Розділ 20

Настали вихідні.

Погода ніби трішки заспокоїлася й крізь хмари пробивалося проміння сонця, яке намагалося зігріти своїм теплом землю.

 До кімнати увійшла Олена Миколаївна. Вона була трохи напружена та втомлена.

- Привіт, Олено.           

- Привіт, – сівши на диван, сказала. – Що нового?

- Нічого особливого. А у тебе?

- Теж нічого, крім роботи. Ти мені нічого не хочеш розповісти?

- Та ніби ні. А що?

- Нічого, – спокійно мовила Олена, але її прискіпливий погляд був красномовніших слів.

- Я учора з Анжелою пару прогуляла, – призналася.

- Ну і як? – посміхнувшись, запитала.

- Чудово. Ми були у дитячому будинку, – спокійно відповіла.

- Хоч пари прогулюєте не в якійсь забігайлівці.

- У тебе стомлений вигляд. Щось сталося?

- Я справді маю такий жахливий вигляд?

- Я не сказала погано, я лише сказала, що ти виглядиш стомлено.

- Ну, гаразд, давай не будемо про мене. Я бачу, що ти за своїми книгами збираєшся провести вихідні?

- Так, а що?

- Кіро, не потрібно так зациклюватися на книгах, на навчанні. Ти – донька Соколовського. От й скористайся цим.

- Я не розумію, до чого це?

- Ти могла б хоч на вихідних відпочити. Сходи із цією, як її? Сходи з Анжелою до якось нічного клубу та відпочинь.

- Твій варіант провести вихідні дуже спокусливий, але…

- Але що? Тобі зараз відкритий світ у всій його красі. Скористайся цим. Звичайно, я не хочу, щоб ти з головою поринула у «спокуси цього світу», але відпочити ж можна. Подумай над моїми словами. Живи так, як тобі подобається. Ти ще молода, тож не потрібно ховатися за книгами та навчанням. Прийде час, коли ти озирнешся й зрозумієш, що життя твоє пролинуло.

 З такими словами Олена покинула кімнату. Можливо, вона в чомусь й мала рацію, але це мене не так турбувало. Я була більше спантеличена її настроєм.

 Послухавшись Олену, я все ж таки вирішила передзвонити до Анжели й вона швидко підняла слухавку. Ми із нею довго розмовляли то про одне, то про інше, доки я нарешті не запропонувала їй сходити до клубу.

- Я не проти, – почула її відповідь у слухавку. – О котрій заїхати? Я сподіваюся, ти не збираєшся їхати з охороною?

- Ти про що? - знітилася. - Заїжджай о десятій.

- Гаразд, бувай.

- Бувай.

 У телефоні залунали короткі гудки. Обдумавши ще раз те, що роблю, спустилася донизу в надії, що Олена ще не поїхала. І надії мої справдилися. Олена, помітивши в моїх руках мобільний та побачивши спантеличений вираз мого обличчя, все зрозуміла.

- Ходімо до твоєї кімнати. Підберемо щось.

- А як же тато?

- Ти думаєш, що Ігор буде проти?

- Я не знаю, - стиснула плечима.

- Ходімо до кімнати, там все вирішимо.

 Я намагалася підібрати собі блузу на вечір. Одні були дуже закриті, а інші навпаки – дуже відкриті. Нарешті я зупинилася на одному корсеті.

- Він вишукано підкреслює твій колір волосся, – сказала Олена.

 Вона мала рацію. Корсет був червоного кольору, і я до нього змогла підібрати чорний жакет.  

- Олено, а можна тебе дещо спитати?

- Питай.

- Ти сьогодні дещо засмучена. Щось трапилося?

- Нічого. Все добре. Просто втомилася на роботі. У нас виникли деякі ускладнення й твій тато, так само як і я, просто всіма думками з роботою.

- Як там справи із заводом?

- Все владналося. Іван Денисович стільки залишив по собі, що потрібно це все розгрібати…

 Як й обіцяла, Анжела заїхала вчасно. Дівчина була трішки здивована, побачивши будинок, але зайвого говорити не стала.

- Ти в цьому будинку прямо як принцеса. Тільки де ж наш принц?

- А якщо його немає? Як тобі така відповідь?

- Нічого, нормально. Поїхали, по дорозі заїдемо у якесь кафе, кави вип’ємо. А це дуже важлива процедура!

Через деякий час Анжела сказала:

- Так, будинок у тебе шикарний й охорони теж нічого, вистачає. Мені аж ніяково стало, коли до мене підійшов охоронець та відкрив дверцята моєї машини.

 Ми проїхалися нічним містом й воно виявилося чудовим. Як відомо, вночі місто живе іншим життя, і саме його мені намагалася показати Анжела. Дівчина затягнула мене в один із нічних клубів. І я побачила, що таке нічне життя молоді. Спочатку все було просто чудово, доки ми не зустрілися з Марго, Кирилом та їхніми друзями.

- Привіт, Кіро! – намагаючись перекричати музику, голосно сказав Кирило. – Як справи?