Розділ 22

Тим часом поки я розбиралася зі своїми душевними проблемами, тато вирішував свої, змагаючись із власними «демонами». Перед ним постало нагальне питання розв’язання всіх питань, які стосувалися заводу, що його раніше очолював Іван Денисович Барак.

 На нараді ніяк не могли вирішити, хто ж стане на підприємстві головним, адже кожний партнер Ігоря Борисовича подавав або свою кандидатуру, або висував своїх людей. Між ними довго не було згоди й врешті-решт просто зчинилася гучна сварка. Я дивилася на цих дорослих чоловіків і мені здавалося, що я перебуваю в якомусь жахливому балагані. Вони були не просто незадоволені – вони підняли такий шум, коли я із татом прийшла на засідання, що можна було подумати, що мене зненавиділи тільки за мою присутність.

- З цим потрібно щось роботи! - сказала Олена Миколаївна.

 Ігор Борисович деякий час просто спостерігав за ганебними «зборами», які організували акціонери цього заводу, зараз більше схожі на хижаків, які хочуть відірвати собі ласий шматок, аніж на людей. Це було так низько.

- Вони ж зараз просто поб’ють одне одного, – знову промовила Олена. На її обличчі застиг вираз огиди від побаченого. – Вони як шакали!

 З боку саме так і виглядало. Скептичність та цинізм – ось яких «чеснот» дотримувалися ці люди.

- Панове, - нарешті не витримавши цього цирку та крику, який здійнявся в його кабінеті, голосно промовив тато. - Ваші чвари нам не допоможуть, – всі обернулися до нього й затихли. – Якщо ви справді хочете врятувати наш бізнес, то прийдімо до спільної думки.

 І знову слова батька на них ніяк не подіяли. Кожен із присутніх намагався доказати, що саме він правий. Це продовжувалося ще кілька хвилин, доки тато не втрутився знову. Цього разу він говорив більш впевнено, а в його голосі вчувалися недобрі сталеві нотки гніву.

- Якщо ми сьогодні нічого не вирішимо, - гаркнув батько, - то наступного засідання просто не буде!

Він задоволено відхилився на спинку крісла й обвів усіх присутніх у кабінеті таким поглядом, що в окремих акціонерів почав підійматися тиск.

- Що це означає, Ігорю Борисовичу? Що Ви хочете цим сказати? - спитав один із них.

- Я просто продам завод, - спокійно відповів тато, - від якого тепер лише самі збитки. В принципі, так само як і від вас, панове.

- До чого Ви це говорите? - почали перешіптуватися між собою чоловіки.

- Я до того це говорю, і ще раз можу повторити, що просто продам цей завод, – впевнено сказав тато. – Оскільки ви всі, хто перебуває в моєму кабінеті, маєте акції або якусь частку від заводу, то я розпрощаюся з ним легко,  – так само як із вами, панове, – а потім додав: – Тому я на вашому місці думав би швидше, бо моє терпіння не залізне!

 Вони розуміли, що тато не блефує, тому що знали його надто добре. Він каламутити воду не стане, бо дотримується інших принципів. Вибір, звичайно, у них не великий: або вони всі дружно можуть втратити завод, або вони просто прислухаються до батька та розглянуть його кандидатури на пост головного на заводі.

- Я бачу, що ніхто із присутніх не хоче розлучатися із заводом, – з осудом підсумував батько. – Тоді моя кандидатура – Олена Миколаївна Андрієва. Представляти її сенсу немає, адже ви всі добре її знаєте, – він лише хитнув головою в її напрямку. – Так що думайте?

- А у нас вибір є? – єхидно спитав хтось із присутніх.

- Панове, у вас вибір був. Ви ним не скористалися, тому тепер ми повинні рятувати корабель, який тоне, тобто завод, усіма силами. Я думаю, що Олена Миколаївна – це найкращий варіант. Так що у вас вибору немає. Або вона, або я можу вас провести до дверей, далі вихід я думаю, знайдете, – рішуче закінчив тато, тим самим підбиваючи підсумки розмови, яка вже добряче йому надокучила.

- Ігорю, але так діло не робиться! - докірливо сказав один з акціонерів, який так прагнув сісти на такий жаданий престол.

- Нічого особистого – тільки бізнес! - відповів тато. – Тож голосуємо!

 Вони довго вагалися, але все ж таки вирішили, що найкраще прийняти умови батька, ніж втратити все. Проголосувавши, кожний виходив із кабінету зі своїми важкими думками.

- Я вже думала, що вони ніколи не приймуть рішення, – зітхнувши мовила Олена Миколаївна.

- Вони самі винні, - задоволено сказав Ігор Борисович. – Чим довше вони вагалися, то більше шальки терезів схилялися на наш бік.