’їздити до лікарні, – роздратовано відповіла.

Як ми й домовилися із лікарем, через пів години я вже була у нього. Оскільки у нього були пацієнти, довелося почекати.

- Кіра! Радий Вас бачити! – привітався лікар. – Заходьте до кабінету. Щось сталося?

- У мене останнім часом постійно болить голова, – опускаючись на крісло поруч із його столом, сказала та тяжко зітхнула.

- Зрозуміло. Нумо подивімось на Ваші очі? Не рухайтеся!

 Він оглянув мої очі, а потім сказав: «Ви просто перевтомилися. З Вашими очима все добре. Не хвилюйтесь так, але…»

- Лікарю, що «але»?

- Ви так намагалися якнайшвидше все побачити, що ваш головний мозок просто не витримав напруження, тому у Вас почалися головні болі й ви стали дуже вразливими до світла. Зараз все добре, але будьте обережнішими. Не треба так перевтомлюватися. Потрібно все робити поступово. А Ігор Борисович знає, що Ви прийшли до мене? – несподівано спитав.

- Ні, не знає. І я б не дуже хотів, щоб він дізнався. Не треба його даремно хвилювати.

- Гаразд. Тільки Ви теж дещо мені пообіцяйте.

- Що саме?

- Я Вам випишу краплі для очей, і Ви також частіше навідуйтеся до лікарні на огляд. Головне зрозумійте, що зараз все гаразд, але що може статися потім – цього ніхто не знає. Тож бережіть себе!

- Дякую вам, Борисе Михайловичу. Я буду обережнішою!

 Вийшовши із лікарні, я була трохи збентежена. Можливо, лікар мав рацію від самого початку. Мені не потрібно було так швидко вирішувати все самій.

- Куди тепер? - спитав Коля, коли я зачинила двері машини.

- До офісу.

 Я хотіла зустрітися із батьком та поговорити з ним про дитбудинок й сподівалася, що він мене зрозуміє. 

 Пройшовши по офісу, я нарешті роздивилася його. Мені з дитинства цікаво було, де саме працює мій опікун, чи великий й красивий у нього кабінет? Але із віком все це минало, і ось нарешті я побачила його робочу атмосферу у всій її красі.

- Привіт, Кіро, – до кімнати зайшла Олена Миколаївна. – Мені сказали, що ти в офісі.

- У вас тут все, як на долоні, – з усмішкою відповіла жінці.

- По-іншому ніяк не можна. Розповідай, як у тебе справи? Ти, мабуть, прийшла поговорити з ним про дитбудинок?

- Саме так. Я вирішила, що поїду туди. А де ж батько?

- Він на важливій зустрічі, скоро буде. Пішли до буфету, доки немає нашого тата Ігоря Борисовича.

Від імені Ігоря Борисовича

- Давидов збирається тебе шукати, – попередив я Станіслава. – Може ти на кілька місяців виїдеш із країни? Десь відпочинеш…

- Я не збираюся від когось утікати, – впевнено відповів Стас.

- Але ти йому перейшов дорогу й попсував не тільки нерви, а й усі справи. Скажи, Станіславе, чому ти декілька років назад зник з мого поля зору?

- Ігорю Борисовичу, Ви ж самі повинні розуміти, що для мене це був найкращий варіант. Ви краще скажіть, як Кіра?

- Все добре. Я збираюся переписати на неї увесь бізнес.

- А Ви не боїтеся, що вона може потрапити під більш пильну увагу Давидова або навіть й інших?

- Станіславе, ти повинен сам розуміти, що зла я їй не бажаю. Вона тепер моя єдина спадкоємиця. Тому ти мені дуже потрібний. Останнє, що я зможу зробити для доньки, це те, що вона буде під добрим та надійним наглядом.

- Тобто під моїм? – і знову ця впевненість в очах, і знову він розуміє, як потрібно діяти. Це мені в ньому найбільше подобалося.

- Саме так, – відверто відповів. 

- Ігорю Борисовичу, я не повинен у Вас щось питати, тому що це не моя справа, але відчуваю, що тут замішане Ваше минуле. У Вас є якась таємниця, яку Ви так прагнете закрити під усіма можливими замками? Невже Ваше минуле знову нагадує про себе?

- Наше життя – це завжди якась таємниця. Те, що трапилося у минулому, завжди нагадує про себе, і мене це теж не оминуло. Я не хочу про це говорити, але пообіцяй мені, якщо зі мною щось станеться, ти прийдеш на допомогу моїй доньці.

- Я Вам це уже обіцяв, і можу повторити ще раз.

- Не потрібно, вибач мені. Я знаю, що Давидов будь-якими шляхами намагатиметься мене дістати. Він піде на все, тому я повинен був відвернути його увагу від мого бізнесу та Кіри.