Розділ 19

Вранці вирішила сходити до лікаря. Я обіцяла йому, що буду приходити на перевірку й не могла підвести його. До того ж це було мені необхідно.

- Дуже добре! - сказав лікар, оглядаючи мої очі. – Дуже добре!

- Борисе Михайловичу, що добре?

- З Вашими очима все добре.

- Тобто більше немає жодних проблем?

- Проблем немає, але це не означає, що Ви не повинні більше приходити на огляд. Хоч раз на рік Ви повинні приходити.

- Я все зрозуміла. Дякую Вам!

- Бувайте здорові, Кіро!

 Я вийшла із лікарні з гарним настроєм й одразу поїхала до університету. Біля входу зустрілася з Анжелою.

- А у тебе нічого охоронець! – посміхнувшись, мовила дівчина.

- Привіт, і він не мій охоронець, а водій.

- Привіт! А яка різниця, Кіро? Охоронець чи водій?

- Ти до чого хилиш?

- Просто у нашій групі реально нема на кого й подивитися, ну із хлопців. Одні тільки школу закінчили, а інші такі, як Кирило. Зарозумілі молоді юнаки. А ти бачила, як ця Марго бігає за ним? Вона боїться його відпустити навіть на хвилинку. Це ж кошмар один! – дорогою до аудиторії говорила лише Анжела. Я не розуміла, чому вона не може зупинитися, але не перебивала її, тому що було цікаво слухати. – А ти знаєш, що Марго та Кирило майже нашого віку?

- Здається, Кирило – нормальний юнак, – тихо вимовила.

- Ну так, а Марго ще краще! - із сарказмом фиркнула Анжела. – Мені ця Марго не дуже подобається, – повернувшись до мене, сказала дівчина. – А ось, до речі й солоденька парочка.

Обійнявшись, до аудиторії прямували Марго із Кирилом. Я тепер зрозуміла, чому Анжела назвала їх солоденькою парочкою.

- А ти що, Анжело, заздриш? - наблизившись до нас, запитала Марго.

- А тобі ніхто не казав, що підслуховувати чужі розмови негарно? – фиркнула Анжела.

- Досить, дівчата, – втрутився Кирило. – Привіт, Кіро! Привіт, – Кирило привітався з Анжелою, але та його навіть не помічала. Її погляд був прикутий до Марго. Дівчата обмінялися поглядами, і ми увійшли до аудиторії.

- «Привіт, Кіро!», – передражнила Анжела. – Ти бачила, як на тебе подивився Кирило? Я тепер розумію, чому Марго біситься.

- Анжело, перестань. Він так само привітався і з тобою.

- Так, але він дивився на тебе, як на…

- Як на що?

- Я навіть такого слова підібрати не можу! Він дивився на тебе із захватом, ніби ти єдина існуєш на цьому світі. Ніби ти – його цариця, – Анжела почала демонстративно жестикулювати, і я, не витримавши, просто розсміялася.

- Тобі потрібно було вступати до театрального. Там би твої уміння дуже згодилися. Його цариця! - сказала я Анжелі, повторивши її рухи.

- От ти зараз смієшся, але я точно тобі кажу, що Кирило запав на тебе, – вона витримала паузу, а тоді додала. – От живеться ж комусь?!

- Ти справді хочеш побачити життя?

- Ти про що? - здивовано спитала подруга.

- Ходімо.

- Куди ходімо?

- Ходімо, ходімо, Анжело, – майже тягнучи її із місця, відповіла я. – Ходімо я тобі покажу, де насправді є життя, – Анжела дивилася на мене і не могла зрозуміти, чого я від неї хочу. – Ходімо, Анжело, - наполягала я, - ходімо, доки викладач не прийшов. Ти що, хочеш потрапити йому на очі?

- Ну ходімо, – нарешті погодилася Анжела. – Але куди?

- Побачиш.

 Коли ми вийшли з університету, я попросила її трішки почекати, а сама поспішила до Миколи.

-Ти поїдеш додому, а у мене є справи. І не потрібно дзвонити Олені Миколаївні: вона все дізнається сама і від мене, – натякнувши Миколі, що не потрібно базікати зайвого, я пішла до Анжели.

- Я все зрозумів, Кіро! - крикнув мені навздогін Микола.

- Молодець, – повернувшись до водія, сказала йому.

- Ти може тепер розповіси? - запитала Анжела.

- Поїхали. Все сама побачиш.

- Ну поїхали!

 Коли ми приїхали до пункту призначення, Анжела не одразу зрозуміла, чому ми припаркувалися перед якимось будинком. Потім вона повернулася до мене і запитала: «Це те, що я думаю?»

- Це – дитячий будинок. За цими воротами починається дитячий світ. І зовсім інше життя.

 На вході нас зустріла Тетяна Андріївна. Вона була рада нас бачити, але трохи здивувалася.

- Кіро, я не думала що ти знову приїдеш.

- Це ж мій дім також.

 Жінка зітхнула з посмішкою на вустах і провела нас досередини.

- Це – Анжела, – відрекомендувала я подругу.

- Дуже рада бачити таку молоду дівчину у наших стінах, – привіталася Тетяна Андріївна.

- Я теж рада тут бути, – зніяковіло відповіла дівчина. – Це і є ваше життя? - сказала Анжела, коли ми зайшли до їдальні, де діти обідали.